ДОВІЧНИКИ: Валерій Гапонов за гратами одружився на молодій, вродливій жінці

Довічник Валерій Гапонов, який сидить за потрійне вбивсто у вінницькій тюрмі на Островського, зі сльозами на очах розповів журналісту RIA про свою історію кохання, як він у кайданках розписувався у шлюбному свідоцтві і про те, що він, мовляв, насправді нікого не вбивав

У 35-річної Мар’яни, яка три роки тому одружилася з 36-річним довічником Валерієм, вища освіта, вона має непогану роботу в державній установі, проживає у власному будинку, виховує доньку. У неї порядні батьки. Її перший шлюб виявився невдалий, бо чоловік почав пити. 

Валерій Гапонов, з яким розписалася, відбуває покарання за вбивство. У вересні 1997-го його засудили до розстрілу, а в червні 2001 року вирок замінили на довічне покарання. Тепер вона бачиться з чоловіком чотири рази на рік по чотири години. 

Без шлюбної ночі

Чим керувалася жінка, яка вийшла заміж за довічника?  Пояснення тут тільки одне – Мар’яна по-справжньому любить свого нового чоловіка, якого знає не перший рік.  Після розпису сказала, що буде чекати його повернення з тюрми стільки, скільки треба, хоч усе життя.

- Я просив Мар’яну не робити цього, але вона наполягла на своєму, - розповідає довічник Гапонов. -  Спочатку у листі, а потім при зустрічі я переконував її, що вона має влаштовувати своє особисте життя, бо ж роки минають. А вона каже, якби хотіла вийти заміж за іншого, давно б це зробила.  

Руками, закутими в кайдани, Валерій дістає з кишені фотографію, подає через грати. На світлині вродливе обличчя жінки з довгим волоссям і добрим поглядом очей. 

- Це моя Мар’яна. Я б віддав усе на світі, щоб бути поруч з нею, – каже  засуджений і на очах у 36-річного чоловіка зблискують сльози,  він витирає їх носовою хусточкою, яку дістає з кишені двома руками, як перед цим фотографію. 

Так само з кайданами на руках він ставив підпис у свідоцтві про одруження. Після цього працівниця РАГСу, яка виконувала обряд, сказала: «А тепер можете поцілувати одне одного». Він пригорнув дружину, наскільки це дозволяли кайдани. Поцілунок вийшов солоний - бо молодята плакали.

Після розпису засудженому надали побачення. Традиційне - через скло по телефону. Саме так спілкуються довічники з тими, хто їх провідує у в’язниці. Нині кожен з них має право на чотири побачення в рік. Ще одне побачення може надати  адміністрація виправної установи. Але тільки тим,  хто не допускає порушення режиму. Триває побачення чотири городини. Для тих, хто одружується, не встановлено винятку з правил. 

- Не вірте в казки про право шлюбної ночі, - каже Валерій. – Це неправда. Нема тут такого.

Вибач, але я виходжу заміж

Першого листа Гапонов написав Мар’яні через десять років після того, як опинився у тюрмі. Під час побачень з рідними постійно розпитував про Мар’яну. Знав про неї багато. Писати боявся,  бо не мав що запропонувати у своїй ситуації. Не знав, як сприйме його слова. Одного разу все-таки взяв ручку й папір… Після того здивувався вже тим, що відповідь отримав дуже швидко. Конверт від Мар’яни відкривав тремтячими руками. Та ще більше тремтіло серце, коли читав листа, в якому жінка писала: “Чому ж ти так довго мовчав? Невже я тобі більше не потрібна?”

Від цих слів у Валерія запаморочилося в голові. Він був готовий прочитати все, що завгодно, але тільки не це. Не вірив, що Мар’яна не забула його, їхніх зустрічей. Відтоді вони продовжили листуватися. Їхній «поштовий роман»  тривав три роки. За цей час він переконався, що Мар’яна  любить його, як і колись. І раптом в одному з листів вона написала: «Дорогий  Валєра,  вибач мені,  але я, здається, виходжу заміж». 

Запропонувала розписатися

Після звістки про те, що Мар’яна виходить заміж, Валерію весь світ став не милий. Каже, ледве заспокоїв себе. Розумів, що коли-небудь це мало статися. Але все одно це стало несподіванкою. Залишалося змиритися.

- Далі навіть не хотів читати, -  каже засуджений.– Зібрався розірвати листа на маленькі шматочки. Та все-таки я дочитав написане.  

