«Хочете побачити зубрів поближче?»: провели день з людьми, які охороняють червонокнижних тварин

Єгер Олександр Сиваченко

— Ой, дурень, тікай! — сердиться водій «Ниви» на заправського собаку, який якраз вирішив зіграти наввипередки з його машиною.

За кермом Володимир Ткач, мисливствознавець. Чоловік щойно підібрав мене на околиці Хмільника, невеличкого містечка у північно-західній частині нашої області. 

Зі старенького радіоприймача нам співають про «бєлоє покривало января». Слова пісні напрочуд добре лягають під настрій панорами, що за вікнами старенького авто. Там розгорнулося останнє сніжне простирадло зими. Володимир каже, що сніг — це добре, він допоможе вистежити зубрів. 

— Вчора один з єгерів знайшов стадо. Зараз заїдемо за ним і одразу до зубрів, — звертаючи з головної дороги в бік села, пояснює Володимир. 

Довго чекати на єгеря не доводиться. Бадьорий Олександр Сиваченко виходить у камуфляжному обмундируванні з перекинутим через плече чохлом із біноклем. 

— Ми завжди знаємо приблизне місцезнаходження стада, та іноді воно стоїть в таких ділянках, куди ви просто не зайдете, — пояснює дорогою Олександр. — Ранком і ввечері зубри виходять на спеціальні майданчики, аби погодуватися, а потім шукай вітру в полі. 

Стрілка годинника вже перетнула позначку дев’ятої ранку, тому «вітер у полі» шукаємо за допомогою біноклю. На очікуваному місці стада не видно. Олександр говорить, що тварини, мабуть, просто спустилися з пагорба і просить не хвилюватися. «Нива» везе нас все далі вглиб лісових угідь. 

Ліс. Прямо по курсу олень плямистий

Про те, що зубри занесені до Червоної книги України, я знав. І про те, що їх ретально охороняють також. Однак для мене було відкриттям, що таку велику за чисельністю популяцію тут вивели всього лише з шести голів. 

Чотирьох самиць і двох самців привезли до цих угідь в 1979 році з мисливського господарства «Цуманське», що на Волині. Тоді там налічувалося 270 голів зубрів, а в цих угіддях — нуль. 

На сьогодні все навпаки: там не залишилося жодного зубра, натомість вінницька популяція має 105-110 червонокнижних тварин. За одними даними вона вважається найбільшою в Україні, за іншими — на кілька особин поступається львівській популяції.

— Мабуть, у «Цуманському» добре налагоджено браконьєрство, інакше не знаю, як пояснити зникнення зубрів, — припускає Олександр. — На моєму віку також траплялося чимало чорних мисливців. І менти у нас тут стріляли зубрів, і багатії влаштовували сафарі. У скількох рейдах я був, скількох браконьєрів переловив, а скільки зброї вилучив і здав, не перелічити. Не вішаю собі медаль на груди, але якби не я, то зубрів у нас вже давно би не було. 

— Віддав цій справі більше половини свого життя, — за декілька хвилин, ніби сам від того дивуючись, закінчує думку єгер. 

Пастка для відлову зубрів. Всередину засипається багато кормів, щоб заманити звіра. Коли він туди заходить — вхід закривається. Пастку використовують, коли виловлюють зубрів для переселення в інші регіони. Зараз у пастці ми з Володимиром

Браконьєри ніколи не давали спокійно жити працівникам лісових господарств. Особливо тих, де є чим поживитися. Крім зубрів у вінницьких лісових угіддях є олені плямисті, козулі, дикі кабани, зайці, іноді сюди заходять і лосі. Аби вберегти тварин, щоночі угіддя патрулюють озброєні єгеря і мисливствознавці. 

— Браконьєри зараз дуже добре озброюються. У них є прилади нічного бачення, дорогі рушниці і тепловізори. Вони приїздять на «джипах». Що є у нас? Передусім досвід, — розповідає мисливствознавець Володимир Ткач. — Коли ми ловимо «мажорів», ті одразу викликають своїх адвокатів, а ми поліцію. На місце приїздять слідчі, які уявлення зеленого не мають, як діяти. Ми показуємо їм тепловізори у багажниках «джипів», а вони кажуть, що це біноклі і розводять руками. 

