Покидаючи Харків. Про вінницьке училище, яке надає притулок тим, хто тікає від війни
- Журналіст британського «GQ» Джек Лош написав матеріал про свій виїзд з Харкова на початку повномасштабної війни, до Вінниці, де в школі надають тимчасовий прихисток.
- У його тексті історія директора училища Валерія Дякова та ще двох родин переселенців, яким довелося покинути все, аби врятуватись від обстрілів російських військ.
Публікуємо перекладену і дещо скорочену версію тексту. Прочитати оригінал можна тут.
Ранок, який усе змінив
24 лютого я прокинувся від телевізійного оголошення війни президентом Росії Володимиром Путіним. Її він назвав «спеціальною військовою операцією». Увесь звичний побут, який у мене був в Харкові, зник на світанку. Впали перші бомби від росіян.
Вдень гупання важкої зброї, вночі небо освітлювали шквали російських ракет. У соцмережах рясніли сцени жаху: росіяни обстріляли один із мікрорайонів міста ракетами та касетними боєприпасами. На відео видно тіла, розкидані на вулиці. Ті, хто вижив, були покалічені та позбавлені кінцівок. Одній жінці відірвало ліву ногу ракетою, яка не розірвалася та стирчала з тротуару.
Через тиждень разом з колегами вирішив виїхати з Харкова. Того вечора прибули до Дніпра. У відносній безпеці цього міста, я був напружений і в постійній підвищеній бойовій готовності. До настання темряви вийшов на прогулянку і зловив себе на думці, що постійно прислуховуюсь до роботи неіснуючої артилерії в тихих сутінках Дніпра.
Попереду тягнулися довгі дні їзди, на захід до польського кордону. Ми з другом-журналістом їхали центром України серед величезної колони авто. Тисячі й тисячі українських родин тікали від ескалації.
Пошук притулку у Вінниці
Село за селом на барикадах стояли прості українці: фермери, механізатори, пенсіонери, крамарі. Вони були озброєні автоматами AK47, рушницями та старими мисливськими рушницями, одягнені у військовий одяг поверх кросівок та черевиків.
Після ночі в дешевому готелі в Умані ми вирушили в чергову довгу і непередбачувану поїздку, коли над містом завила сирена повітряної тривоги.
У Вінниці нам не вдалося заселитись в готель: кожен з них був переповнений переселенцями. Аж потім мені дали номер директора училища, де люди організували тимчасовий притулок. У сутінках ми зустрілися з 47-річним Валерієм Дяковим.
«Це геноцид, справжній геноцид, — поспішно каже він. — Я був вдома лише двічі з початку війни. Але кожен, хто тут працює, є волонтерами та працюємо цілодобово».
Дяків проводить нас у невеликий гуртожиток, і ми скидаємо сумки, нарешті з полегшенням маємо дах над головою. Близько 250 українців, молодих і старих, проживають у цій будівлі.
Деякі використовують школу як зупинку на своєму шляху до безпечніших, більш західних частин країни. Інші прямують до кордону, щоб перетнути в сусідні країни – Угорщину, Молдову, Польщу, Румунію, Словаччину.
«Сюди приїжджають люди з тих місць, де бої найтяжчі. Я дуже вдячний усім, хто допомагає тут – ми разом протистояти нашим ворогом», — каже Дяків.
Вдень Валерій Дяків мчить по закладу, заселяючи новоприбулих, спілкуючись із колегами та зустрічаючи посадовців. Вночі він працює допізна у своєму офісі, стежачи за камерою відеоспостереження, і час від часу вискакує, щоб привітати нові сім’ї зі сходу. На сон у нього є лише дві-три години на добу.
І якщо кабінет директора є нервовим центром притулку, то кухня — машинне відділення. Там команда кухарів готує понад 1500 страв на день.
«У нас є продукти, але нам постійно потрібно більше, – каже Дяків. — І ми готуємо не лише для цих сімей. Ми також годуємо наших солдатів. Саме вони захищають наше місто від російських загарбників. Без них, де б ми були?».