В кінці листа Валерія чекала очманіла звістка. Мар’яна писала наступне: «Той, за кого збираюся заміж, найкращий у світі, другого такого нема. Пам'ятаєш, колись ти говорив, що женишся на мені, - йшлося далі у листі. – Якщо ти не передумав, давай розпишемося».

- Для мене то був найнезвичайніший день за весь час перебування у камері. Я навіть не міг заснути тієї ночі, каже засуджений Валерій. - Зрештою, я вирішив  відмовити жінку від такого кроку. Написав їй, що я неправильний. Сказав, що ціную її почуття, але не маю права зав’язувати її життя. Замість відповіді Мар’яна  напросилася на побачення. Майже всі чотири години ми говорили саме про це. Зрештою, я здався. 

Батьки Мар’яни не проти

Валерій розповів, що Мар’яна вирішила повідомити своїм  батькам про рішення одружитися. Повернувшись додому, жінка зібрала усіх рідних, у неї є ще брати й сестра, і сказала їм, що виходить заміж. Коли ті дізналися, за кого, настала тиша. Батько одразу опустив голову. Після паузи сказав, мовляв, ти доросла і сама маєш вирішувати, але може все-таки зачекати, коли він вийде з тюрми. Крапку в розмові поставила мама. «Роби, донечко, так, як серце підказує, - сказала вона. – А тато все одно в цьому нічого не розуміє, що йому про любов говорити».

- Те, що її батьки до мене добре ставляться, зрозумів після того, коли на Різдво отримав від них подарунки, - каже Гапонов. – Це святі люди, інакше про них не можу сказати. Найбільше, чого мені хочеться, бути поруч з ними і всіма силами компенсувати все те, чого недодав їм.

Хотів би удочерити дівчинку

Пересування довічно засуджених по території в’язниці і навіть у її приміщенні здійснюється у супроводі конвоїрів з собаками. Такі вимоги режиму. Саме собак найбільше злякалася дочка Мар’яни, коли разом з мамою приїхала на побачення до дядька Валерія. Дівчинці було тоді 12 років. Після того мама не бере її з собою, коли їде в тюрму.

- Я уважно перечитав Сімейний кодекс. Цікавився, чи маю право удочерити дитину, але законом це заборонено, - каже Гапонов. – Дочка Мар’яни пише гарні листи. Мені хочеться називати її своєю дочкою. Мар’яна не проти. Одного разу Мар’яна під час побачення сказала: «Ви, як малі діти. Ти боїшся називати дитину дочкою, вона соромиться казати на тебе тато. Ти ж дорослий, зроби перший крок». Після того я в листах звертаюся до дівчинки “донечко”, а вона починає листи словами «Дорогий тату».

Валерій розповідає, що дівчинка прикрашає свої листи малюнками та  наклейками. Вони яскраві, як картинки. Гапонов знає тексти листів напам’ять. Деякі рядки не можна читати без усмішки. Якось дівчинка йшла з мамою, а в цей час на галявині паслися кози. До них наблизився козел. Він так сподобався дівчинці, що та сказала: «Мамо, він такий гарний, давай візьмемо його  собі». Мама запитала, навіщо? «Якщо в мене нема братика, то нехай хоч козел буде вдома», - відповіла дівчинка. 

Спогади про дитинство і Мар’яну

Коли Валерій пише листи дитині, не раз згадує себе малим. Йому було 11 років, як померла мама. Напівсиротами залишилися четверо дітей. У Валерія є ще брат і дві сестри. Тато випивав, тому дітей мали віддати в інтернат. Щоб цього не сталося, дві тітки забрали малих до себе. Валерій  жив у тітчиному будинку поруч з  молодшою на рік від нього дівчинкою Мар’яною. Вона ще тоді сподобалася йому. Каже, одного разу діти на вулиці затіяли гру. Мар’яні випало поцілувати Валерія. 

- Той поцілунок дотепер пам’ятаю, - розповідає співрозмовник. – Так само, як і наші прогулянки. Ми бралися за руки і так могли до півночі ходити вулицями. Потім отримували на горіхи за те, що пізно приходили додому. Вона від батьків, я від тітки.

Ще Валерій розповів про те, як він катався з Мар’яною на велосипеді.

