«Намагайтеся не дихати глибоко»: як ми побували у відділеннях, де лікують хворих на коронавірус

В’ячеслав Примас дихає через маску з мішком. Чоловік хоче якнайшвидше одужати та поїхати додому

Нещодавно на нашому сайті у рубриці «Від читачів» з’явилася публікація від нібито пацієнтів Вінницької центральної районної клінічної лікарні. У дописі, який наразі вже видалений, йшлося головним чином про заступницю головного лікаря Тетяну Катілову. Лікарку звинуватили у хабарництві, жорстокому та безпринципному поводженні з пацієнтами. 

Вищезгадана лікарня є однією з тих, які приймають хворих на COVID-19 пацієнтів з Вінниці та Вінницького району. Тож, у публікації жінці приписували налагодження підпільних схем та оборудок коштів на тлі пандемії.

«З кожного, хто бажає госпіталізуватись Катілова бере мінімум 400 гривень… Якщо в пацієнта немає «зайвих» грошей на численні хабарі та дороговартісні ліки від COVID-19, то потрібно готуватись до похоронів… Життя людини нічого не варте в її очах! Як така людина може працювати у лікарні?» — це лише частина звинувачень на адресу заступниці головного лікаря. 

Сама жінка заперечує всі звинувачення. Аби довести свою правоту, погоджується провести нашого журналіста до ковідного відділення. Обіцяє показати, як працює відділення, відповісти на всі питання і надати можливість поспілкуватися з будь-ким із медперсоналу та пацієнтів. 

Не вірили навіть медики

Наша зустріч починається у кабінеті Тетяни Катілової. Крім нас тут присутній юрист медзакладу. Впродовж наступних тридцяти хвилин він майже не братиме участі у нашій розмові, проте записуватиме її на диктофон. 

— Наш заклад закритого характеру. Це інфекційна лікарня, тут заборонене вільне відвідування і вихід пацієнтів назовні. Але так було не завжди, — пояснює Тетяна на самому початку зустрічі. — Як інфекційний заклад, ми запустилися 1 квітня минулого року. В країні тоді лише все починалося, тому більшість інформації ми отримували з репортажів іноземних ЗМІ. Наприклад, Китаю та Іспанії. Скажу прямо, дехто з наших медпрацівників вважали, що все це роздутий фейк.  

Коли керівництво повідомило, що невдовзі лікарня почне приймати хворих на коронавірус, настрої працівників різко змінилися. Вони, як і всі інші, почали боятися цього, а ще зрозуміли, що зовсім не знають, як працювати з COVID-19. 

— Це був масовий психоз, — продовжує Тетяна Катілова. — Люди, які мали контактувати з хворими, не мали майже ніякої інформації про вірус, не говорячи вже про якісь затверджені протоколи лікування. Під моїм кабінетом вишукувалися черги з медперсоналу: «Я не хочу», «Я боюся», «У мене родина», — це те, що я тоді чула. Я багато говорила з підлеглими, казала, що розумію їх страх, але у нас немає іншого виходу, ми все одно будемо залученими до боротьби. Потім епідеміологи проводили для усіх нас заняття, з використання засобів індивідуального захисту та роботі в зоні інфекції. 

Втім, за словами Катілової, сьогоднішня ситуація кардинально відрізняється від тієї, що була на початку. Медики давно навчилися працювати з хворими на коронавірус, вже не так його бояться, більшість перехворіли, крім того, вони й надалі хочуть отримувати доплати у розмірі до 300% заробітної плати. 

— У нас зараз сформовано вісім команд медпрацівників, це 128 людей. У січні було дев’ять команд, одну ми вивели у «чисте відділення». Вони приходили і просили, аби їх не виводили, — говорить Тетяна. — Люди звикли отримувати гідну платню. Крім того, вони навчилися працювати у засобах індивідуального захисту (ЗІЗ, — авт.). Вони в костюмах, респіраторах, щитках, окулярах, подвійних рукавичках, але можуть чудово заходити у вену, робити внутрішньом’язові ін'єкції та інші маніпуляції. Десь 70% персоналу нашого закладу вже перехворіли. Я серед них. Мій син, який працює в «зоні» — хворів двічі. 

«Страшно було усім»

Прямуємо з Тетяною до ковідних відділень. Дорогою заходимо до приймального. Лікарка пояснює, що це «чиста» зона, а ось там, де за 10-15 метрів інший вхід, вже «брудна», «темна», або ж «червона». Туди привозять пацієнтів на швидкій, знаходитися там можна лише у «зізах»

До нас підходить старша медична сестра Наталя. Вона розповідає, що хворих приймають у вівторок та п’ятницю. В інші дні цим займаються інші медзаклади міста. Черговий лікар збирає анамнез і визначає, в яке саме відділення його госпіталізовувати. 

