Вінниця в еміграції: Канада. «Місцеві дивуються нашим застіллям та пирогам»

Фото з архіву Катерини Бугай

За даними Міграційної служби України після надання «безвізу» ми переживаємо чергову велику хвилю відтоку жителів. У пошуках кращої долі українці їдуть в інші країни не лише на роботу, а й на постійне місце проживання. Це наші з вами друзі, родичі, знайомі та колишні сусіди.

Вирішили відшукати земляків, які оселились в інших країнах. Цього разу поговорили з колишньою вінничанкою, а нині канадкою, 23-річною Катериною Бугай. Дівчина родом з села Дорожнє Вінницького району, що за 18 кілометрів від Вінниці. Після дев’ятого класу вона переїхала у невеличке канадське містечко Ніпава провінції Манітоба.

Про переїзд

Катерина потрапила в Канаду через батька, який влаштувався туди на роботу. Професія обвалювальника м’яса, за якою чоловік працював у Вінниці, виявилась витребуваною на канадському підприємстві.

— Батько поїхав по контракту, — розповідає Катерина Бугай. — Трохи попрацював і подав на документи на резидента. Спочатку він не планував залишатись, але його вмовила моя майбутня свекруха, з якою він разом працював. Трохи згодом батько запросив маму. Йому пощастило швидко отримати документи. Потім батьки забрали мене.

Переїзд до іншої країни Каті дався важко. Вона не знала мови та соромилась говорити.

— Для емігрантів в Канаді є окремі класи, — розповідає Катерина. — У такому класі нас навчалось троє і з нами, майже індивідуально, займались спеціальні вчителі. Хоча, наприклад, на фізкультуру я ходила разом з канадцями. Перших дев’ять місяців я майже не говорила. Окрім школи батько записав мене за безкоштовні курси англійської від роботи, які проходили чотири рази на тиждень.

Про місто та жителів

Катерина з батьками переїхали у маленьке канадське містечко Ніпава провінції Манітоба. У ньому проживає трохи більше чотирьох з половиною тисяч жителів.

— Містечко маленьке, як село, і мешканці тут один одного знають, — каже дівчина. — Усі дуже привітні. Якщо треба якась допомога, вони самі пропонують. Дуже приємні люди.

Батька дівчини запросили на роботу на велике підприємство, яке знаходиться у цьому ж місті. Спочатку підприємство знімало працівникам готель, після кількох місяців робітники зняли будинок і створили в ньому щось схоже на гуртожиток.

— Зараз на роботу на підприємство приїхало багато філіпінців, — розповідає Катерина. — Батько вже живе в окремому будинку, ми з чоловіком та трирічною дитиною також маємо свій дім.

Про роботу, заробітки та ціни

На свою першу канадську роботу Катерина влаштувалась у 16 років.

— Це був Макдональдз, — розповідає дівчина. — Англійською в той час я ще погано розмовляла, але це був додатковий поштовх для навчання. Потім в Tim Hortons — це мережа кав’ярень, схожа на Starbucks. Працювала там рік. Спробувала навчатись у медичному університеті, але там було дуже важко і я кинула його.

Останніх п’ять років працюю у магазині на відділенні овочів та фруктів. Зараз я супервайзер відділення.

Канадці рахують зарплати не за місяць, як заведено у нас, а погодинно. Робочий тиждень складається з 40 годин, більше працювати на повну ставку не вийде.

— Зарплати у нас починаються з 12 доларів на годину, — розповідає Катерина. — Все залежить від того, ким ти працюєш, та твоєї кваліфікації. Механік може заробляти 30 доларів на годину. 

У перерахунку на місяць зарплата Катерини в магазині «чистими» складає 1600 доларів на місяць. За мінусом обов’язкових відрахувань, як то пенсійний фонд та медичне страхування. Середня зарплата у Ніпаві складає близько 2500 доларів.

— Звичайно, можна працювати на півставки, але тоді не буде медичного страхування, що дуже погано, — розповідає дівчина. — Лікування тут коштує дуже дорого і без страхування його буде важко потягнути.

За словами Катерини, ціни на продукти в Ніпаві не дуже відрізняються від українських.

— У 2018 році ми їздили у Вінницю і були дуже здивовані рівнем цін, — розповідає Катерина. — Думали, що в Україні ціни дешевші, але це виявилось зовсім не так. Взяли з собою певну суму і ледве вклались у неї по витратах.

