Акрил у крові: космічне життя двох ще невпізнаваних художниць

• Познайомилися і провели кілька годин з двома креативними дівчатами. Дізналися, чим вони живуть, чому називають себе «не застояними» художницями і як користуються своїми «рошенівськими» зв’язками. А ще в їхньому житті дуже багато космосу. Про нього та інше з ними і поговорили.

З Меліндою ми познайомилися на концерті джазового колективу. Тобто нас познайомив наш спільний знайомий фотограф. У той вечір на ній була чорна сукня, що облягає, і взуття на високих підборах. У одному з вух блищали кілька сережок. На правому передпліччі – татуювання. У долоні лівої руки дівчина стискала смартфон.

До початку виступу лишалося кілька хвилин, яких вистачило, щоб зав'язалася розмова і я дізнався, що Мелінда художниця, яка в тандемі зі своєю подругою Оксаною пише пейзажі космосу. Натомість вона дізналася, що я журналіст, який спеціалізується, зокрема, на людях, які пишуть космічні пейзажі.

Протягом концерту ми мовчали. Негоже гомоніти, коли за три ряди від тебе наживо виконуються безсмертні хіти Армстронга, Дейвіса, Фіцджеральд, Паркера...

М. та О.

Кілька разів Мелінда заглядала в Інстаграм, щоб показати свої роботи: «Це наш пейзаж, а от цією світлиною ми надихалися при його створенні», – пояснювала дівчина, коли вийшовши з філармонії, ми опинилися на вулицях, що давно погрузли у темряві.

Ми йшли до трамвайної зупинки. Мелінда розповідала про Іо – супутник Юпітера, мистецтво фотографії і про те, що п'ять років провчилася у Львові за фахом «Скульптура»: «Взагалі-то я родом із Ужгорода. У Вінниці пробуду певний час. А може все життя, хтозна», – жартувала нова знайома.

Через кілька хвилин ми домовлялися про зустріч у їхній квартирі-майстерні. Мені там буде легше зрозуміти, чим займаються сучасні молоді художниці. «А нам буде простіше це продемонструвати», – сказала Мелінда.

Так у її контактах з'явився «Михайло. Журналіст». А вже за тиждень на мій телефон надійшов дзвінок від «Мелінди. Художниці».

Усе починається з сусідки

Місце зустрічі – двір однієї з багатоповерхівок, що на Старому Місті. Біля під’їзду мені махає Мелінда. Замість сукні на ній картаті штані та чорна кофтина. А замість підборів – домашні капці. Ще в неї заплетене в пучок волосся і ніякого макіяжу: «Привіт! Майстерня на шостому поверсі. Ходімо».

Опиняємося в двокімнатній квартирі, у якій триває ремонт. Стіни вже пофарбовані в лаймовий колір, а меблі лежать на підлозі запаковані і в розібраному стані. Ще тут і там стоять і лежать полотна, і багато-багато всього іншого.

– Привіт. Мене звати Оксана, – протягує руку і вітається зі мною шатенка, яка трохи вища за М. На ній футболка із зображенням японської жінки, забруднені фарбою штани та білі гумові капці.

М. помічає, що я із цікавістю вивчаю підлогу і все те, що можна назвати творчим безладом: «Тут же сам чорт ногу зламає», – думаю про себе та переводжу питальний погляд на дівчат.

– Насправді тут усе на своїх місцях, – починає пояснювати усміхнена Мелідна. – Подивися, ось там палітра фарб. А там склянки, баночки, лаки, клеї, інструменти. Так і має бути. І повір, навіть та ганчірка, якою ми будемо витирати мастихін – там, де їй належить бути. А от стерильна чистота – це не про майстерню.

Мелінда та Оксана – дві дівчини, яких колись об’єднав Львів. Обидві навчалися у Львівській національній академії мистецтв. М. на скульптурі, О. – на живописі.

– Її підселили до мене в гуртожиток, – розповідає Оксана. – Ми подружилися і знайшли багато спільного. Потім почали думати про власні проекти. Але вчилися на бюджеті, тож більшість часу йшло на навчання.

Після випуску дівчата роз’їхалися. О. поїхала додому до Вінниці, а М. до Хмельницького, де живуть її батьки.

Протягом року художниці продовжували мріяти про проекти. Хотіли робити фото-комікси, чи поїхати танцювати до Китаю або підзаробити на Філіппінах, чи то пак зірватися і пуститися подорожувати світом. Але з цим чомусь не ладилося.

А потім з’явилася ідея нового проекту і дівчата вирішили з’їхатися для його реалізації. Місцем зустрічі стала вінницька квартира батьків О. Поки в ній триває ремонт, художниці спокійно в ній творять.

М. тут навіть тимчасово оселилася.

Концепція космосу

Поки Оксана щось шукає в першій кімнаті, ми з Меліндою сидимо у другій. Художниця розповідає про проект, який має назву Cosmic Landscapes (Космічні пейзажі). У ньому дівчата використовують яскравість та фактуру акрилу.

Свої роботи характеризують як пейзажі, що запрошують глядача в подорож, з можливістю розширити власні горизонти.

Майже всі сюжети робіт – це реальні об'єкти нашого Всесвіту, плюс трохи творчої уяви художниць.

– Подивися на ці вигляди, – говорить Мелінда, показуючи світлини на своєму смартфоні. – Вони дивують красою, якоюсь потужністю. Складається враження, що це пейзажі вигаданих планет. Але це все наша Земля. Просто ці місця безлюдні та важкодоступні.

У кімнату заходить Оксана з полотном, що вони назвали його Earth moving: «Ця робота дуже схожа на оригінал. Утім, іноді вони виходять зовсім інакшими. Але не було ще жодної роботи, яка б нам не сподобалася. Бачиш, тут акрил додає свою фактуру, яку неможливо намалювати. Вийшло щось легке і живе. Воно наче дихає».

Дівчата розповідають, що більшість художників, які працюють з акриловою заливкою, просто змішують фарби і виливають на полотно. Виходить щось абстрактне, красиве, але не зовсім зрозуміле.

Вони ж вирішили додати своїм роботам трохи матеріальності та вигадали концепцію космосу. Наразі у них уже понад півсотні робіт.

Надихає кислотність

Художниці працюють майже кожного дня. Зранку і до шостої вечора. Говорять, що коли робота приносить задоволення, можна творити безкінечно.

А ще вони ведуть здоровий спосіб життя. Займаються йогою, подорожують і часто відвідують культурні івенти.

– Ми не застояні художниці. Знайти час і піти на ніч кіно або поїхати на концерт 30 Seconds to Mars – а чому власне й ні? – розповідає Мелінда.

– І у Вінниці ми робимо вилазки. Наприклад, були на відкритті фонтану. У мене бабуля працює прибиральницею в «Рошені», то вона підняла свої «рошенівські» зв’язки і під час виступу The Hardkiss, ми були прямо під сценою. Ближче аніж пані Перша леді, – сміється Оксана.

А ще дівчата полюбляють фотографуватися

– Ладно, комон, харе триндіти, давайте вже щось робити, – говорить М., після чого ми йдемо в іншу кімнату та сідаємо на підлогу. Там вже лежить заготовлене полотно. Художниці збираються показати мені, як проходить робочий процес.

Надягаємо гумові рукавички. Дівчата дістають різноманітні баночки з фарбами і починають їх змішувати. Одні кольори вони називають яскравими, інші мрійливими, дитячими, спонтанними… А ще їх чомусь надихає кислотність.

Також художниці змішують фарби з селіконом. Завдяки цьому на їхніх пейзажах з’являється виражена фактура та бульки.

– Уяви, що ти знаходишся на одному з супутників Юпітера. Там є ландшафтна поверхня. А перед тобою, там, вдалині, відкривається вигляд, який ми зараз і будемо малювати, – говорить О., виливаючи фарби на полотно.

– Будемо малювати гори. І ти зараз будеш їх поливати, – каже М. і дає мені другий стакан з кольоровою рідиною.

Виливаю, а після всі ми беремо мастихіни і починаємо направляти потік фарб у потрібні нам ділянки полотна.

Оксано, додай ще охри!

Під час роботи ми починаємо говорити на різні теми. Наприклад, про студентські роки дівчат і те, як в Україні складно стати художником.

– У академії я втомилася від реалізму, чесно, – пригадує О. – Просто тому, що там завідомо знаєш кінцевий результат. У ньому немає ніякого експерименту. Тут же все інакше.

І справді. Фарби хаотично розповзалися на нашому полотні. Кольори так з’єднувалися один з одним, що передбачити результат цього процесу було неможливо. Проте можна було контролювати форму і фактуру нашого пейзажу. Цим, власне, ми і займалися.

– У академії у нас було всього два кольори: охра і ультрамарин. І кожну пару ти мав вигрібати з них все, що тільки можливо, – продовжує О. – Пам’ятаю, як на живописі викладач казав: «Охри, Оскано, додай ще охри!» – сміється дівчина.

Художниця говорить, що при роботі в реалізмі тішиться її розум, а в космічних пейзажах – душа. Ще їй до вподоби, що в цьому жанрі практично не існує сценаріїв, і роботи виходять напівефемерними.

А ще М. та О. мріють про те, що зможуть експонувати свої роботи та зацікавити ними аудиторію. Утім, визнають, що в нашій країні з фінансуванням мистецтва великі проблеми, тому для цього їм доведеться докласти чимало зусиль.

– Просто люди думають, що якщо ти молодий художник і в тебе ще немає імені, то нічого путнього ти зробити не можеш, – міркує Мелінда. – А де ж воно візьметься, те ім’я, якщо всі так казатимуть?

Дівчата замовкають і вкотре занурюються в роботу. Здається, що для них немає нічого цікавішого. Поступово на полотні вимальовуються образи гір, планети, її супутників і космічного простору. Саме тут і так народжується мистецтво двох ще невпізнаваних авторок.

Пейзаж, над яким ми працювали

 

Instagram художнього проекту Cosmic Landscapes

 

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.