Родина Шведових: «Ми всі говоримо російською. Але Путін знищує нас»
До вечора їдальня наповнюється. Сім’ї стоять у черзі, щоб отримати тарілки супу, м’ясної пасти та вареники з картоплею. Коли я мию руки, до мене заговорила жінка, яка запросила приєднатися до їхньої родини на вечерю. Її звати Наталія Шведова. Вона теж приїхала з Харкова.
«Це було пекло», – каже Шведова. На її обличчі — хвилювання і втома. Темне волосся зібране в пучок. Навіть сидячі в теплій кімнаті вона не знімає зимову куртку. Поруч з нею їдять двоє її хлопчиків: дев’ятирічний Артем та 15-річний Михайло.
«Ці росіяни… вони нелюди. Вони жорстокі. Ми бачили, як ракети підривають будинки навколо нас. Це не були військові позиції, там не було солдатів. Це були просто будинки нормальних, мирних людей», — каже Наталія.
У Харкові Шведова працювала адміністратором лікарні. Вона хитає головою, не вірячи в кошмар, який принесла війна.
«Ми з росіянами як брат і сестра – ну, були. У школі ми вивчали російську літературу. Ми всі говоримо російською. У нас є друзі та родина в Росії. Путін нас не захищає. Він знищує нас», — говорить жінка.
Сім’я закінчує трапезу і повертається до своєї тісної кімнати. У кімнаті родини Шведових п’ять ліжок, товсті ковдри та декор з часів Брежнєва — золотисті мереживні штори та фактурні лілові шпалери. Це адекватно за обставин. Але це не вдома.
«Ми дуже вдячні цим людям, – каже Шведова, маючи на увазі Валерія Дякова та волонтерів школи — Але мені страшно. Ми за одну ніч стали біженцями. Я більше не маю роботи. Я не маю дому. Це так боляче. Ми запхали все, що могли, у валізу, а потім втекли, бо падали бомби».
Наталія Шведова та її родина прямують до відносної безпеки Карпат. Звідти поїдуть до Польщі чи Словаччини. Поки точно не знають.
Дяків: «Я хочу допомогти якомога більше»
Під час затишшя в школі я приєднуюсь до директора училища Дякова, в його кабінеті. Він сидить за письмовим столом, вкритий документами. За спиною висить великий український прапор, три його телефони час від часу гудуть від повідомлень і дзвінків. Під рукою в чоловіка автомат, а також акустична гітара, на якій Дяків грає традиційні народні балади, щоб розслабитися.
Валерій Дяків виріс за часів радянської влади, у маленькому селі за годину їзди від Вінниці. Стати вчителем його надихнула книга Макаренка «Педагогічна поема» про реформаторську школу для проблемних і знедолених дітей. Після кількох років роботи в сільській початковій школі він перейшов до технікуму, почав викладати географію, згодом отримав посаду заступника директора.
У 1993 році, через два роки після розпаду Радянського Союзу, він зустрів свою дружину Альону на місцевій дискотеці. З часом вони одружилися, у їхній сім’ї народився син Назар.
А у 2002 році Альона народила чоловікові дочок-близнючок. Однак навколоплідні води потрапили у легені однієї дитини, вона захворіла на пневмонію і не вижила.
«Протягом п’яти днів вона боролася за життя, — розповідає Дяків. — Нам вдалося охрестити її в реанімації. Вона стала нашим ангелом-охоронцем».
У Людмили, близнючки, яка вижила, діагностували серйозні проблеми з хребтом. Протягом наступних років їй довелося перенести ряд складних і дорогих операцій у дитячій лікарні Санкт-Петербурга.
«Це об’єднало нашу сім’ю, – каже Дяків — Відтоді я намагаюся допомагати тим, хто цього потребує».
Війна принесла Дякову нові страхи – цього разу за сина Назара.
«Як будь-який батько, я переживаю за його долю. Він розумний і перспективний молодий чоловік. Але якщо його призвуть, він піде захищати нашу країну», — каже він.