— Все точно. Багато цих поліцейських ще діти, їм по 25-27 років. Досвідченим адвокатом не складно переконати їх у правоті своїх склієнтів, — пояснює єгер Олександр Сиваченко. — Браконьєри бувають такими нахабними, що полюють навіть влітку, коли звір доглядає дитинчат. Це період затишшя, будь-які дії у лісі заборонені. Кабани, наприклад, полюбляють в цей період проводити час на болотах. Браконьєри ставлять неподалік фотопастки, які реагують на рух звірів і  отримують інформацію, в який саме час зазвичай приходять тварини, влаштовують засідку і забивають. 

Мисливствознавець Володимир Ткач та єгер Олександр Сиваченко

Більшу частину дня зубри сплять або дрімають. Олександр припускає, що стадо могло лягти на західній стороні ділянки, неподалік якої ми зараз знаходимося. Володимир вочевидь розуміє напарника і наша «Нива» починає обережно спускатися з засніженого горбочка. 

— Оце вони тут були. Бачите, сліди свіженькі? — вказує на дорогу єгер. Вона й справді усіяна відбитками копит. Олександр розповідає, що вчора нарахував у цьому стаді близько 90 голів. — Ось там, ось там, — вже пошепки говорить єгер і вказує пальцем ліворуч. — Тшшш.

Володимир глушить двигун. Мене просять виходити, не хлопаючи дверцятами. Єгер вказує рукою на рідколісся попереду нас.

— Ось де вони, — так само тихо, але тепер ще й із задоволенням у голосі, каже Олександр. — Вітер дме на нас, значить вони нас не чують. 

Ми завмираємо, але нас вже побачили. В одну мить зі снігу повстає чорна хмара і величезне стадо зубрів починає бігти в зворотному від нас напрямку. Олександр швидко вираховує місце, де тварини опиняться за кілька хвилин, а потім мовою жестів, як в кіно про спецназ, наказує слідувати за ним.

Олександр поспішає переховлювати зубрів

Ми пробираємося через хащі, перестрибуємо невеликі ями, збігаємо з одних горбочків, щоб потім видертися на інші. Холодний вітер в обличчя лише ускладнює рух, але єгер і не думає зупинятися. Коли вже легені починають боліти від зимового повітря, а тіло від втоми, тоді ми нарешті зупиняємося. 

Ми стоїмо на узліссі, ховаємося за деревами. Попереду простягаються широчезні поля заметені снігом. За сто чи сто п’ятдесят метрів від нас зупинилося багаточисельне стало. 

Зубри в полі

— Хочете побачити зубриків ближче? — запитує єгер.

— А можна? — перепитую.

— Звісно, якщо вдасться наздогнати, — сміється.

За мить я вже біжу зораним полем, переслідуючи тварин, кожна з яких важить близько тонни. В голові тримаю слова Володимира про те, що на його пам’яті не було жодного випадку, коли зубри нападали на людей, навіть задля самозахисту, це заспокоює.

За кілька десятків метрів бики мене помічають і стадо знову швидко віддаляється. Я продовжую бігти, аби бодай трішки наблизитися і зробити вдалий кадр, але у відкритому полі не так вже й легко залишатися непомітним. Тому наступні півкілометра і я, і зубри просто біжимо, зберігаючи соціальну дистанцію у півтори сотні метрів. 

Ближче не підпустили

За двадцять хвилин я переможеним повертаюся до Олександра та Володимира, які залишилися на узліссі. 

— Ну що? 

— Втекли.

— І що немає кадрів?

— Є, але не вдалі.

— Шкода, — говорить Володимир і усміхаючись вказує на єгеря. — Ну, поки можеш Івановича біля сіна сфотографувати. 

Іванович біля сіна

За день зубри можуть проходити близько десяти кілометрів, тому бажання переслідувати їх не виникло в жодного з нас. Можливо, кажуть мисливствознавці, вдасться зустріти одинаків. Зазвичай, це старі бики, яких вигнали зі стада. Часто вони об’єднуються між собою і ходять вдвох-втрьох, щоб вижити.

