Полковник та головний хірург ЗСУ Костянтин Гуменюк поділився досвідом порятунку поранених бійців

- Головний хірург ЗСУ Костянтин Гуменюк відповідає за всю хірургічну службу Збройних Сил, яка з початком війни зазнала значного навантаження через потік поранених.
- Основною проблемою залишається швидкість евакуації поранених із поля бою до медичних пунктів, оскільки «золота година» часто втрачається через бойові дії.
- Військові хірурги України впроваджують сучасні малоінвазивні техніки, зокрема лапароскопічні операції при бойових пораненнях, і є світовими новаторами в цьому напрямку.
— Мінновибухове поранення з ознаками вогнепального поранення серця і тампонадою — важке поранення з загрозою для життя, яке потребувало швидкого оперативного втручання. Ситуацію ускладнювали бойові дії, які точаться неподалік госпіталю. Але наші медики впоралися. Стан пораненого вдалося стабілізувати, — це лише одна з тисяч історій порятунку військових вінницьким хірургом Костянтином Гуменюком.
Він ще з 2014 року рятує життя нашим воїнам. В 2022 році указом президента України йому вручили державну нагороду.
«За вагомий особистий внесок у надання кваліфікованої медичної допомоги та збереження життя людей в умовах воєнного стану, високий професіоналізм постановляю: нагородити орденом «За заслуги» ІІІ ступеня Костянтина Віталійовича Гуменюка — головного хірурга Збройних Сил України командування Медичних сил Збройних Сил України».
Сьогодні Костянтин Гуменюк продовжує свою нелегку роботу, рятуючи життя на передовій.
Інтерв’ю АрміяInform із Костянтином Гуменюком опублікували на сторінці Командування Медичних Сил ЗСУ.
— Якою була ваша зона відповідальності з початком повномасштабного вторгнення росіян у 2022 році і якою вона є зараз?
— Вся хірургічна служба ЗСУ є зоною моєї відповідальності, починаючи від всіх передових хірургічних груп, військово-мобільних госпіталів, військово-медичних клінічних центрів, розташованих у різних містах України. І відповідно всі поранені, травмовані та хворі хірургічного профілю — у моїй відповідальності. З початком війни, безумовно, їх кількість значно збільшилась і навантаження на всю хірургічну службу відповідно також.
Війну зустрів на Донеччині, куди виїхав за кілька днів до вторгнення — тоді в Часовому Яру дислокувався 65 військово-мобільний госпіталь. О 5-й ранку прокинувся робити традиційну ранкову зарядку — але приблизно в той же час був атакований штаб ООС.
Відтоді й почалося: безупинний потік карет швидких, багато поранених із сучасною бойовою травмою, зокрема й у важкому стані — з ампутаціями нижніх і верхніх кінцівок. Багато прийшлось оперувати в різних мобільних госпіталях в Лисичанську, Бахмуті, Дружківці, Покровську, Дніпрі, Харкові; займатись організаційними питаннями щодо потоку поранених та змінювати маршрути їх евакуації, враховуючи що тоді вже Харків обстрілювали. Важливими були і питання медичного забезпечення препаратами крові та медикаментами.
Згодом займався переміщенням одеського військового шпиталю в інший регіон, після цього — повернувся на фронт. Чимало довелося працювати в операційних у Дніпрі — великий потік поранених прийняла лікарня Мечникова, військово-медичний клінічний центр та інші цивільні лікарні, за що дякую цивільним хірургам та всім іншим лікарям та медичному персоналу, які рятували наших поранених.
Я, як головний хірург, відповідаю за пораненого з моменту його надходження до передової хірургічної групи. Це моя найперша ланка.
— Коли був пік з надходження поранених на передові хірургічні групи? Про яку інтенсивність ідеться і який це етап війни?
— Весна 2022 року. Але якщо брати загалом, то фронт — мінливий. На Донеччині може бути трохи тихіше, а на Запорізькому напрямку — загострення. Потім на цьому напрямку все втихло, але зросла кількість поранених на Харківщині. Це все дуже локально відбувається.
— Навантаження і на передові хірургічні групи, і на госпіталі через повномасштабне вторгнення росії було колосальним. Як справилися із цим викликом?
— За рахунок професіоналізму керівників всіх ланок. Це і керівники мобільних госпіталів, і провідні хірурги… От якщо говорити про хірургічну службу — всі виконували свої функціональні обов’язки, свою роботу, і завдяки цьому нам і вдалося вистояти.
Крім того, до війська тоді за мобілізацією прийшло багато і хірургів, і операційних медичних сестер. Це теж врятувало ситуацію, особливо тоді, коли пішов великий потік поранених 24/7, коли хірурги могли не спати дві-три доби.
— Яку динаміку ви спостерігаєте в контексті частоти летальних випадків у разі бойової травми, якщо порівнювати весну 2022 року і початок 2025 року?
— Сезонність дуже впливає на виживаність наших хлопців. Так, переохолодження, обмороження, наприклад, обтяжують бойову травму. Якщо поранений військовослужбовець провів 2-3 години в якомусь бліндажі холодному, то ось це загальне переохолодження теж впливатиме на виживаність бійця.
Те, що ми побачили за цей час: чим швидше поранені з поля бою доставляються на етап стабілізаційного пункту бригади або передової хірургічної групи — тим виживаність краща.
