Історії вінничан, які допомагали своїм близьким переживати важкі хвороби

Мар’ян Кушнір

— Пам’ятаю, що Марина пішла до мамолога 7 березня, а вже наступного дня ми отримали направлення в онкодиспансер. Марина довго плакала. Звістка про хворобу застала нас зненацька і сильно шокувала. 

У державних лікарнях все робиться швидко і по накатаній. Майже одразу Марину прооперували. Потім призначили хіміотерапію. Перші хімії були найскладнішими. Вони тривали по п’ять-шість годин. Якщо було місце, я сидів поряд, якщо не було — у коридорі. Тримав її за руку, приносив смаколики, говорив з нею.

Протягом усього лікування вона переживала і плакала. З часом я навчився реагувати на це, але на початку було дуже страшно. Ти нічого не розумієш і просто робиш те, що кажуть лікарі. 

Коли ми лікувалися у державній лікарні, Марина могла тижнями не виходити на вулицю. Така побічка. Вона лежала і нічого не могла робити. Вже потім, у приватній клініці, лікарі могли знімати побічні реакції. 

«Її все дратувало»

Марина була вже у діагнозі, коли ми вирішили повінчатися. Потрібно було ходити до церкви на підготовку. Це тривало десь два місяці. Отець розповідав нам про підтримку. Наводив приклади різних ситуацій, що можуть виникати у сім’ях. Такі розмови загартовують. Роблять родини міцнішими. Я розумів, що нормальні чоловіки не тікають від проблем, а допомагають своїм коханим їх переживати та вирішувати. 

Щоб не падати духом, я ставив себе на місце Марини: «Їй в два рази гірше. Хто її підтримає, якщо не я?». Не скажу, що я міцний горішок, мене це все також сильно вимотувало, але я терпів. 

Були препарати, що впливали на психоемоційний стан. Я бачив, що приймаючи знеболювальне, у Марини починалися панічні атаки: «Це кінець! Я не зможу вилікуватися. Мені нічого не допоможе». Я мав адекватно на це реагувати і якось заспокоювати. 

Її все дратувало. І бувало так, що деякі ситуації могли мене ображати. Ми розходилися по різним кімнатам, але я намагався швидко відходити і вибачався першим. Я знав, що лікується вона, а не я, а значить — я маю бути сильнішим. 

«Не варто відмовлятися від всього»

На лікування нам потрібні були величезні гроші. За рік ми витратити понад мільйон гривень. Ми зібрали їх за допомогою рідних, друзів, парафіян нашої церкви і незнайомих людей. 

Потреба у захмарних сумах не означає, що варто відмовлятися від всього і сидіти на одних сухарях. Обов’язково потрібно розвіюватися. Не жити однією хворобою. Ми щотижня їздили до Києва на хімію, а після намагалися прогулятися столицею, випити каву чи з’їсти чогось солодкого. 

Мар'ян з дружиною Мариною

Коли вона не могла виходити на вулицю, я дарував їй квіти, які вона любить. Це піднімало їй настрій. Вона не могла майже нічого робити, тому всі хатні справи були на мені. З одного боку це втомлювало, а з іншого я розумів, що не можу дозволити собі лінуватися. Постійна зайнятість і бажання зробити приємне дружині, не дозволяли мені розклеїтися. 

Було багато важких моментів. Наприклад, коли лікарі змінюють протоколи лікування, тому що попередні не діють. Коли після хімій стаються напади або панічні атаки. Коли знеболювальне не допомагає і ти не знаєш, як ще можна зменшити її біль. Усе це сильно виснажує. Але ти не показуєш цього. Ти шукаєш, як можна вирішити проблему так, щоб рідній людині стало краще. 

Тетяна Довгань

— Все сталося одномоментно. Був Великдень, а це завжди застілля. Після свят чоловікові стало зле. Ми подумали, що шлунок просто не впорався з їжею. Але стан не поліпшувався кілька днів. Коли він здав аналізи, стало зрозуміло: щось не так з печінкою, а що саме ніхто сказати не міг.

Нам ставили багато різних діагнозів, починаючи від синдрому Вільсона-Коновалова (це коли мідь не засвоюється в організмі), до онкології. У результатах однієї з численних КТ взагалі припустили, що у Сергія рак шлунку з метастазами в печінку. Це при тому, що його аналізи крові на онкомаркери були в нормі, а гастроскопія показала, що все чисто.

