«Я просто роблю те, що повинна. Допомагаю. Рятую». Історія військової медикині з Вінниччини

• З дитинства Тетяна мріяла про військову форму, але життєві обставини привели її у медицину. 
• Розповідаємо історію медикині з Вінниччини, що пройшла пекло передової, але залишилася вірна своїй справі

Військові медикині в Україні надають невідкладну медичну допомогу бійцям на полі бою, стабілізують поранених, організовують їх евакуацію та проходять спеціальну підготовку за стандартами НАТО, включаючи тактичну медицину, щоб рятувати життя в найгарячіших точках. Вони є невід'ємною частиною підрозділів ЗСУ, забезпечуючи виживання поранених побратимів та посестер. 

Розказуємо історію жінки-медикині з Вінниччини, яка щодня виборює життя військових у смерті.

Талісмани: джгут і шприц

У її невеликій сумочці завжди лежать дві речі: джгут та шприц. Тетяна називає їх своїми талісманами. Джгут їй багато років тому подарувала мати маленької пацієнтки з дитячої обласної лікарні — просто за добре ставлення. Вона зберігає його й досі, уже як сержантка та медична сестра медичного пункту Зведена стрілецька бригада Повітряних Сил Збройних Сил України.

Її шлях у армію не був довгим. З дитинства Тетяна мріяла про військову форму, але життєві обставини привели її у медицину. Після школи вона залишилася підтримувати маму та молодшу сестру, тому обрала професію медсестри. Проте мрія про армію не зникла — і в 2019 році, коли їй запропонували піти служити медиком, вона не вагалася жодної секунди.

 ООС, перші втрати та шлях у ПСУ

У 2019 році, щойно закінчивши первинну військово-професійну підготовку у Десні, Тетяна добровільно поїхала в зону ООС. Її направили до села Лозуватка Старобільського району, що на Луганщині. Там, на краю села, був їхній тимчасовий медичний пункт.

Тетяна пригадує, що тоді інтенсивність бойових дій була меншою, але роботи вистачало: супровід бійців до Сєвєродонецького госпіталю, допомога місцевим, які приходили просити про лікування, нескінченні перев’язки та уколи. Дівчина ніколи не відмовляла в допомозі.

Там же Тетяна вперше відчула, що таке справжня відповідальність медика — коли кожне рішення приймаєш сама, без лікаря поруч. Її досвід роботи у лікарні, дитячих відділеннях та психоневрологічному диспансері став безцінним.

Після повернення з ООС Тетяна продовжила службу у своїй частині Повітряних Сил на Вінниччині. З початком повномасштабного вторгнення вона, як і інші військові, жила на казармі та виконувала всі обов’язки медсестри.

Коли формувалася Зведена стрілецька бригада, її знову запитали: «Чи є добровольці?»

І Тетяна знову сказала: «Кожен виклик — це шанс». 4 січня 2024 року вона прибула в Зведену стрілецьку бригаду — і залишається там дотепер.

Харківщина. Пів року евакуацій і втрат

З листопада 2024-го по червень 2025-го Тетяна служила на Харківському напрямку. Їхній медпункт був прикомандований до 82-ї десантно-штурмової бригади.

Тетяна працювала на евакуації поранених. Їхнє завдання — за лічені хвилини після прибуття бронемашини забрати пораненого, стабілізувати й доставити на стабілізаційний пункт. Часто — за 7 хвилин дорогою з ямами, вибухами та непроглядною темрявою.

«Сісти у машину, що трясеться, поставити катетер, знайти вену, коли все підскакує — це на автоматі. Ти просто робиш свою роботу і молишся, щоб довезти», — каже вона.

Найтяжче — коли не встигаєш. Тетяна згадує бійця з позивним «Глово».

Вранці він зазирнув до медпункту за ліками, жартував, обіцяв повернутися через два дні, щоб продовжити курс лікування. А вже ввечері був «200».

«Я з ним говорила кілька годин тому. А ввечері людини немає… Це найважче в цій роботі. Це морально вибиває з колії», — розповідає жінка.

Життя під Шахедами: Новий рік під вибухами

У Харківській області вони майже щоночі слухали звук Shahed’ів над головами. Ховатись було нікуди. Часто виходили просто надвір дивитися, як ППО збиває дрони.

Одного разу вибух пройшов всього за 50 метрів — будинок, де жили військові з іншої частини, знищило повністю. За 10 хвилин до прильоту хлопці вийшли — це врятувало їх.

«Всі бігали, кричали. А я вдягала бронік, каску, взяла автомат — і наводила порядок у кімнаті. Всі кричать: що ти робиш? А мені треба було хоч щось контролювати. У медика має бути порядок», — розповідає медикиня.

Таня вже з усмішкою зізнається, що тоді хлопці пропонували затягнутися цигаркою, а вона знімала стрес вишиванням бісером і улюбленими цукерками «Ромашка».

Її сила — у служінні іншим

Медики на війні — це не лише про уколи. Вони слухають, заспокоюють, підтримують.

Хтось приходить із високим тиском, хтось — з розбитим серцем. Хтось — з осколковим пораненням, а хтось — із панічною атакою.

Медична сестра каже, що пам’ятає своїх хлопців за прізвиськами. Один з них – Сіменс мав незламний дух попри важку ампутацію обох ніг.  Він тоді сказав:

— «Зато я того під.ра завалив».

— «І ми будемо йти до перемоги», — відповіла вона.

Усі в палаті, пригнічені хвилину тому, підняли голови. Всі слухали Таню і Сіменса.

Тетяна каже, що на роботі для неї немає звань:

«Генерал чи солдат — мені однаково. Я дивлюсь на людину, а не на погони», – згадує жінка.

Саме тому одного разу вона відмовилася колоти антибіотик генералу, поки не зробить пробу на алергію.

«Я тут медик, і так мене навчили. Я відповідаю за життя — і не буду ризикувати», — сказала Тетяна.

Згодом дівчина дізналася, що перед нею стояв генерал.

У кожного медика є своя фраза, якою він тримає бійців. У Тетяни — про море.

Одного разу привезли хлопця з сильно пораненою рукою. Поки лікар шив рану, він стогнав від болю.

«Я кажу: ну що? Ми ж з тобою на море хотіли їхати. В Одесу, в Маріуполь. Треба ж дожити!», — каже Тетяна.

Потім він приходив на перев’язки і щоразу повторював: «Ваше море мене тримає. Я мушу його побачити!».

«Моя робота — це все»

У Тетяни — двоє дітей. Донька вже працює медиком у дитячій обласній лікарні. Син, 13 років, вже вміє надавати першу домедичну допомогу — мама навчила «про всяк випадок».

«Мені часто казали: чого твій чоловік не в армії, а ти в армії? А я відповідала: я там більш потрібна. Я можу лікувати», — розповідає медикиня.

Для Тетяни медицина — це не просто професія. Це спосіб життя, сенс, покликання.

Вона не любить гучних слів про героїзм.

«Я просто роблю те, що повинна. Допомагаю. Рятую. Це моя робота», — додала жінка.

І кожен її день — це боротьба за чиєсь життя, за шанс, за майбутнє.

Читайте також:

Право на виплати: чому сестра полеглого бійця третій рік не може отримати гроші від держави

Які справи військовозобов’язаних доводиться найчастіше розглядати — розповідає вінницька адвокатка

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.