«Ваша сестра розуміє, що помирає». Про життя в очікуванні трансплантації

Людмила Овсійчук

Той день для Люди був не примітним. Зранку вона прокинулася з відчутним головним болем: «Ну, з ким не буває», — подумала дівчина. До того ж, тільки нещодавно вона перенесла вітрянку, а на вулиці вже зима. Що може бути дивного в тому, що ослаблений імунітет трішки схибив. 

Наступний ранок також супроводжувався неприємним поколюванням у голові: «Мабуть, недостатньо тепло одяглася і трішки застудилася», — влетіла заспокійлива думка, і Люда знову як ні в чому не бувало пішла на роботу. 

Так тривало ще кілька днів. За цей час головний біль не лише посилився. Він став частішим. Крім того, до нього приєдналися проблеми з серцем.

— Я знаходилася у спокійному стані, а воно так калатало, що майже вистрибувало, — розповідає Люда. — Якось я пішла в магазин, а вийшовши зрозуміла, що не можу зробити і двох кроків без задишки. Тоді я вирішила виділити вихідний, щоб піти до лікарні. 

Такою я була до хвороби

Дивлячись у дзеркало Люда більше не бачила тієї дівчини, якою була раніше. У відображенні ледь тримаючись на ногах стояла бліда незнайома людина. Голову її пронизував нестерпний біль. Не дочекавшись вихідного, Люда викликала швидку.

Я різко втратила вагу

Прописка у Люди була житомирською, тож у госпіталізації їй відмовили. Звернулася у приватну клініку. Зробила загальний аналіз крові: «Це буде щось дуже погане і щось дуже серйозне», — майже одразу почула вона від лікаря. 

Аналіз показав, що гемоглобін опустився до 54, при нормі в 120. Тромбоцитів, замість умовних 200, було лише 16. А число лейкоцитів з нормою в 4, збільшилося до 60. Виписали направлення в обласну гематологію, а звідти Люда негайно поїхала за місцем прописки. 

Незадовго до цього я перенесла вітрянку з ускладненнями

Люда тримала у руках документ, що в ньому було чорним по білому написано: «Підозра на лейкоз». Про те, що так називають рак крові Люда знала і без підказок гугла. Дівчина була шокованою такими припущеннями, але через сильну слабкість, сил протестувати вже не було.

— Мене одразу госпіталізували, — продовжує Люда. — Погано пам’ятаю, але першим ділом, здається, мені почали вливати кров. Я ж тоді не могла рухатися, не було сил, тому потрібно було якось підтримувати мене. У Житомирі я пролежала десь тиждень. За цей час мені провели кілька вливань крові, давали щось з кровоспинного та глюкозу. На тому й все лікування. 

Я приїхала у критичному стані

Щойно Люді стало трішки краще, вона одразу занурилася в інтернет. Почала по крихтах збирати інформацію про свій діагноз, який на той час вже підтвердився. В її голові вимальовувалася картинка і усвідомлення того, що їй терміново потрібна хіміотерапія. 

Щоранку вона бачила нові результати аналізів і не могла зрозуміти, чому лікарі нічого не роблять. Спочатку ракових клітин в її крові було 64%, а за кілька днів їх стало вже 85%. 

— А якщо їх стане 100%? Що тоді? — запитувала лікаря Люда, хоча й сама прекрасно знала відповідь. — Ми постійно говорили про хімію. Запитували, коли вона буде. Як її купувати. У кого і за скільки це треба робити. У відповідь ми чули, щось типу, давайте ще трішки почекаємо. Вони нічого не хотіли робити. Тому ми просто написали відмову від лікування і повернулися до Вінниці. За півдня я прописалася у сестри. 

Я була постійно підключеною до крапельниць

Діставшись Вінниці Люда з сестрою Лесею пішли до лікарні. Це була п’ятниця, друга половина дня. В обласній гематології дівчатам вдалося застати лише одного лікаря: «І слава Богу, що там був саме він. Це мій рятівник», — розповідає Люда. 

