У Вінниці пройшов перший пікнік для онкоодужуючих. Розповідаємо, чому це важливо

У Вінниці пройшов перший пікнік для онкоодужуючих. Розповідаємо, чому це важливо
  • Понад п’ятдесят хворих на рак вінничан та їхні близькі прийшли до парку Дружби народів, щоб відпочити та поділилися онко-історіями з однодумцями.
  • Ми записали кілька монологів людей, які розповідають про власне сприйняття раку і досвід життя з ним

На вулиці гарна погода. Перші дні літа. Вихідний. Тому нікого з перехожих не дивує, що група, приблизно, з п'ятдесяти-сімдесяти людей, вибралися на пікнік до парку Дружби народів.

За декілька метрів від основної маси відпочиваючих двоє аніматорів розважають з десяток діточок. За сусіднім від них столом ще кілька дітей роблять собі тимчасові тату: «Мені собачку», «А наклейте мені ось таку», «У вас з ведмедиком немає?» – перекрикує одне одного малеча.

Ліворуч від них кілька чоловіків смажать ковбаски та м’ясо. Легкий літній вітерець розносить просякнуте шашликами повітря по всьому табору, тим самим пробуджуючи апетити присутніх. Трішки далі, з тих дерев’яних столів, ваблять різнокольорові макаруни, рулети, фрукти та напої

Посередині розстелені каремати та розкидані крісла-мішки. Ще кілька наметів на випадок дощу, колонка, що не гучно відтворює музику та, звичайно, люди. Усі вони різного віку. Але здебільшого зібралися тут жінки.

Дві з них у хіджабах. Вони роблять усім охочим тюрбани. Усі охочі – це переважно лисі жінки. Їх тут чомусь аж з десяток. Не знаючи мети заходу, можна здивуватися цьому явищу. Та ще більш дивує причина, з якої зібралися ці люди.

Життя чи не кожного з присутніх колись змінив рак. І більшість розмов тут саме про онкологію: «У неї не було тромбоцитів, впав гемоглобін», «Спочатку нам поставили лейкоз», «Ми думали, що все закінчилося», «Після імунотерапії у мене взагалі не залишилося сил», «Де шукати такі космічні суми?»

Не дивлячись на страшні діагнози, на обличчях присутніх збережений спокій. Багато хто усміхається, активно спілкується та робить селфі. Зовсім різні люди, з зовсім різними історіями, але яких тепер споріднює діагноз, фіксують ці миті на згадку.

Для них це перша нагода зібратися та привселюдно заявити про себе іншим. Показати, що вони є і що вони нормальні. Довести, що рак можна перемогти. Переконати, що маючи онкологію можна знайти тисячі приводів для усмішок і ще більше причин жити далі.

Ділимося кількома монологами вінничан з першого пікніку для онкоодужуючих людей.

Надія Семенівна

– Чому я тут? Я онкохвора. Або онкоодужуюча. Сама навіть не знаю, як правильно. У мене меланома. Прийшла сюди не за підтримкою і розмовами. Людина я все-таки не молода і спілкуюся не дуже активно. Просто стало цікаво, що тут буде відбуватися. А ще донька наполягла.

Я впевнена, що нічого нового мені тут не скажуть. Про те, що потрібно лікуватися я й сама знаю. І про те, що варто прислухатися до порад лікарів, а не до церкви чи знахарів, також. Все-таки від цього залежать наші життя.

Донька знайшла мені психолога. Тільки вона чомусь розповідає прописні істини, які я і так давно знаю. Не хочу це слухати і прекрасно все розумію без її допомоги.

Весь час навідують думки про смерть. Але не через хворобу, а через вік. Мені вже 70 років.

Чого хочеться? Хочеться ще трішки пожити.

Віка

– Найцікавіше сьогодні було грати з аніматорами. Ще зробила собі два татуювання. Зараз піду і третє зроблю, – знімаючи маску, говорить усміхнена Віка. – Ось там моя сестра, а ось це моя мама…

Спочатку мені поставили неправильний діагноз. А потім ми поїхали за кордон і нам сказали, що потрібна пересадка кісткового мозку. Мені пересадили його і зараз я почуваю себе добре.

Якщо мені знову доведеться їхати до Туреччини, я хочу, щоб це був справжній відпочинок, а не лікування. Хочу погуляти там і добре роздивитися країну.

Оксана Мельник

– Рік тому я підстриглася заради Іринки Химич. У неї прогерія. Це передчасне старіння... А мої коси випали вже давно. Лікар сказав, що у мене рак маткової труби. Але я поборола його і змогла народити дитину.

Зараз моїй доньці п’ять років. Вона народилася на Різдво. Так, я люблю дітей однаково, але вона для мене трішки особлива.

