«Якщо ми не переможемо, то нас ще будуть сто років гнобити» Про історію розвідника

«Якщо ми не переможемо, то нас ще будуть сто років гнобити» Про історію розвідника
  • Володимир родом з Вінниччини, перше бойове хрещення і важке поранення військовий отримав ще в 2014. Травма була настільки тяжка, що на лікування пішов майже рік.
  • Та бажання повернутися до своїх побратимів виявилось сильнішим, тож чоловік знову в строю. 
  • Боєць розповів про те, що війна – це не героїзм, повага, медалі. І що збирає на коліматорний приціл. Тому ми можемо йому допомогти у цьому.

— Володимир, як для вас розпочалася війна?

— Для мене війна розпочалась ще у 2014 під Маріуполем. Я пішов на фронт, як доброволець. 
В мене було доволі складне життя, я не дуже любив «влазити» у політику, але коли на Україну напали, зрозумів, що маю стати на її захист. Адже усе життя займався спортом, тренувався. Сумління підказувало, що не можна відсиджуватись. Я ж чоловік, воїн. Фраза «Якщо не я, то хто», стала моїм девізом. 
Лінія оборони була від Гранітного до Чамарлика, тоді там було гаряче — постійні мінометні обстріли. Під час одного із таких мене і поранили.
Розрив ключиці та шлунку, сильна кровотеча. Напевне, якби не санавіація – мене гелікоптером евакуйовували спочатку до Харкова, а потім уже літаком до Вінниці – навряд чи вдалось врятувати.
Після поранення був списаний повністю, тобто «під нуль», ВЛК визнали не здатним до воєнної служби. 
Та у мене були свої плани. Я пройшов курс реабілітації і почав покращувати свої воєнні навички. Тренувався і в 95 бригаді, і в 79-тій, до якої був прикомандирований. Тож врешті решт з розвідника став розвідником штурмової групи. 

— Тобто за вісім років, ти повністю змінив своє життя.

Відео дня

— Десь так. До речі УБД я так і не отримав. Скільки раз писав рапорти! Спочатку закону не було, а коли  в 2016 році прийняли закон, я вже «заморився» ходити по кабінетах. Та ще й характер такий, але я думаю, що усі добровольці такі - ми не вміємо просити, ми просто  робимо свою роботу, як старі солдати. Більше нічого.

— Де зустрів початок війни нинішньої, як кажуть, повномасштабного вторгнення?

— Мене війна цікаво застала. 24 лютого я пішов на рибалку. Крига вже трохи скресла, я стою на пеньку з вудкою, тут друг телефонує. Мовляв, твої навички знадобляться знову.
Я одразу зрозумів усе, зібрав речі і поїхав у військкомат. Дві доби ми  переночували, і поїхали.
Знаєте у мене двоюрідна сестра у Москві, у неї квартира, бізнес. Спілкувались, але не розуміли один одного. Розповідали, що там відбувається, як там відбувається. Нині контакти розірвано, але я знаю, що мій внучатий племінник воює в нашій Україні. 


— Проти нас?

— Так.

— І що ти думаєш про це? 

— Думаю, якщо ми не переможемо, то нас ще будуть сто років гнобити. І це не лише я. Знаєш, на початку війни був такий патріотизм. Просто сплеск. Зовсім молоді люди просто «хапались» за зброю, іноді у мене, старого солдата, навіть сльози наверталися.
Я зустрічав хлопців, які просили – покажи, як користуватися автоматом. Їм же зброю видали, а стріляти не навчили. Тобто були такі сумлінні люди, які були готові йти на ворога, озброївшись впевненістю, що швидко навчитися стріляти.
Були й інші. Останні роки на Сході вже активних бойових дій не було, тож думали, що постріляють трохи і все. Окрилені своїми мріями, вони думали, що війна – це героїзм, повага, медалі, дівчата...

— Феміністки, за останнє закидають тебе гнилими яблуками.

— Витримаю… 

— А що ж таке війна?

— Війна – це сморід, грязюка, біль, крики. Війна – це те, чого не має бути ніколи. На війні одразу проявляється усе – і характер, і його відсутність. 

Уявляєш, тобі потрібно пробігти 10 метрів по відкритій місцевості під обстрілом. Інстинкт самозбереження кричить – куди ти йдеш? А розум говорить – не пробіжиш, загинеш. Страх такий! Адреналін зашкалює,  іноді молоді, здорові хлопці свідомість втрачають. Такі глибини підсвідомості чіпляє!

Та якщо ти поборов цей страх, ти зможеш воювати. Якщо ні, то будеш робити все – дрова рубати, допомагати, але воювати не зможеш.

— Ти розповідаєш про такі речі, які не вписуються у колективний портрет.

— Та це правда. Я хочу, щоб у тих, хто йде воювати було менше ілюзій, а більше розуміння, здорового глузду і підготовки, хоча б фізичної.  Ось ми «витягували» один «елітний» підрозділ. 

— «Витягували», тобто забезпечували вихід з оточення?

— Так. Десантників, на папері, а насправді групу чоловіків, середній вік яких 45-50 років, і підготовка — 16 патронів.

