«Вінниця навчила мене фантазувати»: розмова з письменницею Катериною Калитко

Катерина Калитко. Фото зі сторінки на Фейсбуці

Катерина Калитко – відома вінницька письменниця та перекладачка балканської літератури. Її ім‘я не потребує представлення серед мешканців нашого міста особливо після того, як збірка оповідань письменниці «Земля загублених або Маленькі страшні казки» здобула нагороду «Книга року BBC 2017», а вона сама була відзначена премією імені Джозефа Конрада.

– Нещодавно вийшла ваша нова поетична збірка «Бунар».  Розкажіть, як довго ви її писали і чому обрали саме таку назву?

– Слово «бунар» перекладається з сербської, як криниця. Є кілька причин, чому я обрала саме таку назву. По-перше, це данина моїй постійній міграції між двома культурами: постосмансько-балканською і українською.

По-друге, це бажання нагадати читачам про значущу частину нашої історії, яка часто лишається непоміченою. Це вплив татарського і турецького чинників на південні регіони України.

Наприклад, багато хто з нас у дитинстві відпочивав у містечку Татарбунари в Одеській області, проте далеко не всі задумувались над тим, звідки походить його назва. А це власне і є сліди тої Ногайської орди, що десятиліттями кочувала у Буджаку.  

Отож, криниця є своєрідною метафорою залягання на великій глибині тих культурних пластів, які я намагаюсь розкопати і показати людям. Збірку я писала упродовж чотирьох років. Коли я закінчила роботу над книгою і вирішила її проаналізувати, то зрозуміла, що більшість віршів тут про любов чи війну.

Сприйняття цих двох тем у суспільстві за останній час зазнало великих змін. Їх я й намагалась осмислити.

– Минулий рік був визначним для вас. Збірка оповідань «Земля загублених або маленькі страшні казки» здобула титул «Книга року 2017» за версією «BBC України». Окрім цього, ви були відзначені премією імені Джозефа Конрада за творчість, що порушує актуальні теми і розширює знання про інші культури. Наскільки для вас є важливими подібні літературні відзнаки?

– Насправді для мене зовсім не важливі літературні нагороди. Безумовно, мені дуже приємно, що моя праця була помічена. Проте внутрішньо для мене нічого не змінилось.

Ці відзнаки є радше лакмусовим папірцем справжнього людського ставлення до тебе. Я неймовірно ціную людей, що спілкувались зі мною ще до отримання всіх цих премій.

А от, коли якісь давні знайомі, почувши твоє ім‘я у новинах, починають напрошуватись у друзі, то це викликає сміх.

– Вашу збірку оповідань також досить тепло сприйняли критики. Зокрема відомий літературознавець Євгеній Стасіневич зазначив, що у книзі «Земля загублених або Маленькі страшні казки» були опрацьовані такі жанри, у яких не писав ще жодний український письменник. Ви свідомо намагались ці заповнити білі плями у вітчизняній літературі? Чи це просто зміст творів вимагав саме такої форми?

– Я навіть не задумувалась над формою оповідань. Теми творів самі для себе знаходили виражальні засоби. Безперечно, кожен літератор має свій авторський підхід до письма. Однак, на мою думку, це дивно, коли митець ставить собі за ціль заповнити якусь вільну жанрову нішу. Кожен критик бачить твір по-іншому, не так, як автор.

Рецензія Євгенія Стасіневича була для мене дуже цінною. Проте свідомо нічого з того, що він там прочитав, я не закладала.

– Якщо продовжувати розмову про вашу книгу «Земля загублених або Маленькі страшні казки», то там усі топоніми дуже умовні. А чи йдеться у якомусь з оповідань про Вінницю?

– Вінниця як конкретний географічний об‘єкт, присутня у кількох оповідання. Наприклад, у творі «Лалібела». Однак автор завжди зображає місто так, як бачить його він, а не звичайний городянин. Варто лишень згадати Прагу, описану Францом Кафкою.

Вінниця стала вагомою складовою образу моєї метафоричної «землі загублених». На цій уявній території люди, не прийняті суспільством, можуть знайти своє місце у житті і не боятись бути не такими, як усі. Без людяності і гостинності нашого міста я б навряд чи могла б знайти правильну мову, щоб говорити на такі складні теми.

– Наскільки велику роль у становленні письменника грають міста, де вони народились і живуть? І який відбиток саме на вашу творчість наклала Вінниця?

