Коли смерть поруч: про відважного хірурга Олексія Носулька, який врятував солдата під завалами

• Вінничанин Олексій Носулько провів одну з найскладніших операцій у вузькому лазі під бетонними плитами зруйнованої будівлі поблизу Запоріжжя.
• Під смертельною небезпекою він врятував пораненого військовослужбовця, ампутувавши йому ноги прямо серед руїн. 
• Його героїзм і відданість справі стали прикладом для інших, нагадуючи, чому це не просто робота, а боротьба за майбутнє дітей і країни. 

Олексій Носулько — військовий хірург, який став символом героїзму та відданості своїй справі. Він очолював одну з передових хірургічних груп на Запорізькому напрямку, де щодня рятував життя поранених. Однак свою найбільшу операцію Олексій провів не за звичним хірургічним столом, а під уламками зруйнованої будівлі, коли опинився поруч з пораненим захисником. В умовах смертельної небезпеки, лежачи під бетонними плитами, він врятував життя військовослужбовця, продовжуючи свою місію рятувати на полі бою.

Про героїзм Олексія Носулька розповіли на сторінці у Фейсбук Командування Медичних сил Збройних Сил України, відзначаючи його надзвичайну відвагу та професіоналізм, які стали справжнім прикладом для інших військових медиків.

Олексій Носулько до повномасштабного вторгнення був цивільним лікарем і мав спеціалізацію комбустіолога — спеціаліста з лікування важких опіків. Олексій працював в Центрі термічної травми і реконструктивної хірургії міста Дніпро і щороку їздив на військові збори, так як проходив службу у військовому резерві. Він мобілізувався 25 лютого 2022 року, одразу після того, як підготував рідну лікарню до прийому поранених і постраждалих від перших обстрілів рідного міста. Пропрацювавши в Військово-медичному клінічному центрі Східного регіону і набувши досвід військової хірургії, Олексій виїхав на Запоріжжя, в передове хірургічне відділення.

— Моя перша ротація була в селищі неподалік Гуляйполя. Вона почалася в січні 2023 року. Тоді війна на південному напрямку носила позиційний, оборонний характер, і великої кількості поранених не було. Звісно, постраждалих чимало завжди, як правило їх привозили з поля бою чи стабпунктів у важкому стані. Майже завжди мала місце політравма та недіагностовані пошкодження. В цих умовах наша група, що працювала в передовому хірургічному відділенні, відточувала власний досвід і навички.

Тому до 4 червня 2023го, коли на нашій ділянці розпочався активний контрнаступ, ми були вже дуже непогано підготовані та злагоджені. Вже в десятій ранку ми почали отримувати перших поранених від наших бригад, що пішли вперед. Перші три доби були настільки важкими, що фактично злилися в один безкінечний день. За перші 24 години контрнаступу ми пропустили через себе близько 150 поранених різного рівня складності, від простих легких осколкових поранень, акубаротравм, гострих психотичних реакцій, до найважчих травм: ампутації, множинні проникаючі поранення грудної клітини, живота, голови. От в такому дикому ритмі ми пропрацювали близько трьох тижнів.

На початку контрнаступу у лікарів, особисто у мене і  дуже у багатьох людей, які зі мною були, був дуже піднесений настрій,  відчуття, що ми беремо безпосередню участь в історичних подіях. І ось на цьому піднесенні, на адреналіні втома майже не відчувалася. Яка може бути втома, коли ми в той момент були учасниками подій, які могли просто докорінно змінити хід війни, хід історії?!  Це був момент, коли треба було зібрати всі свої фізичні, емоційні сили, просто показати максимальний професіоналізм, який в тобі тільки є.

Влітку 2024го року я був на ротації старшим зведеного медичного загону. Склалася така ситуація, що внаслідок бомбового удару одна з будівель в місті Гуляйполе обвалилася, поховавши під собою військовослужбовців. Одного з них довго не могли дістати, він був глибоко під завалами і його побратимам довелося копати під уламками спеціальний лаз, щоб наблизитися до цього хлопця. Дістати його не було можливості, оскільки гомілки були привалені багатотонним бетонним перекриттям.

Хлопці кілька годин намагався цього постраждалого якимось чином вивільнити, але не вдавалося. Начальник медичної служби бригади прийшов до висновку, що єдиний спосіб врятувати життя - це здійснити ампутацією нижніх кінцівок прямо там, під завалом.

