«Вдома мене тримають лише діти». Історія чоловіка про сімейне насильство у шлюбі

Дуже часто про психологічне насильство в родині кажуть, що «це просто сварка», «це просто ревнощі» і «це нормально», але те, що принижує честь та гідність особи, це і є насильство.

За шістнадцять років у шлюбі 39-річний вінничанин Ярослав (ім’я змінене на прохання героя – авт.) встиг збудувати будинок, виростити сина з донькою та висадити чимало дерев. За його словами, картинка завжди усміхненої та щасливої пари «на людях», вдома не відповідає дійсності. Ярослав згадує, що перші суперечки почалися на початку сімейних стосунків і зараз, після стількох років подружнього життя, модель поведінки дружини схожа на тиранічну. Чоловік зізнається, що від психологічного насилля, а подекуди і фізичного потерпає не лише він, а й діти.

Відповідно до закону, психологічне насильство – це словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров’ю особи.

— «Брак хорошим делом не назовешь», — зазначає він на самому початку розмови. — До одруження ми зустрічалися кілька років, стосунки були нормальні, все як в усіх – побачення, квіти, спільні поїздки на відпочинок. Одразу після одруження народилися наші двійнята і життя перетворилося на рутину. Тоді й почалися перші конфлікти, пов’язані з грошима, точніше з їх відсутністю. Були часи, коли на хліб ми збирали гроші по всіх кутках. Вона в декреті, а моєї зарплати в армії було недостатньо... Дружина мене «підстібувала», але більш-менш м’яко. Казала: «Ти ж чоловік, руки з правильного місця ростуть, а заробляєш копійки», ці докори я сприймав негативно, але вони й стимулювали покинути службу і піти різноробочим на будівництво. І хоч я мав вищу освіту, мені потрібно було годувати родину.

 Я не хочу повертатися додому

Ярослав визнає себе жертвою сімейного насилля, пояснює це постійним психологічним тиском, маніпуляціями та образливими словами з боку дружини. Він розповідає, що вдома не має особистого простору, відтак більшість вільного часу проводить на роботі. Каже, що просто не хочеться повертатися додому, де через дрібниці починаються скандали, які потім переходять в гру «хто кого перемовчить». 

— Якщо раніше мова заходила про гроші, то зараз мене буквально цькують за те, що окрім своєї роботи я більше нічого не помічаю і не бачу, уваги дітям не приділяю. А як тільки в мене зникає робота, вона починає клювати за те, що я сиджу вдома без діла. Це якесь замкнуте коло. Щоб забезпечити родину всім необхідним, мені справді потрібно важко працювати, інколи і фізично. Мої діти та дружина не переймаються через те, що немає що вдягнути чи поїсти, чим заплатити за комуналку чи куди сходити, щоб розвіятися. Діти розуміють мою зайнятість, а дружина – ні. Це людина, яка завжди чимось незадоволена і продовжує шукати приводи для сварок та конфліктів. При цьому, вдома в нас нормально все функціонує, зроблений ремонт і є хороша техніка, часто бувають вилазки на відпочинок в інші міста – живи й радій. Але ж ні…

В якийсь момент Ярослав дійшов висновку, що невдоволення дружини має якусь першопричину. Тому почав шукати проблему в собі. Він розповідає, що часті сутички супроводжувалися докорами не лише через роботу та недостатню кількість уваги, а й через його шкідливі звички. Чоловік одномоментно покинув палити та вживати алкоголь, забув про друзів і зосередився на домашніх.

— Я покинув курити і відволікався лише на роботу, навіть не пив пиво, з друзями не бачився – вільний час проводив вдома з родиною і це було мені в задоволення. Тоді саме робив ремонт вдома, купив машину, але змін ніхто не помітив. Це не вплинуло на якість стосунків, сварок, щоправда, поменшало, але дружина знаходила нові приводи для конфліктів. Тепер мені не хочеться повертатися додому, я свідомо довше залишаюся на роботі, уникаю дружину та можливість посваритися, —  каже Ярослав. —  От, наприклад, коли я відпрацюю тиждень, мені банально хочеться виспатися чи просто посидіти перед телевізором і нічого не робити. Вона ж наполягає на тому, щоб у вихідні дні всі були чимось зайняті – і я, і діти. Раніше під час сварок я реагував болісно на всі її закиди, ми переходили на підвищений тон і місце мали навіть образливі слова та лайка. Вона дозволяє собі використовувати такі слова, як «чмо», «кінчений», «невдаха», акцентує увагу на тому, що я не чоловік. У відповідь я казав, що вона істеричка або дурепа, але до такого рівня, як вона, я опускатися не хочу. Зараз, коли ми сваримося, я намагаюся ігнорувати ці слова, інколи можу порадити їй випити заспокійливе або звернутися до психолога, а вона дратується ще більше. Тепер я помічаю, що не можу заснути без 100 грамів – так чи інакше це допомагає позбутися накопиченого стресу. Розумію, що це не вихід з ситуації і результати такої звички можуть бути гіркими, але поки що контролюю ситуацію.