– Я не можу говорити за інших письменників, адже кожного літератора формує його власний досвід, часто травматичний. Багато творів народжуються з суперечки з містом, з бажання відкинути його. На щастя, у мене склались гарні стосунки з Вінницею.

Без неї я б, можливо,  не була б письменницею, адже саме наше місто навчило мене фантазувати. Облуплений фасад, старий квартал, берег річки – що завгодно тут може стати відправною точкою для написання твору.

У Вінниці є багатий історичний потенціал, який похований під товстим шаром  чи то забуття, чи то байдужості. Ми не маємо такого розтиражованого туристичного міфу, як Львів чи Одеса, хоча могли б. Однак мені, як письменниці, завжди цікаво докладати зусиль, щоб витягти приховані історії на поверхню.

Окрім цього Вінниця – дуже комфортне за розмірами місто для  митця. Сюди завжди хочеться повернутись.

– В одному зі своїх інтерв‘ю ви казали, що вас приваблює Боснія, як приклад толерантного співіснування декількох різних культур. А чи можна Вінницю також вважати подібним прикладом, адже у нас спокійно мешкають разом носії української, єврейської і польської ідентичностей?

– Вінниця – це справді мультикультурне місто, розташоване на півдні, на перетині багатьох шляхів. Моя любов до Боснії значною мірою виростає з середовища нашого міста. Навіть колеги, які приїжджають сюди з інших куточків України зазначають, що вінничани – надзвичайно доброзичливі люди.

Окрім перерахованих вами народів у Вінниці також мешкає багато вірменів. Колись тут була величезна аcсирійська громада. Добре у нас прижились  і кримські татари, і вимушені переселенці з Донбасу. Хоча ще є багато роботи щодо їхньою інтеграції, ніяких конфліктів з місцевим населенням не виникає

– Існує така думка, що в українській літературі найбільше представлені письменники із Західної та Східної України. Інші ж регіони чомусь залишаються поза увагою літераторів. Ви, як авторка з Центральної України, можете погодитись з цією думкою?

– Так, я погоджусь з цією тезою. У дев‘яностих Станіславський феномен мав великий вплив на літературу. Зараз пальму першості забрали львівські письменники. Хоча й не варто забувати, що ми маємо доволі сильну Житомирську прозову школу, до якої відноситься В‘ячеслав Медвідь та Валерій Шевчук.

Мені здається, що скоро й подільська література голосно про себе заявить. Наш регіон дуже спокійний. Ми позбавлені притаманних Галичині місіонерських амбіцій і не намагаємось когось повчати. Поза тим, твори місцевих письменників мають високу художню цінність і можуть бути близькі людям з усієї України.

Прикладом цьому можуть бути вінницькі літератори Сергій Татчин та Наталка Доляк, які набирають дедалі більшої популярності за межами рідного міста.

Звісно, сьогодні, у часи, коли при владі Гройсман і Порошенко, розмови про становлення Вінницької літературної школи можуть здатись намаганням просунути вінничан на вищі позицій ще й у мистецтві (сміється – авт.) Проте я переконана, що скоро ми почуємо про потужний подільський пласт української літератури.

– На фестиваль «Острів Європа» приїхало багато письменників-емігрантів, які живуть поза середовищем тієї мови, з якою вони працюють. Ви також довгий час мешкали в Сараєво, але продовжували писати українською. Чи важливо взагалі для письменника мати постійний безпосередній контакт з рідною мовою?

– Звісно. Ще німецький філософ  Мартін Гайдеґґер говорив: «Мова – дім буття». Однак для мене важлива й міграція між культурами, тому що дорога – це такий лімбічний простір, у якому немає ані минулого, ані майбутнього. Саме звідси письменники-емігранти й черпають натхнення.

Когось змушує писати ностальгія. Для одного з гостів нашого фестивалю Сергій Шупи заняття літературою – це форма протесту, адже він противник білоруського режиму і не може жити в рідній країні.

Кожен знаходить свою мотивацію писати в еміграції. Знання кількох мов є неймовірно цінним для літератора. Це ми можемо побачити на нашому фестивалі. Тут ми говоримо про настільки тонкі матерії, що їх неможливо описати, використовуючи інструменти тільки однієї мови.

Хоча, безперечно, нереально повністю інтегруватись у простір чужої мови, навіть якщо ти знаєш її на рівні носія. У мене це іноді породжувало певні шизофренічні ситуації. Наприклад, я бачила сни двома мовами одночасно.

