«Нас закрили, як у консервну банку». Як переживають карантин у пансіонаті для літніх людей

У пансіонаті живе 200 людей, які потребують стороннього догляду і під час пандемії вони ще й потрапляють у групу ризику. Через це всі мешканці перебували майже три місяці у повній ізоляції. За межі закладу не виходив ніхто: ні мешканці, ні персонал. Ми завітали у пансіонат, щоб дізнатись, як вони адаптувались до нових суворих правил. 

На вхідних дверях пансіонату висить попередження «вхід стороннім заборонено» та нагадування про правила поводження у карантин.

На вході нас зустрічає охоронець у масці та рукавицях. Він дивитись на мене насторожено, телефонує медсестрі та обробляє мені підошву взуття антисептиком. Паралельно охоронець говорить з однією з мешканок пансіонату, яка теж у масці. Остання пояснює мені, що тут всі дуже обережно відносяться до карантину. Бо, каже, якщо в пансіонат потрапить коронавірус, то «лише тіла залишаться».  

Медсестра міряє мені температуру, обробляє руки та питає, чи не контактувала я з хворими на COVID-19. Зайшовши на територію, бачимо, що чимало жителів вийшли поніжитись на сонце. Деякі мешканці — зібрались разом і щось обговорюють, хтось — сидить на лавочці на самоті. 

Один з таких Олег Георгійович, який палить цигарку. Він з усмішкою починає розповідати мені, як йому під час карантину бракує походів в магазин за цигарками та солодощами. Каже, до карантину полюбляв ходити в магазин, що знаходиться далеко від пансіонату, бо там його улюблені цигарки дешевші. 

— У мене друг живе на Вінницьких Хуторах і він чекає мене вже чотири місяці у гості, — говорить чоловік. — Але через цей злощадний карантин ніяк не може дочекатися. Мій друг на швидкій працює, тож розповідає мені часом страшні історії про хворих на коронавірус. Я ж віруса не боюсь, кілька разів просив директора, щоб він мене хоч на день відпустив у місто, але той не поступився. Нас тут всіх закрили, як у консервну банку. Але нічого, скоро це все закінчиться і я до дочки у відпустку поїду. Давно вже її не бачив. 

До розмови долучається ще один мешканець Семен Іванович. Насправді, тут всі радо погоджуються говорити, мабуть, бракує їм зв’язку з оточуючим світом. 

— Знаєте, зараз з пом’якшенням карантину я вже починаю непокоїтись за свою безпеку, — каже Семен Іванович. — Мені подобалось, коли весь персонал у повній ізоляції жив разом з нами. Ми вже до них звикли і мені було спокійно. Зараз я не протестую проти карантину, розумію, що виходити за межі пансіонату мені не можна задля мого ж блага. 

Але, чесно вам скажу, персонал вже втомився дотримуватись таких суворих правил. Людський фактор відіграє велику роль, наприклад, іноді рідні працівників передають їм посилки і вони обіймаються.

Директор закладу Сергій Якубовський підтверджує, що під час карантину персоналу справді морально та фізично важко працювати. 

— Як тільки оголосили карантин, я разом з командою прийняв рішення перейти на тотальну самоізоляцію. Кожен з працівників позмінно жив у пансіонаті 14 днів цілодобово. На 15-тий день вони мінялись змінами. 

Ми привезли ліжка, пральні машини та всі необхідні побутові речі. Я, наприклад, поставив ліжко у своєму кабінеті і спав там. Медсестри поставили ліжка у медичному відділі закладу, а рядові працівники — спали у холах. 

За його словами, потрапляння хвороби у заклад призвело б до смерті практично усіх мешканців. Жоден з членів колективу не відмовився працювати у такому режимі, говорить Якубовський, хоч родини працівників і були від цього не в захваті. 

Наприклад, у заступника директора Богдана Кеса під час карантину вдома залишилась дружина з трирічною донькою. Сам Богдан розповідає, що його дружина віднеслась до нових умов роботи спокійно, а от донечка постійно питала, де тато. 

— Перших кілька ночей у пансіонаті я взагалі не міг заснути. Було морально складно усім, — говорить Богдан. — Але до всього ж звикається. У багатьох моїх колег теж є маленькі діти й інші домашні обов’язки. А тим паче весняна пора і ті, хто живуть у селах, мали обробляти городи. Знаю, що й до наших працівниць дзвонили чоловіки і доходило мало не до розлучень.

За час карантину в усіх працівників з’явилось додаткове навантаження. Кожен має слідкувати за власною безпекою, змінювати маски і стежити за виконанням правил мешканцями. Крім того, потрібно обробляти дверні ручки, поверхні і навіть лавки, що стоять у дворі пансіонату. Кухарки тепер не накривають обід в їдальні, а розносять кожному в кімнату. Мешканці пансіонату кажуть, що встановлених правил дотримуються. 

У дворі закладу зустрічаємо пенсіонера Анатолія Івановича. Він тримає у руках маленький магнітофон, звідки лунає класична мелодія. Чоловік каже, що карантин йому вже набрид, але у закладі він відчуває себе в безпеці.

За його словами, до червня не можна було навіть на інший поверх виходити і в ліфті удвох їздити. Мешканцям досі двічі на день міряють температуру і кожен має у запасі кілька масок. За додаткове навантаження працівникам пансіонату підвищили зарплату. Але самі вони розповідають, що величезних грошей ніхто отримувати не почав. 

— У молодшої медичної сестри, яка виконує найбруднішу роботу з догляду за мешканцями, мінімальна ставка, — говорить головна медична сестра Світлана Токарська. — Її посадовий оклад — 2 540 гривень і до цих грошей, згідно з законодавством, додавали 200% премії та 50% надбавки під час карантину. Тож, загалом у неї, наприклад, виходило 7-8 тисяч. За таку цілодобову роботу — це дуже мало. 

Вже виходячи з пансіонату, зустрічаємо ще кількох мешканців. Пані Галину, яку тут всі любляче називають «директорка супермаркету», бо вона до карантину часто полюбляла надовго туди ходити. Крім того, сама їздила на ринок торгувати, бо її син важкохворий. Зараз вона каже, що немає змоги йому матеріально допомагати, а тому це хоче, щоб карантин швидше закінчився. 

Ще один з мешканців, Діма, побачивши незнайому людину, себто мене, підходить подивитись, що відбувається. Діма — пересувається на візку та погано чує, тому хоче підійти ближче, але на моє прохання дотримується дистанції. Хлопець одразу починає активно розповідати, що його карантин минув весело, бо він «завжди всім допомагав та розважав інших мешканців пансіонату піснями». Діма вирішив і мені заспівати одну з улюблених пісень — «Ой, смереко». Каже, найчастіше любить співати Шатунова і його тутешнім друзям теж подобається, коли він наспівує «Детство, детство». 

Дмитро запрошує після завершення карантину заходити до нього в гості. Каже, шкода, що мене не пускають всередину, бо у них там все по-домашньому. 

Через карантин у пансіонат на понад два місяці припинили пускати відвідувачів. Лише з 1 червня до мешканців у гості приходять родичі та друзі, дотримуючись дистанції. Багато хто з мешканців, з якими я спілкувалась, кажуть, що хочуть побачити онуків і шкодують, що не зможуть їх обійняти через карантин. Розповідають, що до пандемії й персонал тут часто любив обійматись з ними. Особливо, працівники психологічного та соціального відділу. Зараз, звісно, ніхто цього не допустить.

Цей текст написаний в рамках проєкту Coronavirus Survival Kit for Media від Media Development Foundation. Проект реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки у рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.