ВІННИЦЬКІ ВЕТЕРАНИ. Іван Поцілуйко: «Командир наказав, а я застрелив найкращого товариша»

ВІННИЦЬКІ ВЕТЕРАНИ. Іван Поцілуйко: «Командир наказав, а я застрелив найкращого товариша»
- На війні стріляли не тільки у ворогів, - каже колишній фронтовик вінничанин Іван Поцілуйко. – Мені наказали випустити кулю у найкращого друга. А накази на фронті не обговорювалися

- На початку літа 1942-го фашисти рвалися на Кавказі до міст Мінеральні Води та Моздок, - розповідає колишній розвідник Іван Поцілуйко. -  Наша мотострілкова дивізія стояла в обороні біля містечка Малгобек, це недалеко від Моздока.  Там, у неповних 18, я вступив у перший для себе бій.

На війні розстрілювали  швидко

Коли звучала команда: «Ні кроку назад!», позаду нас з’являлися бійці загону спецпризначення. Вони контролювали виконання наказу, брали на приціл кожного, хто робив спробу порушити наказ. Достатньо було відійти назад на декілька кроків – і можна було отримати кулю в спину. На війні стріляли не тільки у ворогів.

Фронтовик каже, що  спецзагони комплектували  з представників середньоазіатських народів. “Вони нам повторювали одну фразу: «Моя твоя не понімає». Навіть коли за харчами йшли на кухню, а вона стояла далеко позаду, від передової, було страшно. Раптом азіатам  що-небудь стукне в голову і стрельнуть по нас”.

- Після першого бою я здружився зі своїм ровесником, якого звали Вася Височин, - розповідає ветеран. - У нас з ним було однакове завдання: через спеціальний прилад зі стереотрубою стежити за пересуванням техніки і живої сили ворога. Зафіксоване записували у журнал. Коли я заступав на чергування  на спостережному пункті на зміну Василю, то звертав увагу, що він часто спрямовував прилад у той бік, де виднівся Моздок. Там була його хата. А в ній - батьки. Хлопець дуже хотів додому. Коли щось розповідав про своїх, у нього на очах з’являлися сльози. Мав дуже м’який характер і добре серце. Йому було важко на війні. Одного разу Василь кудись пропав. Казали, пішов на кухню за харчами і не повернувся. Наступного дня його привели під арештом.  Затримали на нейтральній смузі. Обшукали. У кишені знайшли аркуш паперу. На ньому були позначені місця розташування усіх наших гармат. Казали, нібито він мав намір передати інформацію фашистам. Цього виявилося достатньо, щоб трибунал засудив його до розстрілу.

- Пам’ятаю,  як нас вишикували в строю, - каже Іван Поцілуйко. – Вивели Василя. Дали в руки лопату. Наказали копати яму. Він весь тремтів. Бувало, нога не потрапляла на заступ. Коли заглибився в землю до пояса, прозвучала команда припинити роботу. Зачитали вирок трибуналу.  Було страшно. Ми знали, що чекає Василя, але я не міг подумати, що застрелити його доручать саме мені.

- Рядовий Поцілуйко, вийти із строю! – прозвучала команда,  і я машинально зробив крок уперед. – Наказую виконати вирок.  Я ніби закам’янів після почутого, руки стали важкі, ніг не відчував взагалі. Тоді командир знов повторив команду. Якби я відмовився стріляти, за невиконання наказу розстріляли б і мене. На війні це робили швидко. Смерть постійно ходила поруч з нами. Мені довелося натиснути на курок. 

Ніжної душі Вася Височин дотепер постає у пам’яті бойового побратима. «Не можу зрозуміти, навіть якби він хотів передати той папірець фашистам, зробити це було неможливо, - каже Іван Поцілуйко. – Не вірю, що Василь міг бути зрадником. Знаю, що чеченці навіть під час війни влаштовували засідки проти бійців Червоної армії. Про це писано-переписано у підручниках історії, у спогадах. Але Василь не був чеченцем. Він тільки проживав на Кавказі».

На Кавказ завезли бандити

- Я родом з Крижопільського району, - каже Іван Мефодійович. – Коли почалася війна, мені було 17. Таких, як я, а ще тих, хто трохи молодший або старший, зібрали у військкоматі і табуном погнали, не кажучи куди. Йшли пішки. Дорога вела на схід.  На ніч зупинялися, щоб поспати. Щоразу частина хлопців тікала. На ранок  супроводжуючий вишикує, а нас все менше й менше. Тікали додому. Декого з моїх ровесників вже у 1944-му забрали під Ясси. Там вони й поклали свої голови. Бо були необстріляні. Як кажуть, від долі не втечеш. Можливо, і мене б те саме чекало, якби тоді вернувся з дороги. Але я втрапив в іншу халепу.

Співрозмовник каже, коли дійшли до Донецька, він теж загубився від гурту. Так обставини склалися. Знав, що їхню колону мали відправити поїздом в Ростов-на-Дону. Сподівався, що на вокзалі знайде своїх, тому й прийшов туди. Але там знайшли його.

- Мене затягнули до себе в банду вурки, - каже співрозмовник. – Приставили фінку і сказали, що буду робити, що скажуть, якщо ні – пирнуть ножиком і назавжди закрию очі. Змушували красти на базарі. Крали продукти, речі. З бандою добрався до Ростова. Далі – на Кавказ. В Орджонікідзе, нині це Владикавказ, банду накрили. Мені пощастило – відпустили. Після того я опинився у місті Мінеральні Води. Там пішов у військкомат проситися на фронт. Таких, як я, зібралося немало. Привели нас в парк, вишикували в ряд. Записали, у кого яка освіта. У більшості за плечима було сім класів школи. Я закінчив восьмирічку. Мене зарахували в мотострілкову дивізію. Трохи підучили, і там же, на Кавказі, залишили підрозділ  зупиняти наступ фашистів.

Перший орден за врятованого комісара

-У Корсунь-шевченківській операції наш підрозділ воював від початку і до кінця, 21 день, - розповідає колишній фронтовик. – Такого пекла, як під Корсунем, я більше ніде не бачив на фронті. Для фашистів це був другий Сталінград. Під Корсунем  наші війська оточили десять німецьких дивізій. Якщо в кожній дивізії не менше десяти тисяч особового складу, не важко підрахувати, яку кількість ворогів затиснули у тому котлі - більше 100 тисяч ворожих солдатів. Фашистам пропонували здатися у полон. З цією метою до них посилали парламентарів. Але німецьке командування відмовилося скласти зброю. Сподівалися, що така сила здатна буде прорвати кільце. Вони пробували це робити не раз і не два. Причому, наступ відбувався, як зсередини, так і ззовні. На допомогу оточеним кидали  додаткові сили.  Що там робилося, словами не передати. Бувало, артилеристи по декілька разів розвертали «Катюші». Спочатку били по тих, хто намагався вирватися з оточення, а тоді по тих, хто йшов їм на допомогу ззовні. Вибратися з «мішка»  фашистам так і не вдалося.

За словами ветерана, поля бою у районі Корсунь-шевченківського були встелені трупами. Там Поцілуйко отримав перший орден Слави III ступеня. Нагородили за мужність, яку він проявив, рятуючи пораненого полкового комісара.

- До місця, де лежав поранений комісар, можна було добратися тільки повзком, -  каже фронтовик. – Фашисти постійно тримали його під вогнем. Тільки зробиш рух – поливають вогнем. Так що кожен мій рух міг стати останнім. Пощастило. Кулі обминули. Я дотяг комісара до найближчої траншеї, а вже там йому надали першу допомогу.

Як каже Іван Поцілуйко, під час форсування Дніпра солдатам оголосили: хто переправиться через річку, закріпиться на протилежному березі і скоординує вогонь артилерії, буде представлений до нагородження Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу. Наш земляк пробував здійснити переправу, але невдало.

- У селі ми знайшли декілька металевих діжок, - каже фронтовик. – Змайстрували з них плавзасіб. І з декількома бійцями пустилися у плав. Але відплили недалеко. Фашисти кулеметною чергою пробили діжки і наш пліт пішов на дно. Ледве вдалося врятуватися.

Мати не впізнала сина

Іван Поцілуйко брав участь у визволенні від фашистів рідного Крижопільського району. Під час визволення попросив командира відпустити його побачитися з батьками.

- Мої батьки перед війною відбули заслання за те, що відмовилися йти в колгосп, - розповідає Іван Мефодійович. – Відбували покарання у різних місцях.  Мамі, чомусь, дали більший термін, ніж батькові. Батько казав, нехай краще тюрма, ніж я буду йти у злидні. Говорили, що в колгосп йдуть тільки злидні. А коли відбув покарання, працював лісником. Збудував добротну хату.  Коли я йшов вулицею, серцем відчував щось недобре. Інтуїція не підвела: на місці хати стояло попелище. І хлів згорів. Нічого не залишилося. Люди сказали, що мама з моїм молодшим братом у селі під Крижополем. Там її мала батьківщина і вона туди перебралася, коли залишилася без даху над головою.

Першою в селі зустрілася солдату  знайома ще зі школи дівчина. Вона й провела до будинку. Удвох зайшли до хати.

- Мати поралася біля плити, брат мав якусь забавку, - каже Іван Поцілуйко. - Він навіть не звернув увагу на солдатську форму. А мама не впізнала. Подивилася і каже, як до чужого:  «Сідай, солдате, нагодуємо тебе зараз». Я взяв кварту, набрав з відра води, напився. Дівчина тільки усміхається. Мама побачила її усмішку, а тоді, як сплесне в долоні: «Ванічка ти мій рідненький!»  Обіймає, цілує, сльози течуть по обличчю. Зустріч наша була недовга. Я пішов наздоганяти своїх.

У День Перемоги курсанти залишили училище

Підрозділ старшого сержанта Івана Поцілуйка визволяв Румунію, Угорщину. Його фронтова дорога закінчилася на озері Балатон.  Під час чергової зупинки Поцілуйка викликав командир і повідомив, що прийнято рішення направити його у військове училище. Було це у другій половині квітня 1945-го. До Дня Перемоги залишалося 15 днів, коли він вирушив до знайомого йому Ростова-на-Дону складати іспити в артилерійське училище. 

- Дев'ятого  травня був дуже сонячний день, - розповідає фронтовик. – Начальник училища вишикував нас усіх на плацу, повідомив одразу дві новини. Про перемогу над фашистами ми вже мали інформацію. Але це була, як кажуть, офіційна. А коли втихли вигуки радості й уляглися емоції, сказав, що підписав наказ про надання 80 відсоткам курсантів права на вихід у місто. Його запитали: «А що ж робитимуть решта курсантів?» - «А вони теж підуть за вами, тільки у самоволку», - жартома відповів начальник. Так воно й сталося. В училищі в той день залишилися тільки чергові на контрольно-пропускному пункті й днювальні в казармах.

Де син - невідомо

Крім училища, колишній фронтовик закінчив ще й Військово-політичну академію. Служив в артилерії, ракетних військах. Коли вийшов у відставку, повернувся на Вінниччину. 

- Де б я не був, завжди хотілося додому, - каже Іван Мефодійович. Працював у Вінниці на скромних посадах. Хоча не раз пропонували солідні партійні пости. Відмовлявся. Проживає у «хрущовці» на першому поверсі. Уже багато років один. Дружина померла. Донька у Москві, вона лікар за фахом. Ветеран каже, що скоро Лариса приїде в гості. Можливо, візьме з собою внука.

-У мене є ще старший син, Володя, - каже ветеран. – Він народився у 1951 році. Так сталося, що втратив з ним зв’язок. Нічого не знаю про нього. Відомо тільки, що був у Росії. А де зараз?.. Жодної звістки нема. Що там у нього сталося – хтозна. А я один. Так і я колись пішов з дому. Але ж повернувся, а Володі нема.