Але тоді вона про це ще не знала. Лікар подивився на аналізи, підійшов до Лесі і сказав: «Ваша сестра розуміє, що помирає». Сестра плакала, але гематолог не став її заспокоювати. Він не хотів давати обнадійливих прогнозів. Ракових клітин у крові Люди на той час було вже 93%. 

Лікар призначив терапію антибіотиками. Потрібно було терміново покращувати показники крові та починати хімію. Аналізи стали кращими. Розпочався 7-денний блок хіміотерапії. Цілий тиждень дівчина цілодобово знаходилася під крапельницями. 

На наступний після закінчення хімії день, лікар зайшов до Люди в палату і потискуючи руку повідомив, що організм добре зреагував на лікування і що в крові дівчини більше нічого немає. 

Врятували! Дякую своєму лікареві Данилюку Ігорю Івановичу

— Позбутися ракових клітин — це дуже добре. Та через хімію у моїй крові майже не лишилося важливих елементів. Потрібно було якось їх компенсовувати, — розповідає Люда. — Психологічно мені значно полегшало, але фізично було дуже важко. Ще лікар попередив, що у моєму випадку взагалі не варто сильно радіти, адже вірогідність рецидиву дуже висока. 

У крові Люди залишалося 4,75% ракових клітин. Це нижче 5%, а тому вважається ремісією. Люді призначили нові курси хімії, щоб зменшити ці показники до тисячних від одного відсотка. 

Мій перший день народження у лікарні

За минулий рік Люда провела у лікарнях вісім місяців. Там вона познайомилася з людьми, які жили з аналогічним діагнозом. І дізналася про те, що деяким з них робили трансплантацію кісткового мозку (ТКМ), або вони готувалися до такої процедури. Тоді Люда вперше замислилася, а чи не потребує пересадки вона сама. І якщо потребує, то чому ніхто їй про це не каже. 

Мій другий день народження у лікарні

Пролити світло на ситуацію допоміг приїзд у Київ турецького професора. Він безкоштовно консультував українців, які мали гематологічні захворювання.

«Ремісія — це дуже добре, але у вашому випадку, напевно, трансплантація буде необхідною», — пояснив закордонний лікар, подивившись заключення українських колег. Після цього він порадив Люді їхати до Туреччини для більш детальних обстежень. Люда поїхала. 

Перший же аналіз показав, що кількість ракових клітин в організмі Люди сягає вже не 5%, а 7%. Українське обладнання цього не показувало. Наступні дослідження збили з пантелику самого професора. Деякий час він не міг зрозуміти, що відбувається в організмі його української пацієнтки. 

— Ось так виглядають нормальні клітини крові, а ось такі зараз у тебе, — після цих слів професора, Люда почала роздивлятися збільшені зображення власних клітин. Тоді вона не розуміла, що конкретно це означає, але різниця була помітною добре. — У тебе мієлодиспластичний синдром, — продовжував професор, — Він з’явився в твоєму організмі ще до лейкозу. І саме він спровокував появу ракових клітин. Якщо простими словами, ті клітини, що мали протидіяти раку, виявилися «китайськими». Від них немає ніякої користі. 

Я після хіміотерапії

Потім Люда дізналася, що медикаментозно цей синдром вилікувати неможливо. Але вихід був: «Щоб його позбутися, треба забрати все погане, що в тебе є, вбити, і засіяти новим. Простіше кажучи, тобі потрібна трансплантація».

— Мені сказали, що робити пересадку треба швидко. З таким синдромом ризик рецидиву 100%. І коли він станеться, його вже не позбудешся як минулого разу. Він стане більш агресивним та адаптованим, — говорить Люда. — Нам швидко порахували, що коштувати усе лікування буде 97 тисяч євро. Це понад два з половиною мільйони гривень. 

Одразу після повернення Люда почала готувати пакет документів на програму Міністерства охорони здоров’я «Лікування за кордоном». Зібрала все, крім довідки, яку не давали без заключення турецьких лікарів. Коли останній документ опинився у руках дівчини, вона одразу передала його до МОЗу. 

Та на Люду чекало нове розчарування. Дівчині повідомили, що кошти, що були закладені на цьогорічну програму вже скінчилися, мовляв, ставайте на облік на наступний рік. 

— Після Туреччини грошей у нас не лишилося. Тим більше ми не знали, де взагалі можна взяти таку величезну суму. Тому мали велику надію на програму МОЗу, — розповідає Люда. — З липня ми ведемо самостійний збір коштів по рідним та через соціальні мережі. На сьогодні нам вдалося зібрати 20 тисяч доларів. Більшість — це пожертви незнайомих людей.

Боротьба продовжується!

Люді вдалося домовитися з турецькою клінікою про розділення загальної суми на три платежі. Перший має скласти 50 тисяч євро, другий 27 тисяч і третій — 20. 

Перший потрібно внести одразу, а наступні у послідуючі два місяці відповідно. Дівчина сподівається, що до нового року зможе зібрати 50 тисяч євро та поїхати на лікування. Інші 47 потрібно буде перерахувати на початку наступного 2020-го року. Люда покладає великі надії на програму МОЗ, яка на той час має активуватися, відповідно міністерство зможе сплатити решту суми.

— Мій стан — це не математика, тут неможливо вирахувати, коли щось може статися. Лікар сказав, що у будь-який день у мене може піднятися температура і це буде рецидивом, — розповідає Люда. — У мене багато разів піднімалася температура. І я одразу йшла здавати аналізи. У мене через це постійний страх. 

Люда неодноразово бачила, коли людину, яка ще вчора почувала себе добре, увозила швидка, а за три дні вона помирала: «Це важка хвороба, а її наслідки неможливо передбачити», — доповнює дівчина. 

Люда: Я встаю, фарбуюся і виходжу на свіже повітря і, напевно, саме це рятує мене від депресії

— Людям не подобається, коли хворі добре виглядають. Але я категорично проти того, щоб викликати у людей жалість до себе. Навіть коли мені потрібні 2,5 мільйони гривень. І навіть, якщо від цього залежить моє життя. 

Щоранку я відшкрябую себе від ліжка, збираюся з силами, щоб якось нормально провести день. Як нормальна здорова людина. Я встаю, фарбуюся і виходжу на свіже повітря і, напевно, саме це рятує мене від депресії.

Я часто ловила себе на думці, що ось-ось можу провалитися у депресію. Але у мене виходило зупинити цей гнітючий стан і змусити себе рухатися далі. 

Люда: Після лікарні я завжди кілька днів лежу вдома ніяка: синя, зелена, ледве рухаюся

— У мене завжди було так, що навіть ті люди, які допомагали мені зі збором коштів питали, а чи точно я хвора. Вони не вірили, що можна з таким діагнозом добре виглядати.

Насправді, хто бачив і знає, через що мені довелося пройти, ті таких питань не ставлять. Після лікарні я завжди кілька днів лежу вдома ніяка: синя, зелена, ледве рухаюся. Коли виходжу на вулицю, то завжди намагаюся виглядати гарно. Не хочу, щоб люди дивилися на мене як на помираючу: Ой, вона така страшна… Ой, в неї рак… Ой, вона помирає…

Я буду робити все від себе залежне, тільки б не ловити не собі таких поглядів. Перш за все через те, що сама не вважаю, що помираю. Я жива!

Без нашої допомоги Люда не зможе зібрати необхідну для початку лікування суму. А значить, не зможе побороти це важке захворювання. Будь ласка, підтримайте Люду у прагненні повністю одужати. 

Карта ПриватБанк: 

4149 4978 7263 3468 — Овсійчук Людмила Леонідівна

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.