Ми почали доводили лікарям, що діагноз не відповідає дійсності. І нам це вдалося. Але пішло чимало часу на ці спростування. Шкода, що за такі хибні лікарські висновки в Україні немає відповідальності.

Єдиний вихід

Сергію гіршало. Легені наповнювалися рідиною. Йому ставало важко дихати. Коли з нього вдруге відкачали рідину, лікарі поставили остаточний діагноз — синдром Бадда-Кіарі, що супроводжується тромбозом вен печінки. Тоді ж лікарі шокували нас звісткою про те, що терапевтичного лікування не існує. Єдиний вихід — трансплантація печінки.

Таке важко сприймати. Спершу це навіть звучить страшно, наче вирок. Пройшло кілька днів, перш ніж ми змогли перетравити інформацію. І ось коли ми почали дізнаватися про те, що в Україні зробити трансплантацію неможливо, а за кордоном така операція коштує мільйони, ми впали у відчай.

Пам’ятаю слова Сергія: «Якщо навіть продати все, що маємо ми і що мають наші рідні, все одно не вдасться зібрати необхідної суми». Я почала писати у фейсбуці. Перший допис з проханням про допомогу я опублікувала вночі. Майже одразу мені написав старший син: «Мама, що це таке? Це ж чотири «ляма»! Що ми будемо робити?» Він знав, що тато хворіє, але не уявляв, що все настільки серйозно.

«У вас є десять годин»

Першими почали допомагати рідні, друзі і знайомі. Та цього було замало. Одна тільки операція коштувала 125 тисяч доларів. Але і до неї потрібно було ще дожити, адже лікується печінка дуже складно і дуже дорого. Плюс ми витрачалися на дорогу та проживання у Білорусі. І плюс обстеження у білоруській клініці, яке коштувало сім тисяч доларів.

Волонтери, які допомагали нам у зборі коштів, радили подавати документи на програму МОЗ «Лікування за кордоном». Ми подали, нас поставили на облік, але повідомили, що грошей наразі немає, чекайте коли вони з’являться. Ми ризикувати не стали та продовжили інтенсивний збір коштів.

Білоруські лікарі сказали, що у нас дуже мало часу. Залишився місяць і більше половини тієї суми, яку потрібно було десь терміново брати. Мені дуже поталанило в житті, що маємо так багато друзів та покровителів. Саме завдяки їхнім зусиллям, а не державі, ми зібрали ці гроші.

Коли мені повідомили, що кошти зайшли на рахунок клініки, у мене почалася ейфорія. Складно було повірити, що вдалося зібрати таку величезну суму. Що стільки людей готові були просто так, безкорисно нам допомагати.

Того ж вечора ми почали думати, як діставатися Мінська, коли нам зателефонують, наприклад, посеред якоїсь з найближчих ночей і скажуть, що з’явився донор. Вирішити ми так і не встигли. Рано вранці мені подзвонили з клініки і сказали, що у них є донор, а у нас десять годин, щоби прибути на операцію. Ми встигли купити останні квитки на найближчий авіарейси. Сергія прооперували. У нього нова печінка. Зараз мені значно легше дихається, але розслаблятися ще зарано.

Постійно поруч

Сергій каже, що не сумнівався в тому, що все буде добре. Але я в цьому не впевнена. Він розумів, що на цілому світі не існує ліків, що можуть йому допомогти. Знав, що єдиним порятунком є трансплантація. Навколо постійно метушилися хірурги, з облич яких зчитувалася розгубленість. Вони не знали, чим йому допомогти.

Тетяна з чоловіком Сергієм

За місяць у нього сталося дві внутрішні кровотечі і двічі з його легенів відкачували рідину. Сергій був дуже втомленим. Під час одного з перебувань у Білорусі, він заявив, що з нього досить і що він повертається додому. Він у мене офіцер, але у такі моменти мені доводилося вмикати режим начальника і пояснювати, що вдома буде тільки гірше. Це спрацьовувало.

Я постійно була поруч. Інакше просто не могла. Мене лякали думки про те, що я прокинуся зранку і побачу, що людина коло мене не дихає. Людина, яку я дуже люблю. Уява малювала настільки моторошну картинку, що я була ладна робити все можливе і неможливе, аби тільки врятувати чоловіка.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.