У листопаді наступного року Івану Поцілуйку буде 90.

НАГОРОДИ Івана Поцілуйка:

Два ордени Слави III і II ступеня, орден Червоної зірки, орден Великої Вітчизняної війни, медалі «За відвагу» та «За бойові заслуги».

Бойовий шлях розвідника Івана Поцілуйка:

-1942-й рік, Кавказ, Мінеральні Води – солдат мотострілкової дивізії;

-1942-й рік, червень, Кавказ, місто Малгобек (біля Моздока) – перший бій;

-1943-й рік: Ростов-на-Дону, Донецьк;

-1944-й рік, лютий,  Корсунь-Шевченківський Черкаська область, перший орден Слави III ступеня;

-1944-й рік – визволення Вінницької області  (Піщанський, Крижопільський райони);

-1944-й рік, серпень – грудень, бої за визволення Румунії;

-1945-й рік, січень-квітень Угорщина, озеро Балатон, останній бій з фашистами.
Інші історії вінницьких ветеранів читайте в рубриці "Вінницькі ветерани"

Коментарі (7)
  • Anonymous

    танюша, есть такая организация, армией называется. И там имеется такое явление как приказ. Его надо или выполнять, или отказываться. И предусмотрены соответствующие виды наказания для невыполнения. Трибунал, например, или просто расстрел на месте. Это как штраф за опоздания или лишение премии/увольнение за невыполнение работы.
  • Anonymous

    Если ты из тех "товарищей",которые нацистам карту позиций своих бы понесли,лишь бы выжить,то грохнуть тебя мало
  • Anonymous

    голосуєм знов за комунізм?
  • Anonymous

    Если у тебя товарищ "говно" - то и ты сам такое-же "говно"
Найчастіше Найчастіше
Новини за сьогодні

Новини Вінниці за сьогодні

21:01 Вінничанин вкрав молоковоз, який залишили з ключами у замку запалювання 20:01 Вінничани привезли дві золоті медалі з міжнародного турніру зі дзюдо 19:47 Вінничанка про життя у ретро-стилі: «Комусь подобається опера та балет, а комусь гоп-ца-ца» 19:11 Зник валютний депозит в «Ідея Банку». Клієнта послали в поліцію, замість віддати гроші Від читача 18:27 Юліко: пташка української сцени 18:02 Вінничани можуть отримати монетизовану субсидію у 34 банках (Перелік) 17:01 Скоро 1 вересня: поради, як правильно обрати шкільний одяг та взуття 16:03 ДТП на Соборній: вагітна водійка БМВ потрапила у лікарню. Відео за понеділок 15:14 Інтерв'ю з онкологом. Видалити родимку чи лікувати рак — що обираєте? 15:01 Тепло і з помірними опадами: синоптики розповіли про погоду в вересні 14:55 Анонси спортивного тижня: шахи, футбол, хокей на траві 14:09 Шукають Павла Олійника, який зник ще на початку липня. Допоможіть у пошуках 13:00 Як вибрати автошколу? (Новини компаній) 12:47 Вибухи на Київській: перші подробиці загорання автівок подружжя вінничан play_circle_filled 12:46 Розкішний готель з туалетом на вулиці. Як жили у домі Райхера photo_camera 11:58 Вінничани заборгували за опалення понад 105 мільйонів гривень (Рейтинг боржників) 10:59 Біля Гнівані п’яний водій перекинувся на мопеді. Постраждала 11-річна донька 10:22 Вибухи на Київській: загорілися дві автівки. Вогонь ледь не перекинувся на третю play_circle_filled 10:10 Хто такий PM? (Новини компаній) 09:59 Залишив речі у автобусі та зник. Не повернувся з заробітків Василь Барбарош
Дивитись ще keyboard_arrow_right
Афіша та квитки на Moemisto.ua Афіша:
keyboard_arrow_up