Він глибоко вдихає і видихає.
«Разом ми єдині, — каже він. — Я просто хочу допомогти якомога більше».
Часу на емоції мало. Учителю дзвонять по телефону. Щойно прибуло десяток людей з Харкова. Дяків одягає піджак і поспішає їм назустріч.
Вадим Галушка: «Сподіваюсь, ви ніколи не почуєте вибухів»
Новоприбулі зібралися на ресепшені. Група виглядає виснаженою. Дяків вітає їх тепло. «Не залишайте телефони на підвіконнях, — каже він. — Усуньте будь-який ризик подачі світла».
Ця група вже знає, на що здатні росіяни. Серед прибулих – Вадим Галушка, широкоплечий веб-розробник років 30-ти. Вадим провів шість днів у своєму харківському підвалі, ховаючись із родиною від російських ракет. Його обличчя розслабляється, коли він піднімає свого маленького сина на руки і жартує з другом, який тримає його власну дочку. Як і для родини Шведової, їхнє місце призначення — відносний спокій Карпат.
«Вибухи були такі потужні, — каже Галушка. — Сподіваюся, ви ніколи цього не відчуєте».
Вже пізно. Повертаюся до своєї кімнати. Лежачи в ліжку, мене раптом пригнічує моя удача, не тільки мати притулок, але й шанс повернутися в безпечну країну.
Навколо мене лежать сім’ї, які рятуються від життя лише з валізою. Єдине, що відрізняє моє життя від їхнього, це випадковість. Ми з другом прокидаємося до світанку та їдемо до Польщі.
Яким було подальше життя переселенців з Харкова
Через тиждень я знову вдома, у Великобританії. Списуюсь з Наталією Шведовою. Її родина прибула до Яремче, і вона надсилає мені кілька фотографій, на яких її хлопчики грають біля крижаної річки в одній із численних засніжених лісистих долин, що перетинають Карпати.
«Рада, що нас не забули», — відповідає вона. Вони планують переїхати до Румунії, а потім відправитися до Німеччини, щоб переїхати до друзів.
«Тут спокійно. Але тривога залишається», — пише жінка.
Вдома мені майже неможливо відключитися від війни. Через кілька тижнів написав веб-розробнику Галушці. Його діти, каже, адаптуються до нового життя в Карпатах. Вадим Галушка продовжує працювати віддалено.
Російські війська пограбували дачу його родини під Харковом. Артилерійські удари все ще б’ють по його околицях, де залишаються друзі та родичі.
«Постійно гинуть дорослі та діти, — пише Галушка.
Війна глибоко змінила погляди чоловіка на росіян.
«Коли ми зустрілися в школі, — продовжує він, — Я сказав, що це була ідея однієї божевільної людини, яка розпочала цю війну. Але я помилився. Як виявилося, пропаганда і роки існування цього режиму створили суспільство-монстр. Багато хто підтримує війну і хоче більше крові».
Протягом кількох тижнів після моєї зустрічі з Дяківом російські війська відступили з північного фронту навколо Києва, залишивши після себе міста, завалені тілами мирних жителів.
Але цей відступ військ не зменшив потік переселенців, що проходили через школу Валерія Дякова. Наступ на Донбас на сході спрямовував ще багато тисяч людей на захід, усім потрібно було десь зупинитися.
«У моїй родині все добре, але, як і раніше, я їх рідко бачу», – пише мені Дяків.
Я згадую свій час у школі, Галушку та Шведову, які захищали свої сім’ї від війни, яка вже стає гнітюче буденною.
«Часті сирени повітряних нальотів, літають ракети, – додає Дяків. — Але вони нас більше не лякають».
Читайте також:
На АЗС у Вінниці нові правила: скільки палива тепер можна купити
Вінниця в Instagram. Кращі фото за тиждень, що минає
Вплив війни. Новонароджену вінничанку назвали Аделіною-Джавеліною
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
Читач41