Відчув себе непотрібним, коли захворів

— Вперше відчув себе непотрібним, коли захворів на пневмонію. Тоді більше, ніж на тиждень я просто «зліг» і заледве самостійно вставав з ліжка. Була висока температура, сильний кашель і  жахливе самопочуття. Я відчув себе неповноцінним, зрозумів, що нікому не потрібен у такому стані, навіть дітям. Уявіть, ми були в одному домі, а мені елементарно лінувалися принести їжу, ліки, навіть зайвий раз не питали про самопочуття. Я чув лише докори: «Лежиш собі і лежи, розслабляйся і дивись телевізор, ми всі зайняті, я на роботі, діти в школі. Відпочивай». Це говорилося з такою інтонацією, що одразу хочеться провалитися крізь землю. Тоді відчував образу і зрозумів, що люди, яким я віддаю все, здатні ігнорувати в момент, коли я у безвихідному становищі. Було боляче усвідомлювати, що близьким людям я не потрібен.

Якщо не зробиш як я хочу, сексу не буде місяць

Ярослав зазначає, що після народження дітей з’явилися маніпуляції, пов’язані з одним з найголовніших аспектів подружніх обов’язків. Тема сексу в його родині табуйована і теж асоціюється з образами. Чоловік зізнається, що це послугувало передумовою стосунків на стороні.

—  Нерідко від неї можна було почути «якщо ти не зробиш цього чи того, то в нас не буде сексу». Я дуже довго терпів таке ставлення, протягом 12 років шлюбу. Здавалося навіть, що це нормально – випрошувати інтиму. А коли просто втомився це робити і заігнорував дружину, вона почала провокувати скандали, ображати мене, неодноразово називала імпотентом… З власного досвіду можу сказати, що у разі тривалої відсутності сексу, його вже якось і не хочеться. Мені соромно говорити, але й зараз доводиться компенсувати фізичне задоволення мастурбацією. Дратує, що я - дорослий чоловік і змушений справлятися самостійно, ховатися десь вдома у ванній кімнаті чи вбиральні. В мене полюції були, як у підлітка… Взагалі, мастурбація - це нормально, коли тобі просто захотілося отримати оргазм, переключитися. Але коли ти цим регулярно займаєшся через відсутність сексу – це жахливо. Дружина перестала мене збуджувати, ініціативу я проявляти перестав і був навіть період, коли я звернувся за допомогою до лікаря. Думав, що стаю імпотентом. Я здав необхідні аналізи, пройшов медогляд, але виявилося, що проблема в мене у голові. Лікар так і сказав: «потенцію не зруйнує навіть простатит, а от мозок може», — каже Ярослав. —  Кілька років тому так сталося, що по роботі я поїхав у відрядження в іншу країну, там познайомився з одною жінкою і в нас почався службовий роман.  З нею я відчув себе чоловіком, якого можна любити і цінувати. Я зрозумів, що я - не останнє чмо, як називала мене дружина.

Знецінює на очах у дітей

Ярослав зазначає, що роман на стороні допоміг йому знову повірити в себе та власні сили. Хоча перед родиною він відчував провину: саме думки про дітей залишили чоловіка в Україні, коли він був «за півкроку до переїзду в нове життя».

— Стримали діти – я не хотів, щоб вони росли без мене. Хоча зараз, зважаючи на те, що мене принижують і знецінюють за будь-якої зручної нагоди, я не знаю, що краще для них – рости без батька чи бачити, як мені доводиться терпіти таке ставлення до себе. Скандали часто відбуваються у їх присутності, дружина не соромиться виражатися грубо. Коли я прошу не робити цього при дітях, вона ігнорує мої слова і спеціально починає грати на моїх почуттях. Думаю, таким чином вона самостверджується і маніпулює нами. Діти ж роблять вигляд, що нічого не помічають, мабуть, це просто така захисна реакція. Я терплю ці стосунки виключно через дітей. Мені хочеться поставити їх на ноги, а пізніше, сподіваюся, що знайдеться час та можливість пожити для себе та у своє задоволення. Тим паче, в мене є страх, що у разі моєї відсутності дружина буде налаштовувати доньку та сина проти мене і вони перестануть зі мною спілкуватися.