— Зараз до нас везуть хворого з Вінницьких Хуторів. Сьогодні вже було троє: двоє підтверджені, ще один з підозрою, — пояснює Наталя. — А щодо скриньок для пожертв і благодійних внесків, то нічого подібного у нашому відділенні немає. Брехня, що госпіталізація проходить за гроші. Працюю тут вже шість років і жодного разу нічого подібного не бачила.

Наталя, старша медична сестра приймального відділення

Тепер Тетяна Катілова веде журналіста до відділення, яке колись було дитячим. Дорогою лікарка розповідає, що його ще називають Феофанією, за хороші умови та одне з кращих ставлень медичного персоналу до пацієнтів. Тут знають про наш візит. Серед безлічі різноманітних ліків лежить і наше захисне спорядження. 

— «Зізи» підготовлені, — повідомляє керівницю старша медсестра відділення Людмила. Після цього ми починаємо екіпіруватись, адже наступною нашою зупинкою стане «темна» зона — саме там лікуються і борються за життя хворі на коронавірус вінничани. 

Шапочка, основний костюм, спеціальні високі бахіли, респіратор, рукавички, капюшон, щиток на обличчя, — усе це наш захист. Усі місця, де потенційно щось може сповзти або утворитися щілина, закріплюють скотчем або степлером. Поки натягуємо «зізи», питаю Людмилу, чи не має вона відчуття, що наступив кінець світу? 

— Коли я вперше натягувала на себе увесь цей захист, то саме про це і думала, — усміхається медсестра. — На початку ми взагалі боялися заходити до того відділення. Нам усім було страшно. Перших хворих прийняло терапевтичне, вони попросили нас прийти і допомогти їм. Пам’ятаю, дивлюся на свою медсестру і кажу: «Ну, що ж, Альона, треба йти допомагати». А у неї очі стали круглими, переляканими. Звісно, ми розуміли, що побачимо там простих людей, але все одно здавалося, що вони будуть зовсім іншими. Ми йшли ніби до Чорнобильської зони. Потім цей страх пройшов. Зараз я щодня ходжу до цієї зони. 

Людмила, старша медична сестра дитячого відділення

У повній екіпіровці ми підходимо до маленького приміщення, яке називається санітарним перепускником. Всередині кілька ємностей з дезрозчинами, увімкнена кварцова лампа і детальна інструкція, що за чим знімати після виходу з «червоної зони». Наостанок запитую, чи існують якісь правила, яких мені краще дотримуватися там, куди ми зараз підемо. 

— За можливістю, намагайтеся не дихати глибоко. Бігати ми не збираємося там, тому у вас має вийти, — каже Людмила і штовхає вперед «брудні» двері. 

Тетяна Катілова перед «сірою зоною»

Не все так песимістично

Одразу відчувається сильний контраст. Схожі на ліквідаторів наслідків ядерного вибуху медики спокійно ходять на тлі розмальованих різнокольоровими фарбами стін. Кожна з палат має свою назву: «Озеро», «Ліс», «Джунглі» тощо. За дверима, що ведуть до цих палат, знаходяться хворі. 

У першій ми застаємо двох чоловіків. На обличчях обох кисневі маски з мішками. І це також контрастує з квітами і комахами, які зображені на комплектах їхньої постільної білизнами і стінах палат. 

Тетяна Катілова представляється і запитує чоловіків про умови перебування у закладі, лікування і ставлення медперсоналу. Пізніше схожі питання вона поставить усім людям, з якими спілкуватиметься журналіст, демонструючи, що не боїться відповідей, які може почути. 

Вона запитувала, як пацієнти потрапляють до лікарні, а у відповідь чула, що їх привезла швидка. Чи платили вони за лікування або перебування у стаціонарі? Всі заперечно хитали головою. Може пацієнтам недостатньо приділяють уваги? Ні, знову усе всіх влаштовувало. Так було й з тими, кого обирав журналіст. Вони точно не очікували на його появу, проте ніхто з них не жалівся. Деякі взагалі мали гарний настрій і намагалися жартувати.  

— Сфотографуйте нас на цьому тлі, ніби ми в океані, — сміялися Роман та Микола, позуючи біля стін своєї палати, що зображують китів, риб та інших морських жителів.

Чоловіки кажуть, що почуваються добре і просили обов’язково написати, що ставленням медперсоналу вони тут особливо задоволені.

— Ніби у Феофанії лікуємося, — усміхається Микола. — У мене додатково проблеми зі шлунком, то мені тут безкоштовно і для нього ліки видають. Не очікував, що так буде. 

Роман та Микола

— Звідси поки що нікуди. З рідними спілкуємося телефоном або коли вони під вікна приходять. Тут другий поверх, тому соціальна дистанція зберігається, — сміється Роман. 

Час від часу зустрічаємо й інших пацієнтів, які виходять зі своїх палат. Як правило, аби обговорити щось з медичними сестрами. Навіть розуміючи, що усі вони хворі на коронавірус, це все має не такий вже й песимістичний вигляд.