Про місцеву кухню

Канадці, за окремими виключеннями, не звикли готувати їжу вдома. Що було для вінничанки дивно.

— У них немає звички збиратись за столом, — розповідає Катерина. — Якщо збирається компанія, то все це схоже на шведський стіл. Але частіше за все канадці ходять їсти у якісь заклади. Дуже рідко кого навіть в обідню перерву можна побачити з їжею, принесеною з дому. Якщо вдома щось готують, то меню, швидше за все повторюється. На свята це може бути індичка, піца, салат «Косла» (туди входить натерта капуста, фіолетова капуста, морква та зелена цибуля заправлена соусом із майонезу та гірчиці) та мітболи (це такі невеличкі котлети з яловичини). А ще канадці люблять українські вареники. Називають їх пирогами.

Дотримуючись українських традицій Катерина готує вдома. Каже, що так виходить дешевше.

— У місцевих не прийнято також готувати щось, коли приходять гості. Гості приносять з собою випивку та снеки, — каже Катя. — Все, що не випили та не з’їли, вони забирають з собою. Я так не можу. Якось до мене в гості приходили подруги з роботи, то вони були шоковані. Ми з чоловіком приготували їсти на барбекю, посмажили м’яса. Зробили салат з крабових паличок — їм дуже сподобалось.

Про українців

Як пише Вікіпедія, українці дев’ята за чисельністю мовно етнічна група Канади — найбільша слов’янська діаспора цієї країни. Катерина часто зустрічає земляків навіть у невеличкій Ніпаві.

— Інколи до мене в магазин приходять українці, — розповідає Катя. — Дехто з них знає лише кілька слів українською, але їм приємно, коли ти говориш з ними. У місті, де я ходила в школу, була 60-річна жінка Петруся. Вона добре розмовляла українською, але більше на західноукраїнському діалекті. Українці спочатку нам багато допомагали, коли ми не знали англійської.

За 40 хвилин від Ніпави знаходиться місто Брентон. За словами дівчини, там є український клуб. А у місті Далфен навіть проводять українські фестивалі.

— Інколи приїжджають українські зірки, це велика подія, — розповідає Катя. — Останнього разу, здається, у нас була Руслана. На таких фестивалях можна купити вишиванку та зустріти земляків.

Про батьківщину

В Україні у Каті залишились родичі. Але останнього разу вона з сім’єю була тут у 2018 році. Розповідає, що перельоти дороговартісні.

— Було добре побачити сім’ю, але ми там довго не протримались, — каже вона. — Різниця відчулась вже під час перельоту. Ми добиралися літаком з Канади до Амстердама, з пересадкою до Києва. Всю ніч до Амстердама дитина не спала і стукала у сидіння, що попереду. Ми вибачалась перед жінкою, яка сиділа там, але вона жодного разу не поскаржилась — поставилась з розумінням. А коли лише зайшли в літак, який летів до України і стомлена дитина розплакалась, на нас одразу накинулась якась жінка. Мовляв, швидко заспокойте дитя, бо воно заважає. 

Вінничани у порівнянні з канадцями здались подружжю агресивними та хамовитими.

— Ми вийшли з дитиною на ринок і були дуже здивовані, бо відвикли від такого, — каже дівчина. — Люди поводились агресивно просто так. Ніхто не поступається дорогою, коли ти йдеш з дитячим візочком. Канадці навпаки, всіляко хочуть тобі допомогти. 

Про плани

Повертатись на батьківщину Катерина з сім’єю не збирається. Дівчина планує продовжити навчання та просунутись по кар’єрній драбині до менеджера відділення.

— Ми молода сім’я, але змогли тут без сторонньої допомоги купити власний дім та авто. В Україні це було б зробити важко, — розповідає Катя. — У нас старенький будинок, але він мені рідний. Тут я народила дитину, вона перша канадка в сім’ї. До речі, медицина тут безкоштовна, якщо в тебе є страхування. Народжувала я у просторій палаті, в якій була одна. З розповідей знаю, що в Україні народжувати не так просто. В планах на майбутнє — більше подорожувати. 

Читайте також:

Бізнес у Лондоні. Вінницький технар зупиняє руйнацію будівель в англійській столиці

«Все скуплять іноземці» Вінничани про те, чи потрібен нам ринок землі

Чи добре ви знаєте історію вінницьких вулиць? Кросворд
 

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.