Ярослав зазначає, що переймається через майбутнє своїх дітей. Як і кожному батькові, йому хочеться, щоб вони були щасливі та самодостатні. Він зізнається, що дуже тривожиться через те, що двійнята згодом будуть моделювати поведінку батьків у своїх родинах. Каже, що теперішні стосунки з дружиною – це теж результат дитячих травм та образ, яких і він, і дружина зазнали давно.

— Найгірше те, що дружина дозволяє собі ображати й дітей. Мова йде не лише про слова, якими вона розкидається наліво й направо, а й про стусани. Я захищаю дітей, не дозволяю їх бити, тим паче вони в такому віці, коли це вже принизливо і врешті-решт можна навіть отримати «решту» у відповідь. Але вона вважає, що має право на таку поведінку, бо вона мама… Так само, вона забороняє їм суперечити та захищатися, називає шмаркачами. Я вважаю, що діти мають право висловлюватися і будь-який конфлікт можна вирішити спокійно. Цього просто потрібно захотіти, —  розмірковує Ярослав. —  Такі стосунки, як наші з дружиною – це пряма проекція з дитинства. В моїй родині, наприклад, мама втримувала лідерську позицію, тримала всіх і все під контролем, вони з батьком теж часто сварилися і навіть доходило до фізичного насилля. Я з дитинства пообіцяв собі, що ніколи не підніму руку на жінку, бо бачив, як моя мама страждала, коли її бив батько. Боюся, що врешті-решт, мій син теж знайде собі дівчину, яка буде його зневажати, а донька перетвориться на тирана – бо вони просто не знають, як інакше можна себе поводити.

Збирай своє барахло і йди на всі чотири сторони

— Кілька разів наші сварки завершувалися тим, що мене виганяли з дому. Буквально в очі мені казали «збирай манатки і забирайся», щоправда, в іншій, грубішій формі. Я, як мені і сказали, збирав речі і йшов з дому. Найдовше це тривало місяць. За той час я не зник з горизонту, бачився з дітьми, давав їм гроші на кишенькові витрати, а з дружиною ми просто віталися, коли бачились. Тоді у мене було двояке відчуття. З одного боку мені було важко адаптуватися до нових умов – не розумів ситуацію, не знав, що робити далі. А з іншого боку, мені було легше морально – я займався своїми справами, належав повністю собі, робота допомагала мені забути про ці негаразди. А потім якось так складалося, що ми мирилися і все поверталося на круги своя. Взагалі, оці закиди, типу «вали на всі чотири сторони» відбуваються на регулярній основі. Як би смішно чи сумно це не звучало, але спочатку я жив у батьків, кілька разів ночував на роботі. Потім придбав квартиру, щоб не залежати від настрою дружини. Я не розповідаю про стосунки у родині своїм друзям чи колегам, не вважаю за потрібне. З одного боку мені ніяково та соромно, з іншого – в усіх свої проблеми…  

Заробіток – це моя єдина зона комфорту

— Фінансово я, звісно, підтримую сім’ю. В нас якось так склалося, що мої гроші – це наші спільні, а те, що заробляє дружина – належить їй. Вона теж купує продукти додому, дітям дає гроші на кишенькові витрати. Але я ніколи не цікавився, скільки вона заробляє і на що витрачає. Всі свої доходи я не віддаю і тому фінансово відчуваю себе незалежним. Тим паче, в такий час живемо, що гроші вирішують будь-які проблеми. Принаймні, так показує моя практика.

Коли спитали у Ярослава, що робити чоловікам, які опинилися у схожому становищі, він засміявся і сказав : «Тікайте!». Однак через хвилину зауважив, що найкращий конфлікт – це той, якого вдалося уникнути.

— Нам всім треба вчитися вирішувати конфліктні ситуації без криків, спокійно проговорювати все, що наболіло, але не ображати почуття інших людей. І найголовніше, не можна дітей залучати до з’ясування стосунків між дорослими. Діти не повинні бачити, що в батьків щось не ладнається, бо це своєрідна психологічна травма. Потім вони будуть моделювати таку ж поведінку і повторювати помилки батьків. Жінкам би хотілося порадити більше довіряти своїм чоловікам та давати якусь свободу дій у стосунках, не контролювати на кожному кроці і не дорікати через дрібниці. Я вже не вірю, що в наших з дружиною стосунках щось зміниться на краще. Ми перестали чути один одного і, мабуть, просто не хочемо цього робити через образи, які накопичилися за ці роки. Але я б хотів, щоб люди не повторювали таких помилок і навчилися слухати і чути один одного.

Читайте також:

Коли всі вдома: як вінничани поєднують дистанційну роботу і виховання дітей

«Життя стало якіснішим»: історія вінницької мами-одиначки після розлучення
 

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.