Чим елітніший підрозділ, тим більше вливань. Але командир не дивиться, на особисті характеристики, і він не знає рівень підготовки, перед ним стоїть завдання і він кидає на його виконання підрозділ відповідно до його призначення. 

Нещодавно розвідникам подарували перископи. І працювати стало ще легше. 


— Але ж тобі 45 і ти воюєш не у найпростішому з точки зору військової підготовки підрозділі.

— Я ж розповідав про свій досвід, про те, де був «останні вісім років». До то ж розвідник – це, напевне, дар, талант, і до речі, з великою долею авантюризму. Тут потрібно бути й актором, і аналітиком. Вміти вміння порівнювати дані. Дані, які ще до того ж потрібно добути. Пересуваючись в тилу ворога з рюкзаком на плечах кілька діб. Візьміть мішок бараболі, скільки з ним ви зможете побігати?  
Якщо піхотинець знаходиться в окопі, він бачить лінію розмежування, він бачить противника. Хоча їх там «утюжать» і добре «утюжать», і Гради, і фосфорні бомби вже були, коли виходили з Бахмута. Але ти бачиш противника.
Розвідник іде в ніч, за кожним кущем – противник. Ти знаєш, що цей вихід може бути в тебе не крайнім, а останнім. Тому ти працюєш на останньому подиху, ти віддаєш всього себе.
Крім того, орки знають, що розвідки не знають ніяких особливих секретів, тож розвідників не шкодують. Вони нікого не шкодують, але розвідників не шкодують зовсім.

— Можете розповісти про свою «крайню» операцію.

— Ні, є військова таємниця і певні терміни, коли я можу про щось говорити. Ось про травневу операцію можу... Ми тоді були в районі Бахмут-Опитне-Лисичанськ-Попасна. До речі з Попасної виходили крайні…
Захищали з тилу один із флангів передислокації. Підрозділи зазвичай, розтягнуті по лінії оборони, коли відбувається рух, то під час цієї «суматохи» слідкуємо, щоб їм в «хвіст» ніхто не вдарив.
До речі, зіткнулись там ще з однією групою наших розвідників. Добре, що у нас були рації, тож змогли переговорити, зрозуміти, що свої. До речі рації подарували волонтери…

— А якби не було рації?

— Хто зна… Війна це не тільки люди, це ще й обладнання, екіпіровка і роки тренувань. Перемагає, як правило найдосвідченіший. У цьому випадку рація, яку подарували волонтери, врятувала життя кільком десяткам людей.

— А у вас досвідчена група?

— Достатньо. Гарна розвідувальна група має тренуватись разом, як мінімум, три роки. Ми ж не розмовляємо між собою. Буває, що все вирішує один рух голови.  Це навіть не розуміння, це відчуття… Це екстраклас.
У нас в підрозділі по перше усі добровольці. По-друге, я кілька добре мотивованих хлопців. Новачків беремо на операцію по одному-два чоловіка. Спочатку на нескладні завдання, потім на більш серйозні, навчаємо.
Ви знаєте, що ми можемо стріляти, коли знаходимось біля ворога на відстані 25 метрів. Тож будь-яка вправа має виконуватись до автоматизму. Без тренування не буде перемоги. Я про це говорю постійно хлопцям.

— Володимир, нині спостерігається певна втома від війни, особливо в тилу.

— Знаєте, я був у волонтерів, нам дали сітки, кікімори, продукти. Це такий заряд. Ви не уявляєте. Таке тепло, така вдячність. 
Я кажу, що ні це ми дякуємо вам, і за це, за них я буду воювати.
Шкода, що броніки виготовляти не можуть і зброю. Сучасну зброю. Ми знаходимося в таких умовах, що стріляти потрібно на раз, а не на раз-два-три. На три тебе вже нема.

— Ви говорите про коліматорний приціл?

— Саме так. Берці, верхній кітель – це нам дали, а то нема, чи нема розміру.
Бронік купив. Автівки купили, постійно пальне для них має бути, на ремонт кошті. 
Я був радий, що в перші місяці війни, якщо щось просили нам говорили: «Хлопці – нема, але буде, або обов‘язково знайдемо». І дійсно знаходили. Нині ситуація змінилась.

— І на фронті теж? 

— Ти знаєш ні. От приїздиш на чужі позиції, питаєш: «Хлопці, як у вас?» Вони у відповідь: «Утюжать нас, утюжать. Там двохсотий, там трьохсотий».
То що будемо знімати? У відповідь: «Ні, ми тут до кінця».
Треба пишатися нашими козаками, а нашим народом в цілому.
Знаєш, після 2014 року, я думав, що бачив все, так було страшно, але ні це зараз страшно, але їм нас не зламати. Попри страх біль, і весь жах війни, ми обов‘язково переможемо.

Боєць збирає на коліматорний приціл.
Карта для допомоги: 4149 6293 1582 9929
Приват. Бочкарьов Андрій. З позначкою «Приціл» 

 

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.

Коментарі

keyboard_arrow_up