Ми зараз часто говоримо про «золоту годину» — що військовий з моменту поранення протягом години має доставлятися до хірурга. У такому разі результати лікування і виживаності будуть кращими.
У нас наразі витрачається на це понад годину — інколи 6, 12 і більше. Часто, під час виступів на конференціях, колеги іноземні мене запитують: «Як же так?!». Доводиться пояснювати, що поранений може накласти собі турнікет, але протягом кількох годин не відбувається його евакуація з поля бою, і бойовий медик до нього не може дістатися — тривають обстріли, дрони над головою тощо. Отже, евакуація поранених до передової хірургічної групи або стабілізаційного пункту бригади відбувається у нічний або вечірній час, коли дронів менше і є можливість під’їхати броньованою технікою.
— Власне, у продовження теми. Згідно з протоколом НАТО, поранений має протягом години бути вже в шпиталі. У наших реаліях війни ця «золота година» втрачається. Чи адаптовуємо ми ці протоколи якось під свою війну? Чи розробляємо власні? Розкажіть, будь ласка, як із цим у нас справи.
— Так, ще з досвіду АТО/ООС ми побачили, що якщо поранений протягом години вже у хірурга — то виживаність вища, кількість ампутацій з приводу турнікетів значно була б меншою. Але ж зараз у нас так складається, що військовий накладає турнікет, минає певний час, і він не може його послабити, наприклад, бо триває бій чи немає бойового медика, чи він загинув… Тоді вже немає можливості зберегти кінцівку, виконуємо ампутації.
— У цьому контексті інше запитання: яким ви вбачаєте реальний обсяг втручань для парамедика? Чи планується розширена підготовка медиків, дозвіл їм на певні втручання? Адже непоодинокими є випадки, коли людина добу і більше не може бути евакуйована з поля бою…
— Наразі в Україні є дуже багато центрів, які проводять підготовку з тактичної медицини, готують бойових медиків, старших бойових медиків. На базі Української військово-медичної академії такі курси теж проводять.
Плюс є тренінгові центри, громадські організації, які займаються цією підготовкою.
Нині ця підготовка кваліфікована та якісна. Але зрозуміло, що не вистачає фахівців, щоб навчити таку кількість людей.
Та моя особиста думка: кожен українець, починаючи від середньої школи, має володіти навичками надання першої медичної допомоги — і собі, і оточуючим. Ці заняття в Україні мають починатися зі школи. Люди мають знати, як накласти турнікет чи зупинити кровотечу. Людина має бути психологічно готова до екстремальних умов — у нас щодня обстріли міст, інколи, на жаль, з великою кількістю поранених. Людина має знати, що робити, якщо немає під рукою турнікета (отже, є ремінь чи шнурки), як зупинити артеріальну кровотечу або зробити так, щоб звільнити верхні дихальні шляхи та надати якісну реанімацію.
Тому я, як головний хірург ЗСУ, вважаю, що в межах держави питання надання першої медичної допомоги має починатися зі школи.
— В одному з ваших інтерв’ю ви говорили, що військові хірурги Збройних Сил України впроваджують і розвивають сучасні техніки оперування, особливо в малоінвазивних хірургічних втручаннях. У травні 2022 року у військовому мобільному госпіталі ви вперше в Україні виконали сучасну лапароскопічну операцію з видалення нирки при вогнепальному пораненні з руйнацією органу. Судячи з відкритих джерел, така операція тоді не мала аналогів у світі. Розкажіть докладніше.
— Зазвичай сучасна бойова травма — це великі розрізи, коли хірург робить лапаротомію (розрізає, наприклад, живіт, і оперує внутрішні органи) чи торакотомію (розрізає грудну клітку та оперує).
Ми ж почали впроваджувати малоінвазивну хірургію — коли робиться не розріз, а маленький прокол, і хірург, спостерігаючи за ситуацією через відеокамеру на моніторі, оперує мікроінструментами.
Відтак ми впровадили малоінвазивну хірургію (лапароскопію, торакоскопію) при сучасній бойовій травмі. І ми є піонерами у світі, тому що саме ми вперше у бойових умовах це виконали.
У травні 2022 року я був в одному з військових госпіталів на східному напрямку. Тоді зробив лапароскопічну нефректомію — лапароскопічно видалив нирку, яка була зруйнована, з кровотечею.
Раніше робився б розріз на животі й хірург руками діставав нирку, перев’язуючи судини тощо. Мені це вдалося зробити лапароскопічно: лише маленькі проколи в животі— і я на моніторі бачив усі внутрішні органи. Я знайшов ту нирку, зупинив кровотечу, видалив її та врятував життя бійцю.
І знаєте: наступного дня надійшов такий самий поранений зі зруйнованою ниркою. Маючи вже за спиною досвід, другу операцію зробив набагато швидше, адже знав усі технічні моменти.
Така операція була проведена вперше у світі, бо я потім передивився всю фахову профільну літературу — але прикладів не знайшов. Я тоді запитував себе, чому мені в академії чи університетах не розповідали, що так можна робити (усміхається).
Читайте також:
У семи школах Вінниччини запровадять новий проєкт щодо посилення безпеки
Мешканці Калинівської громади приготували для військових сім тисяч банок домашніх страв
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
.🪐E.
Aleksei