Коли я приїхав на місце, то побачив вузький хід між бетонними плитами, які трималися на автомобільному домкраті. Біля пораненого могла розміститися лише одна людина,  працювати можна було тільки лежачи. Спочатку до пораненого заліз бригадний анестезіолог. Він забезпечив прохідність дихальних шляхів, поставивши назофарінгіальну трубку, знайшов якусь судину і почав капати фізрозчин і вводити знеболюючі засоби. Тоді виповз, звільнив місце мені. І я вже з кількома скальпелями і турнікетами поповз під завали до цього постраждалого. Він лежав на боку, і єдиним способом ампутувати ноги було різати колінні суглоби. Праву ногу ампутував без особливих складнощів, а ліва була частково похована під уламками щебеню і бетону. Довелося руками викопувати нішу – завів туди турнікет, почав через колінний суглоб відсікати кінцівку. Дія наркозу почала слабнути, і мені в нішу скинули шприц з препаратом. Скальпеля всі попереламував, і через ту ж нішу я отримав звичайний кухонний ніж, яким я продовжував цю ампутацію. З величезними труднощами мені таки вдалося ампутувати другу ногу. Після чого нас з постраждалим витягнули з цієї нори.

Поки я все це робив, на нас поволі зсувалися уламки. Адже руїни весь час вібрували від «виходів» і «прильотів» близького артобстрілу. Небезпеку посилювала загроза атаки ворожих дронів. Навіть один вибух в руїнах міг спричинити обвал, який залишив би нас обох в тій норі навічно. Потім я дізнався, що керівництво бригади стягнуло до завалу всі засоби РЕБ, які змогли залучити. Завдяки цьому над нами був надійний купол, через який не могли пробитися ворожі ФПВ-дрони.

Після того мене кілька разів питали — чи було страшно, чи були сумніви, лізти в ту нору чи ні? Адже дійсно був шанс, що під вагою чотириповерхового будинку перекриття складеться і нас обох розчавить. Мабуть моя відповідь в тому, що не дарма ми крім лікарських костюмів носимо ще й погони. Інколи треба подолати страх, зробити крок вперед, не просто як лікар, а як бойовий офіцер. Але мій страх — це ніщо в порівнянні з тим усім, що пережив сам пацієнт. Він був у свідомості протягом 6 годин, поки його намагалися дістати побратими. З їхніх слів, він дуже страждав і наприкінці просив скинути йому пістолет і йти звідти. Мене весь цей жах наздогнав через кілька годин, коли відпустив адреналін.

Хлопця ми евакуювали в бригадний стабілізаційний пункт, де зробили протишокові заходи і провели конверсію турнікетів. Але головне — максимально очистили, помили рани. Ми обоє були повністю вкритими пилюкою і брудом. А потім ми перемістили пацієнта в наше ПХВ. Вже там з «форми 100» я дізнався його імʼя. Я його не називатиму з міркувань медичної етики. Знаю, що він вижив, пройшов через декілька важких операцій. Зараз він після тривалої реабілітації хлопчина ходить на протезах.

Мене це мотивує працювати далі. Проте не впевнений, що ця історія зможе вплинути на інших медиків. Адже вона про те, що служба військового лікаря — це зовсім не завжди тепла стерильна операційна і нормальні безпечні умови. Та в мене підростає маленький син. І розумію, що все те, що роблю, що ми всі тут робимо — це заради нього та інших дітей. Щоб війна не перейшла у спадок їх поколінню. Але також розумію, як за мене переживає моя дружина. Мій молодший брат — він теж служить.  

Ми ніколи не зможемо опинилися на місці наших батьків, відчути їхні переживання. Моя мати, коли дізналася про цей випадок, сказала, що вони мною пишаються, але додала, що придушить мене особисто, якщо ще раз таке зроблю. Тобто моя основна мотивація — щоб всі ці жахи закінчилися на нашому поколінні.

— Коли я в 23 році взимку вперше поїхав на мою першу ротацію, то ще не мав всього того досвіду, то мені дуже допомогли більш досвідчені колеги з передової хірургічної групи. У нас там медики зібрані з усієї України, з Києва, з Хмельницького та Запорізького госпіталів, цих хлопців і дівчат я запамʼятаю на все життя. Це люди, з якими я багато пройшов, які мене, ще новачка, підхопили, підтримали і дуже багато чому навчили, надавши впевненості. Вже під час наступних ротацій, коли мені вже довірено було керувати особовим складом, колектив весь час збагачувався новими спеціалістами, однодумцями, друзями. Медичний колектив на війні — це надійна опора, яка дозволяє ефективно рятувати поранених. Адже в кожного з нас різний досвід, і ми ділимося знаннями та порадами. В цивільній лікарні такого не було, — каже Олексій.

Військовий хірург розповів, що з початком війни його коло спілкування серед цивільних медиків значно звузилося. Хоча багато цивільних лікарів лікують поранених, тріщина між ними і військовими медиками зростає. Військові лікарі несуть на собі все більше завдань, і хоча окремі цивільні медики долучаються до роботи, масовості немає.

Олексій також поділився своїми думками про перемир'я, вважаючи, що воно лише дасть ворогу перепочинок. Він переконаний, що росіяни, хоч і сильні, врешті-решт зламаються, але для цього вся країна повинна працювати на оборону, як це було у Великій Британії під час Другої світової війни.

Читайте також:

Обирає мінімалізм і затишок: як облаштував свій дім переможець шоу «Найкраща оселя» зі Славного

У вінницькому шпиталі з’явиться Алея Слави на честь загиблих медиків

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.