– Також на «Острові Європа» сьогодні присутні вітчизняні російськомовні письменники. Чи можемо ми віднести їхню творчість до української літератури чи, можливо, варто виділяти окрему групу?

– Російськомовні письменники, які представлені у програмі «Острів Європа», Андрій Курков та Олена Стяжкіна, позиціонують себе, як українські автори, тому у мене немає до них жодних питань. Вони, безперечно, є частиною вітчизняного літературного процесу.

Мені насправді дуже імпонує теза Куркова про те, що нам слід прийняти український варіант російської мови, тому що це взагалі окремий спосіб спілкування, не такий, як у росіян.

Часто мешканців Південних і Східних регіонів нашої країни не розуміють в Росії, коли вони говорять  тутешнім діалектом. Звісно, для деяких іноземців така ситуація може здаватись дивною.

Наприклад, Трамп каже, що Крим – це Росія, бо там всі говорять російською. Проте ми маємо розуміти, у яких історичних обставинах живемо. В Україні дійсно мешкає велика кількість російськомовних громадян, але частина з них налаштовані досить патріотично.

Їх треба заохочувати переходити на українську, але не можна штучно форсувати цей процес. Через декілька поколінь переважна більшість нашої країни буде україномовною. Це відбудеться органічно.

Отож, не варто хвилюватись, що російська – мова окупанта, адже нею спілкуються і громадяни нашої країни. Присутність у нашому міжнародному товаристві кількох знакових російськомовних письменників – це жест доброї волі і хороший взаємний крок назустріч.

– Чому у програмі фестивалю немає балканських письменників?

– Я вирішила, що це буде виглядати, як якесь лобіювання власних зацікавлень, якби я на перший ж фестиваль запросила одразу багато балканських авторів. Хоча у мене є вже цілий список тамтешніх письменників, яких я би хотіла бачити у Вінниці.

Дехто з них уже навіть попередньо погодився. Наприклад, Міленко Єргович на «Книжковому арсеналі» виявив бажання приїхати на наступний фестиваль.

Цього року один з головних акцентів ми зробили на єврейській темі. Я вважаю, що це правильне рішення. Адже без своєї єврейської громади Вінниця ніколи б не була таким містом, яким є сьогодні .

– До речі, саме балканська література, славиться своєю воєнною прозою. В Україні також зараз тривають бойові дії, але ми не можемо похвалитись великою кількістю добрих книжок на цю тему. Коли, на вашу думку, слід чекати цю хвилю осмислення війни у літературі?

– Насправді процес осмислення досвіду війни у нашій літературі відбувається досить послідовно і органічно. Ми вже минули етап «ультрапатріотичних» книг, таких як «Укри» Богдана Жолдака. Це, безперечно, непоганий твір, але головною ціллю  його створення було підняття бойового духу.

Окрім цього є вже кілька гарних документальних книг: «Точка нуль» Артема Чеха» чи «Іловайськ» Євгена Положія. Важко передбачувати, як буде розвиватись повоєнна література, коли бойові дії ще тривають, а після Чемпіонату світу з футболу на фронті може відбутись загострення.

Проте мені здається, що найкращі твори про війну будуть написані десь років за десять. Саме тоді люди, які не були на фронті, зможуть правильно осмислити ці події.  

У боснійській літературі ми маємо приклади хороших романів про війну, які були написані авторами, що на момент самої війни були ще дітьми.

– Головна тема фестивалю «Острів Європа» – популяризація малих європейських літератур. А наскільки українська література є малою в загальноєвропейському контексті?

– Парадоксально, але вітчизняна література залишається в очах світу малою,  навіть попри значущі розміри нашої держави і велику кількість носіїв української мови. Ми досі мусимо пробиватися до європейських читачів через переклад.

Як важко презентувати наших письменників у світі, ми можемо побачити, спостерігаючи за титанічними зусиллями Інституту української книги. З іншого боку є багато літераторів, що тісно пов‘язані з нашою державою, але не є українцями. Серед них – Бруно Шульц, Шмуель Агнон, Ісак Бабель.

• Якщо раптом пропустили: Камерне може бути великим: як пройшов фестиваль «Острів Європа» 

Найчастіше українську літературу у світі асоціюють саме з ними. Війна на Донбасі, хоч і є величезною людською трагедією, теж привертає увагу європейців до наших книг на цю тему.

Напевно, найближчим часом про сучасну українську літературу за кордоном будуть говорити саме в контексті збройного конфлікту на Донбасі.

Фото Людмили Михальчук та Олени Зублевич

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.