«Не можу без своєї країни»: 80-річна жінка пережила окупацію, повінь, Індію та повернулася на Вінниччину садити город
- Вона втратила будинок після підриву Каховської ГЕС, прожила майже два роки в Індії, подолала онкологічне захворювання, але все одно повернулася в Україну.
- Нині 80-річна Валентина Тоцька допомагає рідним на Вінниччині збирати врожай і каже, що ніщо не може замінити рідну землю.
80-річній Валентині Тоцькій довелося пережити те, що зазвичай випадає на долю кількох поколінь. Окупація рідного села на Херсонщині, затоплення будинку після підриву Каховської ГЕС, вимушена евакуація до Індії, боротьба з онкологічною хворобою — усе це стало частиною її життя за останні кілька років. Попри безпеку та підтримку рідних за кордоном, жінка не змогла змиритися з життям далеко від Батьківщини.
«Я їду в Україну, бо мені треба хоча б город родичів на Вінниччині засадити. Вже не можу без своєї країни», — зізнається Валентина Тоцька.
Майже все життя вона прожила у селі Кардашинка на Херсонщині. Разом із чоловіком подружжя власними руками будувало дім, вирощувало овочі, доглядало великий сад і вело невеликий сімейний бізнес. Та після початку повномасштабної війни їхнє життя змінилося назавжди. Спочатку село опинилося під російською окупацією, а згодом будинок затопило внаслідок підриву Каховської гідроелектростанції.
Після пережитих подій Валентина переїхала до молодшої доньки в Індію. Там вона прожила майже два роки, сподіваючись, що рідне село вдасться звільнити й вона зможе повернутися додому. Однак із часом зрозуміла, що чекати більше не може. Навесні жінка приїхала в Україну та оселилася у родичів на Вінниччині, де знову почала працювати на землі. Свою історію вона розповіла журналістам видання «ШоТам».
Життя на Херсонщині, помідорний бізнес і втрачене господарство
Пані Валентина згадує, що до війни вони з чоловіком жили звичайним, але щасливим сільським життям. Попри пенсійний вік, не сиділи без діла — вирощували овочі, доглядали господарство та продавали власну продукцію.
— На Херсонщині ми з чоловіком протягом десяти років мали невеличкий помідорний бізнес. Висаджували приблизно шість тисяч саджанців, хоча вже були пенсіонерами. За сезон збирали по тонні-півтори врожаю, а для цього часто доводилося вставати о четвертій ранку. Але де ще у світі є такий помідор, який розрізав, а він ніби цукром посипаний? — згадує жінка.
Разом із чоловіком Анатолієм вони прожили 56 років. За цей час звели просторий двоповерховий будинок на 13 кімнат, посадили сад із понад сотнею дерев, вирощували полуницю, вишні, квіти та тримали велике господарство.
— Тільки встигай усе в банки закручувати. Напередодні підтоплення я ще встигла законсервувати полуницю — така гарна вродила. Але яке те варення на смак вийшло, вже не пощастило спробувати, — говорить Валентина.
Після окупації життя родини перетворилося на постійну боротьбу за виживання, а згодом стихія остаточно знищила все, що вони будували десятиліттями. Та навіть після цього жінка не втратила бажання жити й працювати на українській землі. Саме тому вона повернулася додому — нехай і не на рідну Херсонщину, а до родичів на Вінниччину, де знову може вийти на город і відчути себе вдома.
Шосте червня 2023 року пані Валентина не забуде ніколи:
— Рано-вранці, не змінюючи багаторічної звички, я зварила каву у джезві, увімкнула телевізор. Дізналася, що ГЕС підірвана, а течія через кілька годин дійде до нашого села (відстань приблизно 60 кілометрів). «Скільки тієї води буде? По коліно, не більше», — казала собі. Але наступного дня вона підійшла до вікон на другому поверсі, довелося підійматись на горище.
Поки могла, то намагалася врятувати килими, побутову техніку, цінні для мене речі. Але стихія — те, з чим людина не в силах змагатись. Коли сіла у рятівний човен, подумала: хай вже буде як буде. Внутрішньо попрощалася зі скарбами будь-якої господині: техніка, меблі, рушники, посуд. Пливли повз хати, теплиці, дерева — ніби нічого й не існувало на цій території. Наче на місці Кардашинки завжди було лише водоймище.
Дорогою назустріч ішов човен із загарбниками. Ось тоді я справді злякалася: думаю, повбивають зараз усіх, і на тому все завершиться. Слава Богу, не зачепили. Проте не всім так пощастило: човен, який ішов раніше, розстріляли, загинули люди.
