Під час розмови Руслан Полшков дивиться на співрозмовника так уважно, що здається навіть не моргає. З незвички це збиває з пантелику, здається, що на тебе “наїжджають”. Чоловік зізнається, що йому неодноразово про це говорили. Але за роки, проведені за гратами, звичка вкорінилась накріпко.

- Це такий психологічний прийом. Там доводилося вчитись добре розбиратися в людях, адже від цього залежить твоє життя, - каже Руслан.

Хоч зараз його робота полягає у відвідуванні тюрем та спілкуванні з засудженими, але про свою судимість він намагається не згадувати. Лише в крайній випадках.

- Відсидів по дурості, тоді були “лихі дев’яності”. Нам, молодим хлопцям, хотілося легких грошей, - розповідає Руслан. - Те, що вони зовсім не легкі і людям доводиться за все платити, я дуже швидко зрозумів, але було вже пізно.

Прокурор просив дати дванадцять років

Зараз Руслану 39 років. Народився і виріс він у Донецькій області. Виховувався в благополучній родині, мати працювала кадровиком, батько - залізничником.

- Мені завжди подобалися люди в білих халатах, в них є якась чистота, - розповідає Руслан. - У дитинстві мріяв стати хірургом, навіть провчився три місяці на медика, але не вийшло. Потрапив у погану компанію.

Судили Руслана у двадцять років і тоді, молодому хлопцеві, все це здавалося бандитською романтикою.

- Наше покоління виховувалось на серіалах типу “Бригада”, де все це здавалося просто і легко, - каже чоловік. - Я займався боксом, нас таких було кілька чоловіків. Ми відбирали у людей гроші та машини. Судили мене за статтею 142 Кримінального кодексу України. Слідство та суди тривали більше року. Там було кілька епізодів. Прокурор просив дванадцять, суддя дав дев’ять років.

Більшість сидить для “показника”

Руслан розповідає, що тюремний світ з його правилами підбирається до людини вже в СІЗО.

- Мені світив серйозний строк, тому люди, які там були вже не перший раз, одразу почали розказувати, що до чого, - розповідає Руслан. - Людей, які сидять за справжні страшні справи, не так багато. Десь процентів до десяти. Усі інші - для підвищення показника розкриття злочинів. Сидять за якийсь металобрухт або аварії.

Відбувати покарання Руслана відправили у Донецьку виправну колонію строго режиму.

- Я сказав, що буду пацаном, бо вже прийшов туди з розумінням, - каже Руслан. - Через деякий час мене призначили наглядачем за двома бараками. Це ціла держава зі своїми правилами та владою.

Чоловік розповідає, що спершу звикати до лагерних законів не просто.

- Був випадок, коли за провину доводилося бити друга, з яким я сидів, - розповідає Руслан. - Ти просто не можеш вчинити по-іншому. Він “накосячив”, його ставлять в коло і б'ють. Ти не можеш його не вдарити, хоча нещодавно сидів з ним за одним столом.

Тюрма не виправляє людей

За словами Руслана, він продовжив займатися спортом і в тюрмі. Але також тут він вперше спробував наркотики.

- Коли ти днями сидиш у камері, то шукаєш будь-які розваги. Ти можеш дістати там усе, що хочеш. Наркотики - не проблема, у нас був опій та гашиш, - каже чоловік. - Звичайно, ми намагалися колотись лише новими шприцами.

За девять років, проведених у колоніях, Руслан підсів на наркотики та заразився ВІЛ-інфекцією.

- Не можу сказати, що тюрма виправляє людей, вона просто розкриває їх, - каже Руслан. - Стає зрозуміло, хто ти насправді, тебе ламають її закони. Вважаю це не правильним. Люди, які там сидять, могли б робити соціально корисні речі, а не вчити тюремні правила та вживати наркотики. Система не виховує. Людина виходить звідти зі зламаним життям, після цього важко адаптуватися на волі, роботу знайти важко. Наприклад, в охороні банку мені сказали, що я підходжу за всіма параметрами, але служба безпеки не пропустить через судимість.

Важливо, щоб в'язні вчасно отримували препарати

Злізти з наркотиків на волі Руслану допомогли соціальні працівники донецької ГО “Світанок”.

- Спершу, я ходив до них за шприцами, - каже чоловік. - Потім зрозумів, що ламаю собі життя. “Перекумарився” і більше не повернувся. Але зрозумів, що хочу допомагати таким же як і я. Проте залишатися біля колонії, в якій сидів, не міг, намагався почати нове життя у Вінниці.

Уже рік Руслан працює у Вінницькому обласному відділенні благодійної організації “Всеукраїнська мережа людей, які живуть з ВІЛ/СНІД”, займається тим, що тестує в'язнів шести вінницьких тюремних закладів на ВІЛ-інфекцію та розповідає, як не захворіти.

- По вінницьких тюрмах зараз сидить близько сотні інфікованих, - каже чоловік. - Дуже важливо, щоб вони вчасно отримували антиретровірусну терапію.

За словами Руслана, в'язні не такі вже байдужі до свого здоров'я. Вони не проти проходити регулярні огляди на ВІЛ-інфекцію. Складність у тому, що у тюрми потрапити не так просто. Бувають випадки, що потрібно домовлятися за кілька тижнів.

- Під час тестування ми роздаємо в якості мотивації пайки, в які входять предмети першої необхідності. Тому загалом всі не проти прийти і перевіритись, - каже Руслан. - Але буває так, що приходять не за пайками. Кажуть: “Нам нічого не потрібно, просто перевірте нас”.

Світ без тюрем буде кращим

Руслан зізнаєтся, що про свій статус ВІЛ-інфікованого дізнався вже на волі.

- Я тоді до цього віднісся легковажно, але потім здоров'я показало, що з ним жартувати не можна, - каже чоловік. - Я по собі знаю, наскільки важливо приймати препарати і не відмовлятися від терапії. У сучасному світі все простіше, люди стають більше обізнані про ВІЛ/СНІД і на людину вже не дивляться як на прокаженого. Ліки можуть бути просто в тумбочці в'язня і ні сокамерники, ні керівництво тюремного закладу йому нічого не скаже.

Зараз Руслан приймає активну участь у Вінницькому обласному осередку Всеукраїнської благодійної організації “FREE ZONE”, яка виступає за світ без тюрем.

- Наприклад, у Норвегії держава відмовляється від тюрем і створює на їх місці лікувальні заклади, або школи, - каже чоловік. - Стільки людей, як зараз у нас, не може сидіти. Краще направити їх зусилля на соціально корисні роботи. Упевнений, що справа мого життя в тому, щоб допомагати таким як я. Частково моя дитяча мрія збулась, я ходжу в білому халаті і допомагаю людям.