Людмила Луценко

– Під час або після раку людина змінюється психологічно. Тепер я радію кожному дню. Я почала інакше дивитися на життя. Я постійно думаю про те, що не встигла зробити у житті, чи правильно це життя проживала. Стараюся робити більше добрих справ. Були дні, коли я замислювалася над тим, чому саме я, а не хтось інший.

Я публічна особа і не можу піти на роботу у шарфику або хустинці. Тому купила перуку. Іноді чую від колег: «Дивіться, вона у перуці пішла».

На перуці волосся натуральне, але все одно помітно, що воно не справжнє. У ній спекотно, тече піт і постійно чухається голова. Після такого не хочеться з’являтися у місцях, де багато людей.

Рак у багатьох асоціюється з вироком. Але це не так.  Є нові протоколи лікування. Десь 90% раку молочної залози – лікується. Головне не запускати.

Рак – це не грип. Тут ніколи не можна кричати, що в тебе він пройшов. Усе може змінитися в одну мить.

Діана Баранова

– Коли я дізналася, що в мене лімфома, то спочатку подумала, що це помилка. Я ж завжди слідкувала за харчуванням, займалася спортом. Щодо релігії – я ходила до церкви. Думала, що такі хвороби просто так не даються і мене це не стосується.

Потім був сильний страх. Я не знала, як люди живуть з цією хворобою. Чула тільки про негативний досвід. Але завдячуючи лікарям, які сказали, що все буде добре, я отримала сенс боротися за своє життя.

Це був складний період. У мене почало випадати волосся, змінилася фігура, я сильно погладшала. Було страшно від думок про те, що про мене подумають оточуючі.

Друзі, які не знали про хворобу питали, навіщо я обрізала коси. Чи не сиджу я на дієті. Це трішки засмучувало.

Спочатку було важко, але я подумала, а чому б мені не спробувати поекспериментувати зі стилями. Почала купувати сарафани і зав’язувала на голові різні хустки. Ходила з довгими сережками. Зі сторони могло здатися, що я мусульманка.

Якось мене навіть запитали: «Діана, ти що заміж за мусульманина вийшла? Та ні, у мене рак». Ще людям було дивно бачити, що я усміхаюся.

Люди просто не знають, як вести себе з онкохворими. Деякі бояться їх. Тому такі пікніки можуть допомогти їм зрозуміти, що рак – це не так страшно.

Я є живим свідченням того, що все може бути добре. Я працюю нянею, у мене відросло волосся. Бог не залишив мене під час хвороби.

Саме на таких заходах люди можуть відкрито говорити про свою хворобу. Бо часто вони бояться бути відкинутими. Цей пікнік – це прогрес. Він немов свято життя.

Мар’ян Кушнір

– У моєї дружини рак. Уявляєте, ми молода сім’я, тільки почали жити разом, а їй поставили такий діагноз. Я був просто шокований. Але у мене і думки не було, щоб піти від неї.

Я завжди говорю собі, що діагноз – він наш спільний. Ми обоє маємо з ним боротися. Це життєвий урок. Перевірка, яку ми маємо пройти, щоб залишитися разом. Щоб після всього цього, ми могли дивитися одне одному в очі та розуміти, яка ми міцна родина.

Дружині дуже подобається відчувати мою підтримку. А я намагаюся не депресувати перед нею, тому що їй стане тільки гірше.

Рак завжди вводить людей у депресію, тому обов’язково потрібно робити усе від себе залежне, щоб вони усміхалися.

Подарувавши дружині звичайну квітку, я бачу, як у неї поліпшується настрій. Важливо усвідомлювати, що не все лікують таблетки.

Катя Кальчук
(організаторка)

– Ми такі самі люди, як і всі інші. Так, ми лікуємося, але ми продовжуємо жити. Саме це ми хотіли донести до інших, коли організовували пікнік.

Зі мною, напевно, щось не так, тому що у мене взагалі не було думок про смерть. Я не вмираю і не збираюся робити цього найближчим часом.

Коли близькі та друзі дізналися про мій діагноз, вони були у шоці. Були моменти, коли я заспокоювала їх, а не навпаки.

Для мене найважчим моментом було, коли почало випадати волосся. Але потім я звикла і до цього. Вочевидь, я просто не пропускаю цю хворобу через себе.

Ще на самому початку я подивилася, що пишуть про рак в інтернеті. Там все так сумно. Люди або вмирають, або їдять броколі в надії, що воно допоможе, і все одно вмирають. Тому я вирішила, що не буду більше нічого про це читати.

Усі діляться історіями, як їм було важко, а зі мною такого не було. Коли мене просять розказати про себе, мені немає чого відповісти. Може я просто така людина?

Рак однозначно вплинув на моє життя. Я переглянула свої цінності. Мені дуже захотілося мати дітей та вийти заміж.