— Як тут було на самому початку? Чи було людям страшно сюди потрапляти? — коли ми опиняємося у коридорі, запитую Тетяну Катілову. 

— Як я вже казала, траплялися психози. Ковід впливає і на мозок, тому люди можуть ставати неадекватними, — розповідає лікарка. — У нас був пацієнт, який хотів накласти на себе руки. Добре, що персонал вчасно зреагував. Знаю, що в інших лікарнях суїциди траплялися, люди просто викидалися з вікон. 

— Чи бачили ви щось подібне раніше? — продовжую.

— Коли 2009-го вирував штамм грипу H1N1, ми також мали велику кількість пацієнтів з пневмоніями. Але не було таких масштабів, — відповідає Тетяна. — Пам’ятаю, як до нас поступила молода дівчина. Вона зробила рентген, все було добре, а за три дні померла від ускладнень пневмонії. Тоді також вмирали люди. Але від ковіду більше. 

«Не думав, що захворію»

Інфекційне відділення №1 є тим місцем, куди потрапляють лише кисневозалежні хворі. Кисень подається їм централізовано. Стан тутешніх «мешканців» оцінюється, як важкий. Це відділення стає передостанньою нашою зупинкою. 

Такий вигляд мають медичні працівники в ковідних відділеннях. Лікарі працюють по змінах і перебувають в «червоній зоні» не більше чотирьох годин за раз

В одній із палат я знайомлюся з Миколою Тварковським. Чоловік не може обходитися без кисню. Його стан ускладнений хронічним захворюванням нирок. Микола розповідає, що його привезли сюди з іншої лікарні. 

— Я завжди вірив в існування коронавірусу, ось тільки не думав, що й сам захворію на нього, — роблячи глибокий вдих кистю, чоловік продовжує. — Потрапив, мабуть, як і всі: піднялася температура, було складно дихати. Хочу якомога швидше одужати. 

Микола Тварковський один із тих, хто важко переносить коронавірусну інфекцію. Цьому сприяло хронічне захворювання нирок

Тієї ж думки й 30-річний Ігор Савченко, який лікується від коронавірусу вже десятий день. Кисню він вже не потребує, але система до його ліжка все одно підведена. 

— У мене був важкий перебіг хвороби, а зараз, як бачите, мені набагато краще, — склавши ноги в позу лотоса і усміхаючись, розповідає Ігор. — Я боявся захворіти коронавірусом, намагався уникати зайвих контактів, але не вийшло. Я навіть знаю, хто мене заразив, але ця людина й саме не знала, що хвора. 

Ігор Савченко

Наразі медзаклад розрахований на 180 місць. Найбільша завантаженість на нього, каже Тетяна Катілова, була восени, але у грудні, на щастя, пішов спад. За неповний рік тут пролікували понад дві тисячі людей, летальність складає близько 10%. Втрати були і серед медперсоналу, — від ковіду померла завідувачка неврологічного відділення.

Тетяна пояснює, що найбільш вразливою категорією є люди, яким за 70, а також ті, хто має супутні захворювання: атеросклероз, онкопатології, цукровий діабет та особливо ожиріння. У випадку останнього — виживають одиниці. 

Стан 79-річної Люції Авдєєвої медики називають важким. Проте, кажуть, жінка одужає. Сама Люція тієї ж думки 

Реанімація

Реанімація розрахована на шістьох хворих і поділена на дві палати. Це те місце, де звідусіль стирчать трубки та встановлені апарати штучної вентиляції легень. Усі ліжка зайняті. Наразі тут п’ять жінок і чоловік. Без допомоги лікарів вони не протягнуть і кількох годин. 

Говорити і фотографуватися не погодився жоден з пацієнтів, а ми і не наполягали, розуміючи, де знаходимося. Медики говорять, що цілодобово слідкують за станом пацієнтів: особливо важливі пульс і сатурація. 

Черговий лікар-реаніматолог Анатолій Паламарчук. Він один із тих медиків, які рятують вінничан з найважчим перебігом COVID-19

— Рівень кисню в крові у здорової людини має дорівнювати 95-99%. Якщо сатурація опускається до 92%, пацієнта треба госпіталізовувати, — вказуючи на одну із хворих, говорить лікар-реаніматолог Анатолій Паламарчук. — У цієї пацієнтки сатурація 90%, вона під ШВЛ. Ми стабілізували її, нещодавно показники були набагато нижчими.  

Одна з пацієнток реанімації. Медикам вдалося підняти сатурацію до 92%. Цього недостатньо для того, аби жінка дихала самостійно

Жінка під ШВЛ бачить мене, мою камеру, але не хоче, аби її фотографували. Лікар говорить, що у цій палаті людям не до цього, а ще, що саме тут будь-якої миті може статися непоправне. Востаннє на цьому ліжку помирали позавчора.

Читайте також:

В Україну доставлять 12 млн доз вакцин від COVID. Вже відомо якого виробника

Смерть породіллі. Чи варто ризикувати, коли вибираєш місце пологів?

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.