Місця сили: де у Вінниці люди перезавантажуються від стресів

Юрій Голючик біля Скіфських валів на Вінниччині

• Стреси виникають через те, що люди не вміють вчасно до себе прислухатися і перепочити. Іноді, щоб зберігати баланс, потрібно просто змінити картинку перед очима.
• Дізналися у звичайних вінничан про їхні місця сили. Куди люди тікають від щоденних турбот, де відпочивають та перезавантажуються?

Жорсткий карантин вплинув на емоційний стан багатьох людей: комусь обмеження було пережити легше, комусь важче. Окрім пандемії та усіх пов'язаних з нею проблем, ледь не щодня нас всіх переслідують стреси, пов’язані з побутом, роботою, стосунками чи іншими життєвими сферами.

Психологиня Марина Левченко говорить, що стрес починається з тривоги через різні дрібниці. Далі починається звикання — людина адаптується до свого стану, і хоча стресові ситуації накопичуються, вони перебувають у пасивному стані. Поступово людина втрачає амбіції та мотивацію, зникає натхнення і сфокусованість, частіше відчувається виснаження.

На її думку, цьому сприяє те, що люди у більшості своїй не вміють до себе прислухатися і вчасно перепочити, змінити картинку перед очима. 

Марина Левченко говорить, що уникнути стресів неможливо, однак їх кількість можна мінімізувати, якщо почати планувати власний день.

— Звечора або з самого ранку подумайте про справи, якими маєте займатися впродовж дня. Не дуже вдала ідея продумувати все до дрібниць, бо тоді важче сфокусуватися, але виокремити три-п’ять пунктів — можна і треба. Тоді ймовірність того, що з’являться непередбачені справи суттєво знизиться, — каже психологиня. — Якщо ж ви уже в стресі, переключитися допоможе спорт. Якщо немає можливості займатися у спортзалі, можна присідати чи бігати на місці — це дійсно посприяє перезавантаженню нервової системи.  

Журналісти «20 хвилин» дізналися у пересічних вінничан про їхні місця сили. Місця, куди люди тікають від щоденних турбот, де відпочивають та перезавантажуються. 

Юрію Голючику до вподоби місця, де немає навіть натяку на цивілізацію. Своїм місцем сили вважає Скіфські вали під Немировом, де одного разу побував з ночівлею. Каже, що це зовсім не інстаграмна місцевість у загальному розумінні слова, часом там зникає зв'язок і єдине, що залишається — ловити себе у моменті. Саме після такої перезарядки відчувається контраст з міською метушнею, де всі кудись поспішають. 

— Туди можна приїхати і відключитися від світу. Там зовсім інші відчуття, які неможливо передати. Там абсолютно відсутні звичні нам звуки. Як тільки настає вечір, на небі ще зірок не видно і повсюди стоїть темрява. Тоді слух загострюється, трішки розігрується фантазія і на кожен шурхіт чи тріск реагуєш інакше, не так як вдень, — розповідає Юрій.

— Фауна там різноманітна: є змії, птахи, гризуни, — продовжує він. — Я був у городищі у серпні, якраз надворі стояла хороша погода, було досить тепло. Табір свій я розклав між деревами, а вночі навіть не захотів лізти у намет — хотілося бути під небом і ближче до вогню. Я спав тоді лише півтори години. Там є лише ти, твої думки і момент.

Дарина Дідик намагається підлаштовуватися під швидкі темпи життя. Зізнається, що іноді перенасичується подіями, інформаційним потоком та людьми. Відтак з’являється втома, а разом з тим і потреба у відпочинку. Дівчина наголошує, що найцінніше, що можна взяти з цього досвіду — це емоційне перезавантаження.

— Дуже люблю нашу вінницьку панораму, там, де сходи Артинова й вихід до Бугу. Якщо чесно, мені навіть не хочеться, щоб там щось змінювали й реставрували, — каже Дарина. — Бо у тих старезних побитих сходах, абсолютно незручних лавках і чагарниках над водою ховається якась дивовижна атмосфера, що й словами не передати. Я часто приходжу туди, коли потрібно заспокоїтись або подумати. Напевно, то моє місце сили, бо просто сидячи на лавці й дивлячись на воду, я «лечу» від шумного світу до себе справжньої, відчуваю гармонію і натхнення. Одразу хочеться творити й креативити. А всі проблеми, які здавалися надтяжкими ще кілька метрів тому, тут дивовижним чином знаходять цілком логічне вирішення.

Марія Пилипенко теж із захопленням згадує природу, як місце сили та відновлення. Однак повернувшись з лісу, вона відчуває себе спустошеною, а після того, як проведе час біля води — втомленою. Тому найбільше їй подобається відпочивати на дачі — у затінку яблунь. Особливо це місце полюбилося під час локдауну у березні.

— Фізична праця для мене — найкращий відпочинок. Я не можу просто сісти й сидіти, потрібно постійно рухатися. Тому на дачі я ледь не цілими днями колупаюся в землі: вирощую квіти, овочі, фрукти, ягоди та різну зелень. Мені подобається і процес, і результат, — розповідає Марія. — Особливо тішуся, коли бачу, як проростають зернята. Приємно, що завдяки мені оживає якась рослина. Це провокує продовжувати і експериментувати з садівництвом. А ще люблю спостерігати за полями — різноманітні кольори вражають, інколи здається, що Ван Гог писав свої картини з натури України.  

