«Тут я відчуваю себе щасливою» — переселенка відкрила в Дорошівці пекарню та створює райський сад

Альона ЧЕРНІЮК

Наталія Сухіна, фізик за освітою, волонтерка та підприємиця, пройшла шлях від війни та великого міста до тихого села Дорошівка на Вінниччині.
Жінка не лише пече авторські штолени і кекси, а й мріє про сад із плодовими деревами.

У селі Дорошівка на Вінниччині живе Наталія Сухіна — переселенка з Луганщини, яка перетворила своє життя після війни на історію відновлення, праці та маленьких радощів. Фізик за освітою, управлінець за досвідом, волонтерка за покликанням і підприємиця за покликом серця — її шлях веде від великого міста й війни до тихого села, власної пекарні та мрії про сад, де поєднані краса, користь і зцілення.

Наталія родом із Стаханова (нині Кадіївка) Луганської області. Востаннє вона була вдома у 2014 році, коли ще можна було вільно повернутися і відчути запах рідних вулиць та дитинства. Згодом дорога додому для неї закрилася: мама понад десять років лишалася на тимчасово окупованій території, а побут, медицина, продукти та постійний страх ускладнювали життя. Зрештою жінка переїхала до молодшої доньки в Росію — не з бажання, а через відсутність іншого вибору. Через обставини Наталя перестала спілкуватися із сестрою.

Сьогодні Наталія живе у Дорошівці, де реалізує свою мрію: власну пекарню, де готує «солодощі для здоров’я», та невеликий сад на 20 сотках. Її проєкт підтримали грантом у 100 тисяч гривень, що допомогло розпочати власну справу та відчути впевненість у завтрашньому дні.

— Я завжди мріяла про місце, де можна поєднати красу та користь, роботу та відпочинок, — ділиться Наталія. — Сад і пекарня — це моя маленька реабілітація, спосіб відновити сили і душу після всього, що довелося пережити.

— Коли ти не можеш повернутися додому, а твій дім існує лише у спогадах, це дуже боляче. Але життя змушує шукати нові точки опори, — каже Наталія. Понад 20 років жінка працювала у сфері дистрибуції, на керівних посадах, займалася організацією процесів і команд. У серпні 2011 року переїхала до Києва. Тоді це здавалося просто зміною міста, а згодом стало порятунком - ще до початку війни.

З початком повномасштабного вторгнення я дуже активно волонтерила. Фактично жила у двох роботах волонтерки. Це тривало до травня 2025 року. Відправляла також штолени й пряники військовим на фронт. Тепер навчаюся жити й для себе і стаю на ноги, бо спершу це тримає. Тримає, коли ти щось робиш, допомагаєш, рятуєш — тобі нормально. А потім уночі, коли залишаєшся сама, стає страшно і важко. Організм просто перестає витримувати. Мій організм перестав витримувати вибухи. Несподівано для себе рік я працювала в лабораторії біотехнологій в Ботанічному саду імені Гришка в Києві, у відділі тропічних і субтропічних рослин, з літа 2022 року. Це дуже лягло на мою любов до рослин: допомагала рятувати їх від холоду.

— Улітку 2023 року звільнилася за станом здоров’я, пролікувалася і поїхала в Бушу до знайомої, аби просто виспатись та перезавантажитися. З цього все і почалося. І саме тут відчула тишу, якої давно не знала. Згодом мені запропонували переїхати до Слободи-Бушанської та працювати адміністраторкою у просторі співтворчості та реабілітації «Soul Space». Влітку 2024 року я зважилася на цей крок. Відтак, проживши рік у селі, отримала пропозицію купити недорого хату. Власних заощаджень майже не було — трохи своїх, трохи позичених у друзів. Але вже зараз я розумію, як мені пощастило потрапити саме до Буші. Бо тут дуже щирі та небайдужі люди. Коли я придбала дім то хтось приніс вікна, хтось двері, хтось - вживаний лінолеум, хтось зробив знижку, хтось дозволив виплачувати поступово. Мені дуже пощастило з людьми, — каже жінка.

Так Наталія Сухіна зробила мінімальний ремонт в кухні біля маленького будинку, де змогла не тільки жити, а й працювати. Вона живе у 20 кв.м., а хатинка нині, як склад і чекає ремонту.

З дитинства у Наталії було три любові: фотографія, випічка та рослини. Саме у Бушанському старостаті ці три напрямки зійшлися в одну справу життя. Фотографією вона вже понад два роки знімає Бушу: серії світлин про природу, тишу, простір, світло, сакральність цього місця.

— Випічка — це любов від бабусі й мами. Я з дитинства стояла біля духовки, вчилася, пробувала, запам’ятовувала. Авторський рецепт моїх штоленів існує вже 7–8 років. Частину рецептів створюю з нуля, частину — глибоко переробляю з базових, додаючи свої поєднання спецій, сухофруктів, горіхів, какао, ванілі, кардамону. Окремий і дуже важливий напрямок - випічка для здорового харчування: без глютену, без лактози, без цукру, на основі амарантового борошна. Амарант — це унікальна рослина. У ньому є легкозасвоюваний рослинний білок, він регулює рівень цукру в крові, дає довге відчуття ситості. Для мене це не просто десерти, а солодощі для здоров’я, — пояснює Наталія Сухіна.

У її майстерні є близько десяти видів безглютенового борошна, але амарантове — основа авторської лінійки. Туристи, які приїздять у Бушу, активно цікавляться такою випічкою. Є замовлення і з Києва.

— На основі штоленів створила серію кексів «Бушанські барви» — однакове тісто, але різні начинки, горіхи, глазур і прикраси. Кожен виріб має свій настрій.

Великим кроком уперед для Наталії став грант від Іспанського Червоного Хреста за програмою «Перезавантаження», який вона отримала у 2025 році. На 100 тисяч гривень жінка закупила професійне обладнання для своєї пекарні-майстерні.

— Я придбала піч, дегідратор, планетарний міксер, шоколадоплавилку та інше обладнання. Це був перехід із кухонного експерименту до справжнього бізнесу. ФОП оформила за один день, відкрила КВЕДи на випічку, інтернет-торгівлю та фотографію, — розповідає Наталія.

Назву проєкту «Віталея» вона обирала серед близько 50 варіантів:

— Віта — це життя, у жіночому роді. Підходить і для випічки, і для рослин, — пояснює майстриня.

Сьогодні у її розпорядженні близько 20 соток землі, на яких Наталія мріє створити сад із плодовими деревами, кущами, лікарськими травами та навіть екзотичними рослинами.

— Планую вирощувати плоди для цукатів, сушіння, джемів, щоб мати повний цикл виробництва — від землі до готового продукту. Це буде мій маленький райський сад. Мрія з дитинства, яка нарешті має шанс здійснитися. Фізично важко: дрова носити, воду, город, випічка — все сама. Але тут я відчуваю себе значно щасливішою, ніж у Києві. Я знайшла своє місце. Коли вперше їхала в ці краї, побачила чебрець, ковилу, простір — і відчула щось рідне, майже як на Луганщині, — ділиться Наталія.

Читайте також:

У Тиврові хаскі напала на лебедя. Як пояснив ситуацію власник Рагнарьока

Рубцеві зміни після опіку: у Вінниці лікарі повернули рухливість пальців дев’ятирічному хлопчику

Пасажирський автобус з’їхав у кювет на трасі Тиврів-Вінниця: є постраждалі

Подякуй журналістці гривнею