«Поки що я не знаю, як розповісти про це дітям», — дружина загиблого Віталія Ковтуновського

Віталій

• За пів року служби вінничанин боронив державу на кількох гарячих напрямках фронту. За цей час лише раз приїздив до Вінниці, щоб побачити родину та довгоочікувану новонароджену доньку. В середині лютого Віталій загинув у Мар’янці. Дружина Героя Яна поділилася з нами його історією. 

До початку повномасштабного вторгнення вінничанин Віталій Ковтуновський вів цілком звичайне життя. Працював на хлібному заводі. Вдома на нього завжди чекала дружина та маленький син. Заповітною мрією було мати ще й доньку. Й одного вечора, повернувшись з роботи, Віталій дізнався, що дружина вагітна.

— Він вже сів вечеряти, коли я сказала йому: «Візьми під подушкою телефон». Віталік здивувався, мовляв, невже це не може почекати, але пішов у кімнату за подушкою. Під нею лежав тест з двома смужками, — пригадує дружина вінничанина Яна. — Він сильно зрадів, але потім якось різко вибіг з дому. Я почала переживати, бо година була вже пізня, але він сказав, що скоро прийде. Повернувся він з букетом троянд. Подарував їх мені й запитав: «Це що у мене доця буде?» Згодом УЗД показало, що у нас буде дівчинка. 

Яна говорить, що вони з чоловіком мали наполеонівські плани на життя: те купити, там побувати, то зробити. Однак 24 лютого все змінило. В армії Віталій не служив, військового досвіду також не мав, тому перші місяці великої війни до війська його не призивали. 

Це сталося вже в липні, коли чоловік їхав у справах, а його автівку зупинили. Вручили повістку. Віталій й пішов до військкомату. Вже звідти мобілізація. Спочатку короткотривале навчання, а потім, каже Яна, перекинули на захист Донеччини. Курахівський, соледарський, мар’янський напрямки — одні з найгарячіших точок на всій земній кулі. Й саме там довгі місяці боронив країну вінничан Віталій. 

— Він у мене дуже справедливий, — продовжує Яна. — Одразу сказав, що ховатися не стане. «Як я в очі дітям потім дивитися буду?» — так він говорив. «Якщо не ми захищатимемо країну, то більше ніхто робити цього не буде». 

Віталій та Яна

Їдучи на схід, Віталій казав дружині, що прекрасно розуміє, яка небезпека може на нього там чекати, але завжди просив її не переживати. Як й багато інших військовослужбовців, волів говорити про щось цивільне та мирне, а не війну, любив розпитувати, що робили його близькі та куди вони ходили, що відбувається в рідній Вінниці. Завжди повторював: «Я коли з вами говорю, то забуваю, де я знаходжуся», — настільки терапевтичними для нього були ті розмови. 

Донька народилася у вересні. А під час однієї із жовтневих розмов з дружиною, він сказав, що до неї має заїхати його тато та дещо передати. Яна з мамою та дітьми якраз гуляли, коли у двір заїхала машина свекра. Жінка повернулася до дитячого майданчика й почала гукати сина: «Йди-но сюди, дідо приїхав». 

— А мама мені каже: «Яно, то ж Віталік твій приїхав». Повертаюсь, точно він. Такий худий, втомлений, але мій Віталік. Оце був справжній сюрприз, — розповідає Яна. — Він ще вночі приїхав, але, щоб нас з дітьми не бутити, поїхав до батьків. Дзвонить в домофон, відповідає сонна мама, а він і каже, відкрийте, я до ваших сусідів хочу потрапити. Вона почала цікавитися, до яких таких сусідів, то він не витримав і зізнався: «Мамусю, давай вже відкривай, то я». Такі чудові вісім днів були, щоправда, пролетіли, ніби вісім хвилин. 

Під час короткочасної відпустки Віталій з Яною встигли похрестити доньку. Чоловік спочатку хотів відкласти хрещення на мирний час, але дружина наполягла. А потім настав день повертатися назад. Побратими Віталія потів розкажуть, що він все вихвалявся перед ними, кажучи: «У мене тепер доця-принцеса є», «А чия це таткова доця?» «Подивіться, як вона на мене схожа». 

Віталій

Остання розмова з чоловіком була короткою. Яна каже, що Віталій був якимось беземоційним, що було для нього нетиповим. Запитав, як справи у родини. Почув, що все добре. Сказав, що в нього так само. А потім попрощався і поклав слухавку. Вночі написав повідомлення, що любить їх, а після цього перестав виходити на зв’язок. 

— Зранку я прокинулася з якоюсь тривогою. Але дзвонити не стала, бо, думаю, зайнятий до обіду. Згодом все-таки набрала, а він не відповів. Я подзвонила ще раз, а потім ще раз і ще раз. В інтернет він також не виходив, то мені вже хотілося не те, що плакати, а кричати. 

Так минув день. Другий. І третій. Яна не мала жодного контакту до чоловікових побратимів, не знала, як зв’язатися з його керівництвом, тому почала панікувати. На четвертий день Яні подзвонили: «Нам шкода, але ваш чоловік загинув. Це було в Мар’їнці. Його тіло доставлять у Вінниці. Коли його можна буде забрати з моргу, вас сповістять». 

— Я не могла повірити, що таке взагалі могло статися. Ну як це мій Віталік загинув?! Це точно помилка. Він живий! Просто не виходить на зв’язок. Можливо, щось справді сталося, але не те, що вони мені говорять. Просто переплутали… — каже дружина загиблого Героя. — Добре, що руки й ноги були цілими. Ми поховали його з відкритою труною. Я стільки історій чула про те, як від інших солдатів залишаються лише окремі частини, які збирають у пакети, а потім кладуть в гроби.  

Як саме загинув Віталій Яні не розповіли. Сказали лише, що тієї ночі ворог обстріляв їхні позиції. Одні побратими говорили, що загинуло двоє, інші, що четверо. Яна думає, що вже ніколи не дізнається напевно, як саме втратила чоловіка, а її діти батька. 

— Поки що я не знаю, як розповідатиму дітям про все це. Чи зможу підібрати правильні слова? Як вони на це відреагують? — говорить Яна. 

Поховали Віталія Ковтуновського 27 лютого 2023 року. Він знайшов вічний спокій на «Алеї Героїв» Сабарівського кладовища, поряд з сотнями інших вінничан, які віддали свої життя в боротьбі за Україну. 

Читайте також:

«Знайдено документи вашого земляка». Як боєць з передової шукав рідних загиблого вінничанина

Просять про живий коридор: повертається на щиті десантник, який вважався зниклим безвісти

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.