«Війна змінила нас, але ми все ще ми» — інтерв’ю з психотерапевткою Людмилою Черкас

Альона Черніюк

Військові, що пережили втрати і біль на фронті, щодня звертаються по допомогу до психотерапевтки Людмили Черкас.
У розмові з журналісткою вона відкрила тему довіри, зцілення, стосунків на відстані і способів підтримати себе, коли здається, що більше немає сил.
Простими словами поговорили про складне і про те, що тримає нас на плаву навіть у найтемніші часи.

Війна змінила нас усіх. Вона перекроїла долі, зламала, але і загартувала. Вплинула не лише на тих, хто тримає зброю, а й на жінок, які моляться за своїх захисників, на дітей, які чекають на тата, на друзів, які з хвилюванням ловлять кожне повідомлення.

Ми щодня розповідаємо про наших Героїв — тих, хто виборює право України бути вільною, хто ціною власного здоров’я та життя знищує ворога. Ці історії унікальні, болючі, справжні. Вони ранять серце, травмують душу, залишають слід у кожному з нас.

Достатньо згадати зовсім недавню історію Валерія Таранюка, ветерана АТО з Погребища. Він повернувся з фронту, але не пережив конфлікту з поліцією. І поки триває розслідування, вже очевидно: чоловік ніс у собі біль війни, який не зникає разом із демобілізацією.

Відео дня

Як і боєць 32-ї окремої механізованої бригади Сергій Кумчак. Він вижив після смертельного поранення, втратив кінцівки, але не втратив віру. Його підтримували дружина, діти, побратими — ті, хто був поруч.

Чи історія Ярослава Павлика з 171-го батальйону територіальної оборони, який пройшов бойовий шлях від Придністровського напрямку до Донеччини, втратив руку, але не втратив себе. Нині він керує автосервісом у Вінниці та досі допомагає фронту.

І таких історій тисячі. Усі вони про незламність, про силу духу, яка тече в крові кожного українця, і про підтримку, насамперед психологічну.

Щоб глибше зрозуміти, як пережите на війні впливає на військових після повернення, наскільки важливо бути поруч рідним, друзям, суспільству, ми поспілкувалися з Людмилою Черкас. Вона — лікар-психіатр, психотерапевт і клінічний психолог, з 2010 року працює у сфері ментального здоров’я. Її досвід охоплює роботу як з цивільними, так і з військовими. А серед запитів, з якими звертаються ветерани, найчастіше — депресивні стани, кризи в родині, труднощі адаптації та проживання травматичних подій.

У цьому інтерв’ю говоримо про найважливіше: як допомагати тим, хто повертається з війни, і фізично, і психологічно. І як не допустити, щоб травма на полі бою стала трагедією в мирному житті.

Домовитися про розмову з Людмилою Черкас виявилося не так просто. Вона починає роботу з самого ранку і завершує прийом подекуди лише після дев’ятої вечора. І так — щодня. Багато людей приходять за підтримкою, порадою, словом. Хтось не спить ночами, хтось не справляється з тривогою, хтось мовчки носить у собі біль втрати.

І вже після перших хвилин спілкування розумієш: саме зараз, як ніколи, потрібні ті, хто вміє чути. Саме таким і є фах психолога сьогодні — надзвичайно необхідним і рятівним. Бо іноді одна вчасно подана рука допомоги здатна змінити все.

— Чи є довіра ветеранів до психологів? Чи легко їм відкриватися, ділитися своїми переживаннями?

— Дуже влучне і тонке запитання. Довіра — це не те, з чим приходять. Це те, що вибудовується. Багато військових приходять із великим скепсисом. Часто мають досвід формальної допомоги, де їх не чули. Або з упередженням: «психолог — це для слабких». Але вони зовсім не слабкі. Навпаки, часто надміцні — аж до оніміння.

Я не очікую довіри з першої зустрічі. І тим більше — не примушую «говорити про найболючіше». Моя мета — створити простір, де можна мовчати. І саме така повага до мовчання часто дає людині сили заговорити.

— Чи легко військовим ділитися тим, що довелося пережити?