— Вовків бояться? — уточнюю я.

— Та ні, вовків у нас немає. А як з’являються, то ми одразу реагуємо. У наші обов’язки входить знищення хижих і шкідливих тварин: бродячих собак і котів, лисиць, сорок і ворон, а також вовків, — пояснює Володимир. — Кажуть, що вовки благородні тварини, а нічого подібного. Може десь на півночі і водяться чистопородні, а у нас лише вовкособаки. Такі деруть інших заради втіхи. Задушать козулю, з’їдять печітку та серце і полюють на інших. До того ж вони рознощики сказу. 

— Може тут рись чи лісовий кіт водяться? Вони ж не шкідники, правда? — продовжую.

— Трапляються лісові коти, але їх ми не чіпаємо, бо, як і зубри, ця тварина червонокнижна, — говорить Олександр. — Рись у нас не водиться, бо лісів таких немає. 

Маленькі дикі кабанці радіють снігу

Вже у машині єгер пригадує, як одного разу браконьєри забили самку зубра. Лісничі оформили все за протоколом, з поліцією, розтином та всіма іншими процедурами. Коли наступного дня він прийшов на місце загибелі, то виявив там кількаденне зубреня. 

— Бідне ходило навколо місця, де вбили маму і не знало, що йому робити. Я пожалів його. Подумав, корова є, молочко буде, то й посадив в машину. Їдемо, воно сидить на сидінні поряд, смикається, тремтить, я однією рукою його гладжу, заспокоюю, — розповідає єгер Олександр Сиваченко.

Невдовзі схожим чином в домі Олександра з’явилася і маленька козуля, яку назвали Тарасиком. А зубрик отримав ім’я Потапчик. Обох тварин вигодовували з сосок, обом єгер та його онуки не могли натішитися. Потапчик був вже бичком, коли одним із ранків Олександр виявив його мертвим. 

— Розтин показав, що він помер від запалення легень. Зі мною тоді щось зробилося. У мене такий траур по ньому був,— говорить Олександр. — Звісно, я про це повідомив в екологічну інспекцію. Вони приїхали, кажуть, Іванович, це заліт. Після цих слів вони у мене з подвір'я кулею повилітали. Наступного разу, кажу, віддам вам, самі виходжувати будете. З Тарасиком все було в порядку, ми його потім до звіринцю віддали. 

Олександр повертається додому

Володимир везе мене назад до Хмільника. Дорогою розповідає про свою роботу мисливствознавцем. Говорить, що в його обов’язках вести обліки тварин, складати протоколи про порушення, а також видавати дозвола на полювання. Питаю, на кого він найбільше полюбляє полювати. 

— Я мисливствознавець, але не мисливець. Я взагалі не полюю. Мабуть, я такий один в Україні, — говорить Володимир Ткач. — У мене є карабін і рушниця, але потрібні вони мені лише для рейдів та відстрілу шкідливих і хижих тварин. Інших мені шкода. 

Мисливствознавець постійно вказує на дорожні знаки, що попереджають про зубрів, або говорить, де можна побачити сліди биків-одинаків, або впізнає у перехожих в цивільному лісників, або вказує на водойми, які пересихають, говорить, як любить ліс.

Пересохле водоймище у лісі

— У лісі в мене кругом улюблені місця. Не пам’ятаю, хто сказав, що ліс — це храм душі, але я з цим повністю згоден, — зупинившись на околицях Хмільника, говорить Володимир. — Ви коли будете писати свою статтю, то вкажіть, будь ласка, що нам дуже потрібен тюкопрес і екскаватор для створення штучних водойм. Може хтось у владі прочитає це і допоможе. Бо тваринам скоро не буде чого пити.

Володимир перепрошує на той випадок, якщо щось було не так, а потім пояснює, де проходять маршрутки до Вінниці. Прощаємось. За п’ять хвилин я вже їду в холодному автобусі додому, а Володимир у теплій «Ниві» до лісу.  

Читайте також:

«Прийшли, аби вберегти близьких»: як вінницькі медики вакцинуються від коронавірусу

Погляньте, як усміхається Стус. Завдяки нейромережі «оживили» фото відомих вінничан і не тільки
 

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.