Я стала більш добрішою до інших. Тепер я навіть дивуюся, звідки навколо взялося стільки злих людей.

Сюди прийшли абсолютно різні люди і думаю, що пікнік кожному чимось допоможе. Як мінімум, ми почали відкрито говорити про рак.

У подальшому ми хочемо організовувати заходи, куди приходитимуть не тільки жінки, але й діти та чоловіки. Просто поки що у нас немає подібного досвіду. Ми ще не навчилися правильно говорити з одноодужуючими людьми.

Рак – це не все. Я впевнена у цьому. У мене рак взагалі асоціюється з твариною. І ні з чим іншим.

Марина Кушнір
(організаторка)

– Ми з Катюхою (Кальчук - авт.) познайомилися буквально за кілька днів до пікніку. У нас була ідея, над якою ми працювали три дні. Протягом цього часу я запитувала друзів, до кого можна звернутися за допомогою, хоча б приблизно, де взяти обладнання, з чого починати…

А потім ми зробили пост у мережі. І сила фейсбука зробила своє. Ми б ніколи не подумали, що така кількість людей може відгукнутися за просто так. Усе, що сьогодні тут є, з’явилося завдяки небайжучим людям.

Так, у нас є хвороба, але ми такі самі люди. Нам також хочеться душевно посидіти поза межами лікарні. Хочемо, щоб нас бачили і щоб не боялися. Щоб нам не доводилося приховувати свої діагнози. Щоб усі онкоодужуючі вільно почували себе у суспільстві.

Ми хочемо жити, як жили до встановлення діагнозів. Лікування є лікування, але за межами лікарні все має бути так, як і в інших.

Є люди, які хочуть, щоб такі пікніки проходили й надалі. Але не кожен може взятися за організацію цих заходів. Я сама довго чекала, коли ж хтось проведе щось подібне. Тепер мені немає коли хворіти. Я хочу робити і творити, тому що люди цього потребують.


Читайте також:

Старенька від народження: історія Іри, якій не пощастило народитися з прогерією 

«Перші три місяці я ходила і думала про смерть»: дівчина з раком молочної залози 

 


 

Коментарі (16)
  • Галина

    Здоров"я! Це щастя що є однодумці Самому дуже важко боротися А в селі  багато хто не розуміє що таке може трапитися з кожним По доброму заздрю Вам!
  • Галина Ушенко

    Здоров"я!  Молодці  що організували В одиночку дуже важко боротися ! Щасти Вам ! Збирайтеся частіше!
  • София Одесская

    Молодцы
  • Валя Шрам

    Молодцы !Команда Вы сила!
Найчастіше Найчастіше
Новини за сьогодні

Новини Вінниці за сьогодні

21:01 Вінничанин вкрав молоковоз, який залишили з ключами у замку запалювання 20:01 Вінничани привезли дві золоті медалі з міжнародного турніру зі дзюдо 19:47 Вінничанка про життя у ретро-стилі: «Комусь подобається опера та балет, а комусь гоп-ца-ца» 19:11 Зник валютний депозит в «Ідея Банку». Клієнта послали в поліцію, замість віддати гроші Від читача 18:27 Юліко: пташка української сцени 18:02 Вінничани можуть отримати монетизовану субсидію у 34 банках (Перелік) 17:01 Скоро 1 вересня: поради, як правильно обрати шкільний одяг та взуття 16:03 ДТП на Соборній: вагітна водійка БМВ потрапила у лікарню. Відео за понеділок 15:14 Інтерв'ю з онкологом. Видалити родимку чи лікувати рак — що обираєте? 15:01 Тепло і з помірними опадами: синоптики розповіли про погоду в вересні 14:55 Анонси спортивного тижня: шахи, футбол, хокей на траві 14:09 Шукають Павла Олійника, який зник ще на початку липня. Допоможіть у пошуках 13:00 Як вибрати автошколу? (Новини компаній) 12:47 Вибухи на Київській: перші подробиці загорання автівок подружжя вінничан play_circle_filled 12:46 Розкішний готель з туалетом на вулиці. Як жили у домі Райхера photo_camera 11:58 Вінничани заборгували за опалення понад 105 мільйонів гривень (Рейтинг боржників) 10:59 Біля Гнівані п’яний водій перекинувся на мопеді. Постраждала 11-річна донька 10:22 Вибухи на Київській: загорілися дві автівки. Вогонь ледь не перекинувся на третю play_circle_filled 10:10 Хто такий PM? (Новини компаній) 09:59 Залишив речі у автобусі та зник. Не повернувся з заробітків Василь Барбарош
Дивитись ще keyboard_arrow_right
Афіша та квитки на Moemisto.ua Афіша:
keyboard_arrow_up