— Ні, зовсім не легко. Бо це не просто спогади. Це — тілесна й душевна пам’ять болю, провини, втрати, страху, злості. І ще одне дуже важке відчуття — що тебе не зрозуміють. Але якщо поруч є інші, хто теж був «там», і в групі створено атмосферу без тиску, де дозволено мовчати, — слова поступово з’являються. Іноді це не одразу розповідь про війну. Можливо, спершу — про сон, втому чи дратівливість. І це вже — крок назустріч собі. Довіра — це не вимога. Це наслідок. Коли ветеран починає говорити — це не тому, що його хтось змусив. А тому, що в якомусь просторі стало досить безпечно, аби мовчати поруч. І з цього народжується бажання ділитися.

— А коли вже виникає довіра — які саме методи допомагають у роботі з військовими?

— Починаємо з простого, але дуже важливого — стабілізації.

Психоедукація і стабілізація — пояснюю, що відбувається з психікою після травматичного досвіду. Даю прості інструменти: дихальні практики, заземлення, тілесну присутність. Це дозволяє людині повернути контакт із собою.
Групова психотерапія — створюємо безпечне середовище, де можна мовчати або говорити, бути поруч, відчути «я не один». Сам факт належності до групи вже має терапевтичний ефект.
Тілесно-орієнтовані та творчі методи — театр, мистецтво, рух, голос. Через образ, сцену чи гру людина знаходить спосіб висловити те, що неможливо сказати словами. Це допомагає повернути контроль над пережитим.
Психоаналітичний підхід — не даємо готових порад, а підтримуємо у зустрічі з власним досвідом, без тиску, в темпі, який є безпечним саме для цієї людини.

Новини Вінниці - фото з «Війна змінила нас, але ми все ще ми» — інтерв’ю з психотерапевтом Людмилою Черкас — Під час реабілітації ветеранів засобами театрального мистецтва у Барському МХАТі

— Наскільки важливо допомагати ветеранам психологічно?

— Це не просто важливо. Це — наш людський і професійний обов’язок, — підкреслює Людмила. — Люди, які пройшли війну, втрати, виживання, повертаються у мирне життя з досвідом, який часто важко розділити. Вони не завжди можуть «повернутися самі». Наша задача — бути поруч. Не тиснути, не розпитувати, не чекати результату завтра. Потрібно створити умови, де психіка зможе поволі зцілюватися. Допомагати — це не лише лікувати. Це означає визнати цінність того, що людина пройшла. І не залишити її наодинці з цим досвідом.

— Чи був у вашій практиці випадок, який найбільше запам’ятався?

— Я пам’ятаю історії всіх своїх пацієнтів. Не можу виокремити когось одного. Всі вони — важливі. Кожен проходив свій шлях болю і пошуку по-своєму. Для когось важливо було просто прийти. А хтось одразу починав говорити про втрати. У кожного — своя війна, свій тягар. Тому кожна історія для мене — унікальна і значуща.

— Як родина може допомогти ветерану психологічно? Що дійсно має значення в тилу?

— Найперше — своєю присутністю і прийняттям. Не словами, не порадами, а саме ставленням. Ось кілька речей, які справді допомагають:

Не розпитуйте про те, до чого людина не готова. Іноді найкращі слова — це: «Я поруч. Коли захочеш — я буду слухати».
Не квапте з поверненням до «нормального життя». У ветерана — свій темп, свій досвід. Він уже не такий, як був до війни. І це нормально.
Підтримуйте рутину, але без тиску. Простий побут, звичні речі (їжа, розклад, прогулянка) допомагають психіці стабілізуватись.
Помічайте і дякуйте. Навіть за, здавалося б, дрібниці: «Дякую, що виніс сміття», «Ціную, що ти зараз тут». Це дуже підкріплює, коли всередині — порожнеча або напруга.
Дбайте про себе. Це не егоїзм, а необхідність. Якщо ви виснажені, тривожні чи роздратовані — ви не зможете бути опорою.

— Найголовніше, — додає Людмила, — щоб чоловік знав: його не бояться, не жаліють, не вимагають пояснень. Його просто люблять. Як є.

— Чи були випадки, коли до вас зверталися люди буквально на межі? Наприклад, перед спробою самогубства?:

— Так, були. І це завжди дуже непросто — як для самої людини, так і для терапевта. Це досвід, у якому немає простих рішень і швидких відповідей.

— А чи доводилось вам відчувати безсилля перед людським болем? І що допомагає вам з цим справлятись?