- Якось ми їхали на велосипеді на озеро і Мар’яна сиділа позаду на багажнику. Коли вона, тримаючись, щоб не впасти, доторкнулася до мене своїми руками, то мене ніби електрикою пройняло, -  згадує Валерій. – Всю дорогу тремтів  від тих відчуттів, як листок на дереві. Все це дотепер у моїй пам’яті, як і перший справжній поцілунок. Щоб знати, як правильно цілуватися, я шукав по телевізору фільми з такими сценами.

Вишиває сорочки

- На побачення Мар’яна приходить завжди усміхнена, приносить стільки позитиву, як те весняне сонечко, - розповідає Гапонов. – Радісно й сумно від того. Сумно, бо почуваюся винним перед нею. Скалічив життя собі і її. Тому не стримуюся від запитання про те, чи не шкодує за тим, що вийшла за мене. Такі запитання вона різко припиняє: «Не починай!  Краще розкажи про себе і послухай про нас».

У тюрмі Гапонов навчився вишивати. 

- Голками нам  не можна користуватися, - каже він. – Хіба що тільки на декілька хвилин, коли треба пришити ґудзик. Але ми навчилися робити голки для вишивання з пластику. Ними й користуємося. Незручно, звичайно. Але що зробиш. Я вже вишив собі сорочку, рушник. Тепер вишиваю сорочку дочці. А далі візьмуся за вишивку для дружини.

Раніше з Гапоновим у камері сидів колишній пасічник. Навчив його, як доглядати за бджолами.

- Я ще журнали читав про бджолярство, робив виписки, тому теорію засвоїв добре, - каже засуджений. – Може, колись вдасться застосувати її на практиці.

Планів у мене багато. Вірю, що колись та вийду на волю. Ходжу у церкву. Найчастіше молюся за здоров’я своїх двох найближчих дівчат. Заради них життя не пошкодував би. Вони тримають мене на світі. 

Вбили трьох людей заради  мішків із золотом

До розстрілу, який потім замінили на довічне ув'язнення, Валерія Гапонова засудили за вбивство трьох людей. А сам Гапонов каже, що нікого не вбивав, бо навіть не заходив у будинок, де відбулася кримінальна драма.

- Я не міг йти до тих людей, бо вони мене знали, -  каже Гапонов. – Пішли два мої спільники. Коли вони вийшли з будинку, то збрехали мені. Сказали, що тільки оглушили старих. Але я відчував, що щось не так. Наступного дня дізнався правду, коли ще раз розпитав їх про все. Мені тоді здавалося, що на кого не подивлюся, всі знають, що ми зробили. Чекав, коли ця мука закінчиться. Ми три дні після того пробули на волі. Міліції нас здав четвертий. Це він навів на будинок пенсіонерів. Наплів, що в них там мало не мішки із золотом. Але ніяких грошей там не було.

Гапонова засудили до розстрілу, а через три роки після відміни в державі вищої міри покарання, замінили на довічне засудження.

-  На суді я попросив вибачення у родичів вбитих людей, - каже Гапонов. – І сказав, що заслужив, те й присуджуйте. Мене засудили, як організатора і дали вишку - розстріл. Так само «вишку» дали  одному з «подільників», а другому – 15 років, він на той час був «малолітка». Уже відбув своє, вийшов з тюрми. Оженився. Має дитину.

На запитання, чи це було єдине порушення закону, Гапонов сказав, що раніше його притягали до відповідальності за крадіжку нутрій. Стверджує, що всі викрадені нутрії роздав знайомим. Нарікає, що на нього «почепили» тоді стільки тваринок, що, мабуть, такої кількості  нема у всьому районі.

Листується з донькою Мар’яни

Гапонов розповідає, що дочка Мар’яни постійно листується з ним. Ось деякі стрічки з листа:

“Привіт, тато! Я рада, що тобі сподобалися мої малюнки і наклейки. Буду і далі посилати такі листи. Ми з вчителем ходили на страусину ферму. Мені там дуже сподобалося. Мама купила мені новий телефон “Самсунг” з картою пам’яті.  Він розкладається.

А ось ще кілька фрагментів з листів дівчинки у тюрму: 

«Тату, ти дуже цікава людина. Так багато про все знаєш. Я люблю тебе за це… Тату, я відповіла на всі твої цікаві запитання. А зараз йду допомагати мамі готувати їсти. А потім піду до бабусі й дідуся, бо їм теж треба допомогти. Дідусь навіть на канікулах вчить мене математики”.

Читайте також:

Один з останніх смертників України сидить у Вінниці

Бригадир банди «Савлохи» попросив на суді розстрілу

 

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.