Після підтоплення я ще рік прожила на окупованій території в пансіонаті в Лазурному, поки нас звідти не почали виселяти. А у 2024 році нарешті змогла виїхати на Вінниччину, де жила рідня. Дорога зайняла більше 85 годин».змогла виїхати на Вінниччину, де жила рідня. Дорога зайняла більше 85 годин».
Індія, мавпи, українські пироги та боротьба з хворобою
До Індії Валентина Тоцька переїхала в липні 2024 року. Оселилася у місті Фаридабад неподалік Нью-Делі, де вже понад два десятиліття живе її молодша донька разом із чоловіком-індійцем та двома дітьми.
Попри вимушений переїзд і втрату звичного життя, жінка намагалася не змінювати своїх багаторічних звичок.
— Після підтоплення й переїзду я вже не мала ні городу, ні саду, ні великої хати. Але зі мною залишилися звички, які допомагали тримати себе в тонусі й не втрачати настрою, — розповідає вона.
Щоранку пані Валентина починала день із двадцятихвилинної зарядки та ста присідань. Потім випивала склянку теплої води, з'їдала яблуко і вже о шостій ранку вирушала на прогулянку до парку.
— Із собою завжди брала палицю, щоб відганяти настирливих мавп. Одного разу не вбереглася — одна мене вкусила, довелося робити щеплення. У парку мене вже всі знали: тільки й чула навколо «Good morning», «Namaste». За годину проходила свої звичні двадцять кіл і поверталася додому. Цього ритуалу дотримувалася щодня, — усміхається жінка.
Попри мовний бар'єр і зовсім іншу культуру, українка швидко знайшла спільну мову з місцевими. Вона готувала традиційні українські страви, зокрема пироги з капустою, якими пригощала сусідів і знайомих. За словами Валентини, індійці із цікавістю куштували українську кухню й завжди щиро дякували за частування.
Та саме в Індії жінці довелося пройти ще одне важке випробування — лікарі виявили у неї онкологічне захворювання. Після лікування і відновлення вона дедалі частіше думала про повернення додому, адже, як сама зізнається, жодна країна не змогла замінити їй Україну.
Валентина розповідає журналістам, що українська спільнота у Фаридабаді невелика, але на День вишиванки збирається.
— Я й свою сорочку вдягала, яку донька купила. Шкода, в Україні новеньку не встигла поносити, що залишилася в шафі в Кардашинці. Напевно, так і зогнила мокра після підтоплення. Та хіба тільки вишиванка? Я ж з хати виїхала з кількома речами, документами, навіть капців домашніх не мала.
В Індії мені було добре, бо донька, онуки поруч. Сім’я дуже підтримувала, коли вже тут у мене виявили онкологічне захворювання. Пощастило, що на ранній стадії. Зараз все добре, живу, — каже жінка.
Жінка ділиться, що як би душевно не було зі своїми у Фаридабаді, їй неймовірно хотілося походити українськими вулицями, в землі поколупатися, поробити те, чим зазвичай в своїй країні займалася: «хоча додому, у Кардашинку, розуміла, що не попаду — вона досі окупована, дорога замінована. Востаннє я бачила свій будинок восени 2023 року. Всі вікна були побиті, в хаті все перевернуто, двері позлітали».
Валентина каже, що за своє життя багато де встигла побувати, але найкраще лише на рідній землі.
— Я за життя трохи поїздила світом, відвідала Андаманські острови (група островів в Індійському океані між Індією і М’янмою), Мальдіви — краса до завмирання подиху. Побачила Гімалаї, піднялась на висоту майже 1900 метрів. Але коли на травень онука придбала мені усі необхідні квитки, аби я повернулася в Україну, — раділа неймовірно. Тягнуло на Батьківщину!
В Україні я вже встигла погостювати в Карпатах, підійти ближче до Піп Іван (одна з найвищих вершин Українських Карпат). Ці простори мене зачарували, як і ринок у Ворохті, де продають неймовірні речі з національною символікою: вишиванки, рушники, скатертини», — додає пані Валентина.
— Зараз я на Вінниччині. Встигла на початок польових робіт. На городі допомагала рідним садити помідори, огірки, перець. Збирала врожай полуниці, вишні, черешні. Останню їду завтра на місцевий ринок продавати, бо чимало ягоди. Звісно, готую рідним свої фірмові пироги з вишнями або вареники з полуницею. Коли запитують, чому я повернулася в Україну — адже не у свій дім, не в Кардашинку, — відповідаю, що все одно на рідній землі — не можу без неї. Ось дивлюсь, як пшениця вже половіє, соняшники у мій зріст витягнулись, і ці відчуття не передати, — зізнається пані Валентина.
Читайте також:
«Добре хоч поїсти винесли»: жінці з першою групою інвалідності не дали зустрітися з сином у ВСП
Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google
