«Я задихаюся чотири дні». Журналіст 20minut.ua провів день з ковідною бригадою «швидкої»

• Впродовж цілого дня ми спостерігали за роботою працівників екстреної медичної допомоги: переодягатися в захисні костюми та виїжджали на виклики. Слухали, що лікарі говорять пацієнтам і що пацієнти говорять їм. 
• Виїжджали до ковідного хворого. Бачили, як він задихається і ледве тримається на ногах. Чули, як під час госпіталізації плаче його дружина. Про недбалість його сімейної лікарки й обіцянки вакцинуватися також чули. Почуйте й ви.

На стіні перед обіднім столом висить телевізор. З серйозним виразом обличчя ведуча новин розповідає, що кілька областей країни можуть незабаром покинути «червону» зону. Ми ж, Вінницька, навпаки щойно у ній опинилися. У кімнаті кілька людей. Половина з них виглядають втомленими. Присутні мало говорять, поспіхом обідають чимось домашнім, паралельно гортаючи стрічку в соцмережах або слідкуючи за тим, що відбувається в телевізорі. 

Біля розетки заряджаються чотири планшети. Не проходить й кількох хвилин, як на один із них надходить сповіщення. Двоє людей підводяться. Накидають на себе теплі червоні куртки. А ще за пару хвилин через вікно кімнати видно, як з гаража навпроти виїжджає автомобіль «швидкої» з увімкненими проблисковими маячками.

Я на міській станції швидкої медичної допомоги. Усі присутні в кімнаті — медики. Саме ці люди виїжджають сьогодні на виклики: інфаркти, інсульти, коронавірус... Мене ж цікавить останній пункт. Тому я закріплений за «ковідною» бригадою. У ній працює лікарка з медицини невідкладних станів Олена Воловик і фельдшер Ігор Горовенко. 

— Я була у першій «ковідній» бригаді, яку створили у Вінниці. Десь наприкінці березня 2020-го нам сказали, що ми будемо виїжджати на всі виклики. Ніхто з нас не відмовився, як і ніхто до кінця тоді не розумів, що на нас очікує, — розповідає Олена Воловик. — Спочатку викликів було мало, 1-2 за зміну, але вже за кілька місяців лікарні були переповнені. Створювали додаткові бригади, розгортали «ковідні» ліжка, але місць все одно бракувало. З Вінниці ми возили людей в райони. 

Олена Воловик

Медики говорять, що робота на «швидкій» напружена сама по собі, а коронавірус лише додає клопотів. Хоча й не приховують, що працювати в «ковідних» бригадах вигідніше з фінансової точки зори. 

Чи не усі в один голос обурюються діями центральної й місцевої влади та байдужістю пересічних містян. Складно, кажуть вони, зрозуміти, чому заздалегідь передбачивши нову хвилю ковіду, проводилися концерти та святкувалися дні міст. Тепер же людей не пускають в транспорт і намагаються провакцинувати якомога більшу їх частину. Самі ж люди ігнорують вакцинацію, носіння масок та інші карантинні заходи.

— Влада прекрасно розуміла, що восени буде спалах, але їм було не до цього. У них була проблема, куди вирушити у відпустку. Тепер же навколо істерія. Лікарні повні, перебіг хвороби зараз важчий за попередні хвилі, летальність вища. Багато хто не вакцинується, натомість таких не допускають до роботи, встановлюють й інші обмеження, — говорить фельдшер Ігор Горовенко. — Чому ж раніше цим не займалися? Навіщо було ті масові гуляння влаштовувати? Навіть наявність масок ніхто не контролював. Тепер же люди стоять в чергах на зупинках, заражаючи одне одного там, а не всередині транспорту. Ще й мерзнуть до того ж. Чи виграв хтось від цього? Думаю, ні.

Ігор Горовенко

Чергове сповіщення приходить на планшет. Цього разу на наш. Олена говорить, що їдемо на Старе місто. Чоловікові 70 років. Підозра на мозковий інсульт. Не контактний. Значить у «сніговиків», жартує Ігор, переодягатися не будемо. 

Лікарка сідає попереду біля водія. Нам з Ігорем дозволено знаходитися лише в медичному відсіку, який він називає «будою». А ще попереджає, що мене захитає. Це стається чи не одразу після виїзду з гаража. Поки намагаюся впоратися з раптовою зміною стану, фельдшер розповідає про їхній перший за сьогодні виклик. 

Їздили в Бар. Пацієнтка з ковідом, але температура у неї була 36,6, а сатурація 98. Сімейна лікарка, каже медик, не схотіла нею займатися, а тому порадила викликати «швидку» та їхати до лікарні. Такі пацієнти не підлягають госпіталізації. Якщо забирати таких хворих, обурюється Ігор, то що потім робити з тими, хто має сатурацію, наприклад, 70?

— Були дні, коли ми просто не виходили з машини. Навіть їжу возили з собою. Виїжджали зранку, а поверталися лише ввечері. Зараз ще не пік, тому простіше, — продовжує Ігор. — Дивися, нас зустрічають без масок. Ну і про що ми говоримо?

Літньому пацієнтові перекосило обличчя, у нього порушилося мовлення, але поки ми домчали на місце, усе більш-менш відновилося. Під час огляду неврологічної симптоматики не виявили. 

— Маю тромбофлебіт, цукровий діабет і нещодавно перенесений ковід, але у мене все добре. До лікарні не поїду, — говорить хворий.

За годину до нього вирушить вже інша бригада. Знову підозра на інсульт.

Олена Воловик

Лікарка Олена Воловик розповідає, що в «ковідних» бригадах вони працюють по 2-3 місяці, потім ротація. Але це не означає, що, працюючи у звичайній бригаді, ризик «підчепити» ковід зникає. Нерідко стається, що пацієнти з якихось своїх міркувань не говорять, наприклад, диспетчерці про температуру. Приїздить «швидка», а у людини явні ознаки інфекційного захворювання. Олена перехворіла двічі, потім вакцинувалася. 

— Є така тенденція, що видужувати люди хочуть або на вихідних, або ввечері після роботи. Це час, коли надходить найбільше викликів, — пояснює лікарка. — До лікарні ми веземо не усіх. Основним показом для госпіталізації є низька сатурація. Киснезалежні хворі мають знаходитися в стаціонарі, адже вдома вони його отримати не зможуть. Також дивимося на загальний стан і супутні захворювання: цукровий діабет, гіпертонічна хвороба, онкохвороби, астма, ожиріння, пацієнти 60+ років та інше.

Не проходить й п’яти хвилин, після нашого повернення на станцію, як ми отримуємо новий виклик. Цього разу маємо рушати на Вінницькі хутори: жінка 42 роки, серце. Перед хвірткою приватного будинку нас зустрічає літня жінка.

— Спасайте! Прошу вас, — плаче вона. — Донька там, всередині. 

Медики заходять в дім. За столом сидить чоловік, який спокійно обідає. На ліжку у кімнаті на них очікує пацієнтка. Під час огляду відчувається запах алкоголю з рота, хоча вживання спиртного заперечує. Скаржиться на погане самопочуття, періодичне запаморочення, безсоння. Усе вказує на те, що вона нервувала останні декілька днів.

— Як спите? — запитує її фельдшер.

— Лежачи, — намагається жартувати жінка. 

— Як бачите, ніяким серцем тут і не пахне, — за кілька хвилин вже у машині скаже мені Ігор. У звіті про виклик напишуть: «Гостра реакція на стрес».

Ігор Горовенко

Пообідді людей у кімнаті для медиків побільшало. Так ставалося, що коли одні хапалися за планшет і рушали на виклик, на станцію поверталися інші. Деякі з них навіть намагалися покимарити. 

— А ви знаєте, що нас не тестують? — раптом запитує мене дехто з присутніх в кімнаті. Кілька інших ствердно хитають головою, мовляв, погоджуємося. — За весь рік зробили лише один ПЛР. Але ж мають тестувати регулярно. Ми ж постійно з хворими контактуємо, можемо бути переносниками. Був випадок, коли на станції одразу п’ять людей захворіло. Лише тоді почали ворушитися. 

— Раніше хоча б експрес-тести робили, а зараз навіть того немає. Звісно, вони ж від благодійників були, — продовжують розповідь. — Ще маємо абсурдну ситуацію з захисними екранами на обличчя. На зміну видають лише один! Ви розумієте, якщо ковідних викликів кілька, ми маємо один і той самий використовувати. Він же одноразовий!

Чи не одразу після цього на планшет надходить третій виклик. Цього разу з мікрорайону Замостя. Пацієнту 62 роки. Задихається. Контактний. Переодягаємося з Ігорем у третій рівень захисту: костюм, бахіли, рукавички, респіратори класу FFP3, ті самі екрани — свій фельдшер потім справді не утилізує. Ігор іронічно усміхається, мовляв, ну ось, тепер ми з тобою точно, як «сніговики». 

Олена не переодягається і сідає на місце біля водія. Медики пояснюють мені, що зазвичай нема потреби йти до хворого всією бригадою, тому лікарка буде з нами на телефонному зв’язку. У разі необхідності вона також переодягнеться і підніметься. 

— «Швидка». Викликали? — запитує Ігор через домофон.

— Так-так, — відповідає квапливий жіночий голос.

За дві хвилини вона зустрічає нас у коридорі сьомого поверху.

— Ви нас чекаєте?

— Чекаю.

— А чого ви без масочки?

— Вона вдома, — винувато промовляє жінка і запрошує зайти всередину.

У кімнаті лежить чоловік. Також без захисної маски. Медик просить одягнути її та сідати. Важко і часто дихаючи, чоловік виконує вказівки. 

— Як звати нас? А років нам скільки? Пальчик дайте ваш, Валерію, — дістаючи пульсоксиметр, говорить Ігор Горовенко. — На що скаржитеся?

— Задихаюся, — відповідає хворий. У цей момент йому важко не вірити. 

З телефонної слухавки чуємо голос Олени. Вона запитує про показники сатурації. Пульсоксиметр показує нам: 84, 83... вже 79... а тепер й зовсім 77. Міряємо температуру — 36,8. 

— Коли захворіли? — запитує медик.

— Скажу чесно — чотири дні тому. Почалося усе з задишки. Температура нормальна, до 37, — розповідає Валерій. — Вчора жінка в больніце була…

— Так, ходила за бумагою про вакцинацію. Без неї на роботу не допускають, — продовжує за нього жінка. — Заодно й до лікаря зайшла. Вона сказала купити пертусин. І ще щось… Я забулася вже, що саме.. Нервую сильно. Можна я дітям зателефоную?

— Звісно, якщо хочете, — говорить Ігор. — Так! Ми не вмираємо. Не лякайте дітей.

Валерій та Ігор

У Валерія укладена декларація з сімейною лікаркою, проте вона не захотіла до нього приходити. Без будь-яких обстежень, виписала йому пертусин, мукалтин і мати-й-мачуху. Якщо не допоможе, сказала вона, викликайте «швидку». Промучившись чотири доби, омріяного полегшення не наступило, тому набрали «103». 

— Він ночами не спить — задихається, — схлипує жінка. — Ані до вбиральні сам дійти не може, ні до ванни. 

Ігор з Оленою пропонують госпіталізацію. Ніхто не заперечує. Лише дружина Валерія просить поїхати з нами. Говорить, що одного його не відпустить, і починає швидко збирати необхідні речі. Валерій натягує куртку, кепку й домашні капці. Каже, йти готовий. 

— Рухайтеся повільно, бо зараз ми будемо дуже «застєнчівимі», — звертається до хворого медик. — В сенсі, за стінку будемо триматися. 

Валерій відпочиває

Хворий втомлюється, не встигнувши зробити й кількох кроків. Стіна справді стає для нього хорошою опорою. Дорогою до ліфта, Валерій відпочиває тричі. На виході з ліфта стикаємося з якимось чоловіком та його маленьким сином. 

— Я передумав. Ходімо краще пішки, — говорять дорослий і швидко веде дитину до сходів. 

В машині «швидкої» Валерію одразу одягають на обличчя кисневу маску з подачею кисню високим потоком. До інфекційного відділення першої міської клінічної лікарні їдемо під акомпанемент сирен. Коли прибуваємо на місце, виявляється, що ми треті в черзі. Доводиться чекати. Сатурація піднялася до 91. Чоловік каже, що йому трішки краще. 

Валерій у кисневій масці

— А жінка моя зі мною поїхала? — запитує у нас Валерій.

— Я з тобою. Я тебе не покину, — бере його за плече, — Ми ж стільки років разом прожили. Тримай себе в руках. Усе буде нормально… Так тяжко дихає… Зараз приїду, скажу, щоб діти бігом йшли вакцинуватися. 

Читайте також:

Де у Вінниці можна вакцинуватися від COVID-19. Адреси та графік роботи центрів

Руйнуємо міфи про вакцинацію. Відповіді на чотири поширені запитання

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.