А ось вінничанин Роман Омелянчук у «місця сили» не вірить. Каже, що у будь-якій локації можна знайти свою родзинку, щось особливе — те, що змусить відчувати себе інакше. Він зауважує, що за останні півроку бажання вирватися з міста стало наслідком стресових ситуацій. Хлопець часто катається на велосипеді, при чому не просто містом, а й далеко за його межами.

— Цікава локація у Вінниці біля психлікарні — там скелі і гарна панорама, добре видно Буг. Там мені подобається бути наодинці, хоча б півгодини посидиш і стає відчутно краще, — говорить Роман. — Нещодавно з друзями були проїздом у місці падіння метеориту в Іллінецькому районі. Кратер мене не зацікавив, а от скелі, які розташовані за ним — вразили, ще й як! Складчастість на поверхні землі, яка утворилася, певно, від падіння метеориту, нагадала мені гори, щоправда в мініатюрі — висотою вони метрів 20. Тоді в мені прокинулася внутрішня дитина, я всюди пробігся, все оглянув. Це місце мене змінило, всюди можна відкрити свої духовні тонкощі, але щоб якесь конкретне місце давало конкретну силу — ні. Принаймні я в це не вірю. 

Максиму Афріді вдається привести себе до ладу і відпочити на Вишенському озері. Там хлопець медитує. Говорить, що стресові ситуації та переживання стають поштовхом для нових рішень, а також дають можливість прислухатися до себе і почути власні бажання.

— Стрес — це, в першу чергу, розхитані нерви і переживання, думки в голові просто не зупиняються, — розповідає Максим. — В такі моменти я налаштований по-різному: інколи відволікаюся на інших людей, але частіше хочеться побути самому. В межах Вінниці я часто буваю на Вишенському озері. Сідаю на березі, подалі від людей і просто дивлюся на воду і небо. Воно часто змінюється, як і течія. Там я медитую: збираю камінці і повністю концентруюся на своїх думках. Внутрішній діалог ніколи не припиняється, тому коли з’являються хороші думки, я складаю камінці справа, а коли погані — зліва. Це для того, щоб зрозуміти, наскільки я наповнений позитивом чи негативом. А потім я пускаю їх по воді.

Ще одна вінничанка, Наталка Алєксєєва, зауважує, що стреси — невід’ємна частина її життя. А найкращий спосіб сховатися від метушні — це поринути в неї. Тому усамітнюється вона посеред найжвавіших місць Вінниці. Зокрема, у середмісті. Саме там дівчині легше переключитися з неприємних думок на щось більш приземлене.

— Стрес у мене перманентний. Як тільки народилася, так і стресую, — жартує Наталка. — Якось так складається, що все життя пов’язане зі стресами та переживаннями. Хоча вони бувають і приємними. В будь-якому випадку я намагаюся абстрагуватися і відволікатися на щось хороше. Я ховаюся від метушні саме в метушні. Тому найбільше я люблю проводити час у центрі міста, біля Вежі. Там дуже багато людей, всі кудись йдуть, в усіх свої клопоти і переживання. Мені подобається спостерігати за людьми. Це моє особисте місце сили, там приємно знаходитися. Для порівняння згадаю Хрещатик у Києві, де мені зовсім не комфортно. А Вінниця значно менша, компактніша. Саме в центрі найжвавіше відчуваєш життя, і до того ж там дуже затишна та атмосферна площа.

Олена Осьмушко — художниця-пейзажистка. Часто гуляє містом, знаходить мальовничі місцини і потім відтворює їх на своїх полотнах. Найбільше їй подобається ставка Гітлера «Верфольф» — місце особистих спогадів, де фактично недоторканна природа. Туди вона нерідко навідується й щоб розвіятися.

— У стресових ситуаціях, або коли немає настрою, я намагаюся не зациклюватися. В такі моменти мені хочеться усамітнитися, не бачити нікого й не чути, — каже художниця. — Тому найбільш ресурсним місцем, де я можу відновитися і прийти в себе — є природа. Мені взагалі дуже подобається спостерігати за тим, як все навколо змінюється з плином часу. Місцеві пейзажі досить мальовничі, з них я черпаю натхнення і часто переношу побачене на полотно. Це така собі терапія. Найбільше подобається бувати на ставці Гітлера. Там відчуваю умиротворення і спокій. Багато дерев, каміння — кажуть, що вони впливають на біоритми людини, якось синхронізуються з організмом. До того ж, кожного разу, коли гуляю лісом, я задумуюся про те, скільки всього побачили ці дерева, скільки людей протоптували ці стежки? Це заворожує, інколи навіть хочеться переміститися в попередні часи.

За словами психологині Марини Левченко, місць сили у кожної людини може бути безліч.

— Ми інтуїтивно підбираємо місця, в яких нам приємно знаходитися. Це своєрідна сублімація приємних згадок з минулого. На рівні підсвідомості кожен з нас має свою «хатинку», де можна відпочити, сховатися і заспокоїтися, місце, де ніхто не потурбує. Найголовніше — прислухатися і почути себе та свої потреби, — говорить психолог.

Фото з власних архівів надали Роман Омелянчук,
Юрій Голючик та Марія Пилипенко

Читайте також:

«Якщо не зараз, то коли?» Історія вінничанина про відкриття бізнесу на карантині

«Вінницькі штучки» або Як гідеса Таня Рибак стала номінанткою на туристичну премію

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.