— Так. І не раз. Іноді ти сидиш навпроти людини, яка втратила все: дім, побратимів, тіло, віру. І ти розумієш — жодне слово не полегшить це прямо зараз. Твоя присутність не поверне мертвих, не зніме тягар втрати. І саме в ці моменти приходить безсилля — глибоке, мовчазне, чесне.
Як я з цим справляюся? Я перестала з ним боротися. Я навчилась не плутати безсилля з безпорадністю. Ми не всесильні. Але ми — поруч. Ми не завжди можемо «вилікувати». Але ми можемо бути з людиною в її болі — не тікаючи, не відвертаючись. Я регулярно відвідую терапевтичну групу. Спілкуюсь із колегами, проходжу супервізію. Бо неможливо нести все самій. Якщо ми не дбаємо про себе — ми стаємо не сильнішими, а черствішими. А цього не можна допустити. Людський біль — це не щось, що треба «забрати». Це щось, що потрібно витримати — разом. І саме в цій «разом» ми перестаємо бути безсилі.

— Як ви вважаєте, наскільки війна впливає на родини? І що найбільше руйнує стосунки на відстані?

— Війна розділяє. Фізично, емоційно, часово, — зосереджено відповідає психологиня, добираючи кожне слово. — Хтось на фронті, хтось у тилу, хтось за кордоном, а хтось — зовсім у собі. Навіть якщо всі живі — війна залишає відбиток. У мовчанні. У напрузі. У невимовлених страхах. Сім’я, що переживає війну, живе в постійному очікуванні: дзвінка, повідомлення, повернення, новин. А коли в житті стільки невизначеності — це виснажує стосунки.

Що найбільше руйнує зв’язок на відстані? Є кілька речей, які зустрічаю найчастіше:

Нерозуміння змін. Людина, яка повертається з фронту чи з евакуації, — вже не та сама. І той, хто чекав, — теж змінився. Але обидва часто чекають «колишніх» себе. Це породжує розчарування: «Я тебе не впізнаю…» — «А ти нічого не розумієш…»
Тиша. Не від байдужості, а від виснаження. Обоє мовчать — і кожен починає щось додумувати.
Очікування без розмов. Один чекає, що все буде «як раніше», інший — що його зрозуміють без слів. І тоді кожен поступово віддаляється.

Але — стосунки можуть витримати війну. Якщо є чесність, терпіння і внутрішня згода: ми вже не ті, але ми все ще ми.

— Що, на вашу думку, найбільше зараз болить українцям на психологічному рівні? І як собі можна допомагати самостійно?

— Це дуже глибоке і водночас болісне питання. Бо біль — зараз з нами всюди. Просто не завжди він має змогу бути висловленим. Найчастіше я бачу кілька спільних ран:

Втома. Хронічна, глибока, на рівні душі. Втома від тривоги, втрат, напруги, новин, адаптацій, постійного «треба триматися».
Невисловлений біль. Ми втратили близьких, дім, здоров’я, себе «колишніх». Але не завжди маємо де це оплакати. Тому цей біль ходить із нами - в тілі, у снах, у тиші.
Провина. За те, що живий. Що не там. Що сміявся сьогодні, коли хтось гине. Це тиха, повзуча провина, яка виснажує.
Безсилля. Бо хочеться змінити більше, зробити більше — а часто просто не знаєш як.

Як кожен з нас може підтримати себе самостійно?

— Навіть без психолога — можна підтримати себе. Малими, але важливими кроками:

Називати, що з тобою. Це не просто «щось не так». Це тривога. Це сум. Це злість. Це виснаження. Коли ми називаємо — ми вже не одні у цьому.
Обмежувати інформаційний шум. Новини дозовано, як ліки. Ми не зобов’язані знати все щохвилини, щоб залишатися людяними.
Прості дії — великі речі. Пити воду. Їсти. Дихати. Виходити на світло. Ці «дрібниці» — це якорі для психіки.
Шукати тих, з ким можна бути собою. Без «тримаємося», без «все буде добре». Просто бути поруч — уже лікує.
Дозволити собі не бути сильним. Справжня стійкість — це не героїзм без збоїв. У стійкості є місце слабкості. Можна не справлятись — це нормально, це по-людськи.

І головне — пам’ятати: