У Вінниці пройшов перший пікнік для онкоодужуючих. Розповідаємо, чому це важливо

На вулиці гарна погода. Перші дні літа. Вихідний. Тому нікого з перехожих не дивує, що група, приблизно, з п'ятдесяти-сімдесяти людей, вибралися на пікнік до парку Дружби народів.

За декілька метрів від основної маси відпочиваючих двоє аніматорів розважають з десяток діточок. За сусіднім від них столом ще кілька дітей роблять собі тимчасові тату: «Мені собачку», «А наклейте мені ось таку», «У вас з ведмедиком немає?» – перекрикує одне одного малеча.

Ліворуч від них кілька чоловіків смажать ковбаски та м’ясо. Легкий літній вітерець розносить просякнуте шашликами повітря по всьому табору, тим самим пробуджуючи апетити присутніх. Трішки далі, з тих дерев’яних столів, ваблять різнокольорові макаруни, рулети, фрукти та напої

Посередині розстелені каремати та розкидані крісла-мішки. Ще кілька наметів на випадок дощу, колонка, що не гучно відтворює музику та, звичайно, люди. Усі вони різного віку. Але здебільшого зібралися тут жінки.

Дві з них у хіджабах. Вони роблять усім охочим тюрбани. Усі охочі – це переважно лисі жінки. Їх тут чомусь аж з десяток. Не знаючи мети заходу, можна здивуватися цьому явищу. Та ще більш дивує причина, з якої зібралися ці люди.

Життя чи не кожного з присутніх колись змінив рак. І більшість розмов тут саме про онкологію: «У неї не було тромбоцитів, впав гемоглобін», «Спочатку нам поставили лейкоз», «Ми думали, що все закінчилося», «Після імунотерапії у мене взагалі не залишилося сил», «Де шукати такі космічні суми?»





















Не дивлячись на страшні діагнози, на обличчях присутніх збережений спокій. Багато хто усміхається, активно спілкується та робить селфі. Зовсім різні люди, з зовсім різними історіями, але яких тепер споріднює діагноз, фіксують ці миті на згадку.

Для них це перша нагода зібратися та привселюдно заявити про себе іншим. Показати, що вони є і що вони нормальні. Довести, що рак можна перемогти. Переконати, що маючи онкологію можна знайти тисячі приводів для усмішок і ще більше причин жити далі.

Ділимося кількома монологами вінничан з першого пікніку для онкоодужуючих людей.

Надія Семенівна



– Чому я тут? Я онкохвора. Або онкоодужуюча. Сама навіть не знаю, як правильно. У мене меланома. Прийшла сюди не за підтримкою і розмовами. Людина я все-таки не молода і спілкуюся не дуже активно. Просто стало цікаво, що тут буде відбуватися. А ще донька наполягла.

Я впевнена, що нічого нового мені тут не скажуть. Про те, що потрібно лікуватися я й сама знаю. І про те, що варто прислухатися до порад лікарів, а не до церкви чи знахарів, також. Все-таки від цього залежать наші життя.

Донька знайшла мені психолога. Тільки вона чомусь розповідає прописні істини, які я і так давно знаю. Не хочу це слухати і прекрасно все розумію без її допомоги.

Весь час навідують думки про смерть. Але не через хворобу, а через вік. Мені вже 70 років.

Чого хочеться? Хочеться ще трішки пожити.

Віка



– Найцікавіше сьогодні було грати з аніматорами. Ще зробила собі два татуювання. Зараз піду і третє зроблю, – знімаючи маску, говорить усміхнена Віка. – Ось там моя сестра, а ось це моя мама…

Спочатку мені поставили неправильний діагноз. А потім ми поїхали за кордон і нам сказали, що потрібна пересадка кісткового мозку. Мені пересадили його і зараз я почуваю себе добре.

Якщо мені знову доведеться їхати до Туреччини, я хочу, щоб це був справжній відпочинок, а не лікування. Хочу погуляти там і добре роздивитися країну.

Оксана Мельник



– Рік тому я підстриглася заради Іринки Химич. У неї прогерія. Це передчасне старіння... А мої коси випали вже давно. Лікар сказав, що у мене рак маткової труби. Але я поборола його і змогла народити дитину.

Зараз моїй доньці п’ять років. Вона народилася на Різдво. Так, я люблю дітей однаково, але вона для мене трішки особлива.

Людмила Луценко



– Під час або після раку людина змінюється психологічно. Тепер я радію кожному дню. Я почала інакше дивитися на життя. Я постійно думаю про те, що не встигла зробити у житті, чи правильно це життя проживала. Стараюся робити більше добрих справ. Були дні, коли я замислювалася над тим, чому саме я, а не хтось інший.

Я публічна особа і не можу піти на роботу у шарфику або хустинці. Тому купила перуку. Іноді чую від колег: «Дивіться, вона у перуці пішла».

На перуці волосся натуральне, але все одно помітно, що воно не справжнє. У ній спекотно, тече піт і постійно чухається голова. Після такого не хочеться з’являтися у місцях, де багато людей.

Рак у багатьох асоціюється з вироком. Але це не так.  Є нові протоколи лікування. Десь 90% раку молочної залози – лікується. Головне не запускати.

Рак – це не грип. Тут ніколи не можна кричати, що в тебе він пройшов. Усе може змінитися в одну мить.

Діана Баранова



– Коли я дізналася, що в мене лімфома, то спочатку подумала, що це помилка. Я ж завжди слідкувала за харчуванням, займалася спортом. Щодо релігії – я ходила до церкви. Думала, що такі хвороби просто так не даються і мене це не стосується.

Потім був сильний страх. Я не знала, як люди живуть з цією хворобою. Чула тільки про негативний досвід. Але завдячуючи лікарям, які сказали, що все буде добре, я отримала сенс боротися за своє життя.

Це був складний період. У мене почало випадати волосся, змінилася фігура, я сильно погладшала. Було страшно від думок про те, що про мене подумають оточуючі.

Друзі, які не знали про хворобу питали, навіщо я обрізала коси. Чи не сиджу я на дієті. Це трішки засмучувало.

Спочатку було важко, але я подумала, а чому б мені не спробувати поекспериментувати зі стилями. Почала купувати сарафани і зав’язувала на голові різні хустки. Ходила з довгими сережками. Зі сторони могло здатися, що я мусульманка.

Якось мене навіть запитали: «Діана, ти що заміж за мусульманина вийшла? Та ні, у мене рак». Ще людям було дивно бачити, що я усміхаюся.

Люди просто не знають, як вести себе з онкохворими. Деякі бояться їх. Тому такі пікніки можуть допомогти їм зрозуміти, що рак – це не так страшно.

Я є живим свідченням того, що все може бути добре. Я працюю нянею, у мене відросло волосся. Бог не залишив мене під час хвороби.

Саме на таких заходах люди можуть відкрито говорити про свою хворобу. Бо часто вони бояться бути відкинутими. Цей пікнік – це прогрес. Він немов свято життя.

Мар’ян Кушнір



– У моєї дружини рак. Уявляєте, ми молода сім’я, тільки почали жити разом, а їй поставили такий діагноз. Я був просто шокований. Але у мене і думки не було, щоб піти від неї.

Я завжди говорю собі, що діагноз – він наш спільний. Ми обоє маємо з ним боротися. Це життєвий урок. Перевірка, яку ми маємо пройти, щоб залишитися разом. Щоб після всього цього, ми могли дивитися одне одному в очі та розуміти, яка ми міцна родина.

Дружині дуже подобається відчувати мою підтримку. А я намагаюся не депресувати перед нею, тому що їй стане тільки гірше.

Рак завжди вводить людей у депресію, тому обов’язково потрібно робити усе від себе залежне, щоб вони усміхалися.

Подарувавши дружині звичайну квітку, я бачу, як у неї поліпшується настрій. Важливо усвідомлювати, що не все лікують таблетки.

Катя Кальчук
(організаторка)



0 0

– Ми такі самі люди, як і всі інші. Так, ми лікуємося, але ми продовжуємо жити. Саме це ми хотіли донести до інших, коли організовували пікнік.

Зі мною, напевно, щось не так, тому що у мене взагалі не було думок про смерть. Я не вмираю і не збираюся робити цього найближчим часом.

Коли близькі та друзі дізналися про мій діагноз, вони були у шоці. Були моменти, коли я заспокоювала їх, а не навпаки.

Для мене найважчим моментом було, коли почало випадати волосся. Але потім я звикла і до цього. Вочевидь, я просто не пропускаю цю хворобу через себе.

Ще на самому початку я подивилася, що пишуть про рак в інтернеті. Там все так сумно. Люди або вмирають, або їдять броколі в надії, що воно допоможе, і все одно вмирають. Тому я вирішила, що не буду більше нічого про це читати.

Усі діляться історіями, як їм було важко, а зі мною такого не було. Коли мене просять розказати про себе, мені немає чого відповісти. Може я просто така людина?

Рак однозначно вплинув на моє життя. Я переглянула свої цінності. Мені дуже захотілося мати дітей та вийти заміж.

Я стала більш добрішою до інших. Тепер я навіть дивуюся, звідки навколо взялося стільки злих людей.

Сюди прийшли абсолютно різні люди і думаю, що пікнік кожному чимось допоможе. Як мінімум, ми почали відкрито говорити про рак.

У подальшому ми хочемо організовувати заходи, куди приходитимуть не тільки жінки, але й діти та чоловіки. Просто поки що у нас немає подібного досвіду. Ми ще не навчилися правильно говорити з одноодужуючими людьми.

Рак – це не все. Я впевнена у цьому. У мене рак взагалі асоціюється з твариною. І ні з чим іншим.

Марина Кушнір
(організаторка)



– Ми з Катюхою (Кальчук - авт.) познайомилися буквально за кілька днів до пікніку. У нас була ідея, над якою ми працювали три дні. Протягом цього часу я запитувала друзів, до кого можна звернутися за допомогою, хоча б приблизно, де взяти обладнання, з чого починати…

А потім ми зробили пост у мережі. І сила фейсбука зробила своє. Ми б ніколи не подумали, що така кількість людей може відгукнутися за просто так. Усе, що сьогодні тут є, з’явилося завдяки небайжучим людям.

Так, у нас є хвороба, але ми такі самі люди. Нам також хочеться душевно посидіти поза межами лікарні. Хочемо, щоб нас бачили і щоб не боялися. Щоб нам не доводилося приховувати свої діагнози. Щоб усі онкоодужуючі вільно почували себе у суспільстві.

Ми хочемо жити, як жили до встановлення діагнозів. Лікування є лікування, але за межами лікарні все має бути так, як і в інших.

Є люди, які хочуть, щоб такі пікніки проходили й надалі. Але не кожен може взятися за організацію цих заходів. Я сама довго чекала, коли ж хтось проведе щось подібне. Тепер мені немає коли хворіти. Я хочу робити і творити, тому що люди цього потребують.





















Читайте також:

Старенька від народження: історія Іри, якій не пощастило народитися з прогерією 

«Перші три місяці я ходила і думала про смерть»: дівчина з раком молочної залози 
 

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.