ВІННИЦЬКІ ВЕТЕРАНИ: 98-річний Іван Рижій, в альбомі дотепер зберігає фото восьмикласниці

Іван Рижій воював у 9-й пластунській дивізії. Такий підрозділ військ був створений на Північному Кавказі для ведення боїв у горах.

- Нас називали козаками без коней, - розповідає фронтовик. – Навіть обмундирування було не таке, як в інших військах, це видно на фотографії.

21 червня 1941-го солдат готувався до демобілізації після закінчення строкової служби. У той день склав останній іспит у школі молодших офіцерів. Але наступного ранку за дві години до команди «Підйом!» прозвучала інша команда – «Тривога!» Саме там, на Кавказі, солдат дізнався про початок війни. Пройшов із своїм підрозділом до Карпат, а далі була Польща, тодішня Чехія, Німеччина, потім знову Чехія, де й зустрів такий жаданий День Перемоги.

Після боїв на Кавказі «пластунів» перевели в артилерію. Разом з «богами війни», як називали цей вид військ, Рижій воював аж до останнього дня. Був навідником гармати, командиром, парторгом дивізіону. Після війни закінчив у Москві Військово-політичну академію, продовжив службу в армії, був викладачем військового училища. Працював у Вінницькому медичному університеті, був лектором-міжнародником в обкомі партії. Приблизно десять років тому колишній фронтовик здійснив ще один «рейд» - у Японію. Гостював у сина. Віктор Рижій - відомий вчений-фізик, член-кореспондент Російської академії наук, тривалий час проживає і працює у Японії.

На лацкані піджака колишнього фронтовика п’ять бойових орденів. Каже, якби його воля, ще один орден дав би нинішній дружині Людмилі Степанівні - за те, що допомагає у всьому, підтримує, доглядає. Один би не справився з нинішніми випробуваннями. «У мене вже такі роки, що зараз тяжче, ніж на фронті», - каже ветеран.

Лист наркому оборони Ворошилову

Перед службою в армії (призвали його у жовтні 1939 року) Іван Рижій працював учителем у селі Печора. Нині це Тульчинський район, а тоді був Шпиківський. Родом він із села Стрільчинці Немирівського району.

- Сільських вчителів в армію не брали, - каже Іван Федорович. – Але ми всі хотіли в армію. Такий великий був патріотизм. Формувався він у першу чергу піснями, віршами, які постійно звучали з радіодинаміків, їх тексти друкували в газетах, журналах. Пропаганда на словах твердила, що війни не буде, а своє діло робила. Хоча люди відчували, що сутички з німецькими нацистами не уникнути. Навіть деякі мої учні казали, що буде війна.

Одна з учениць закохалася у вчителя. Перше кохання найбільше ранить серце. Коли дівчина дізналася, що її коханий написав листа Ворошилову і нарком оборони дав добро йти вчителю на службу, дівчина не знаходила місця.

- Вона ходила за мною слідом, шукала найменшу нагоду для зустрічі і благала відмовитися від служби, - розповідає ветеран. - Казала, що скоро почнеться війна, і мене можуть вбити, тоді вона пропаде, зів’яне, як квітка без води. Мені дотепер жаль тієї дитини. Серце як полюбить, словами не зарадиш. Скільки тоді сліз виплакала юна красунечка! Дуже боялася, щоб куля не зачепила мене. Чомусь у неї було передчуття, що саме так воно станеться. І вона мені про це весь час нагадувала. Може тим самим уберегла від біди? Бо на фронті були ситуації, коли здавалося все, з цього пекла живим точно не вибратися. Але кулі і снаряди якось обминали мене.

На фронтових дорогах не раз згадував свою ученицю. Після визволення Вінниці його підрозділ проїжджав через наше місто і солдат викроїв годину для зустрічі з рідними. Вдалося побачитися і з тією дівчиною. Від здивування вона не могла вимовити й слова. Бо вважала, що її учителя вже нема серед живих. На прощання зізналася, що має хлопця. Хотів ще побачитися з вчителькою, яка прийшла працювати на місце Рижія, коли той пішов в армію, та не вдалося.

При згадці про ту вчительку нинішня дружина ветерана Людмила Степанівна усміхається:

- Вчителька, яка замінила Івана Федоровича в школі у Печорі, потім працювала у Вінниці, - розповідає Людмила Степанівна. – Я теж вчителювала. Ми були знайомі. Не раз брали участь у різних зібраннях. Одного разу під час застілля вона не стрималася і виказала їхню з Іваном таємницю. Він теж був присутній при тій розмові. Від почутого почервонів до самих вух. «Пам’ятаєш, Іване, як ми солодко цілувалися, коли ти йшов в армію? – сказала вчителька. – Мені ще хотілося, але тобі, мабуть, не так було добре. Тому у мене свій чоловік, а в тебе інша, а не я». На час тієї розмови Івану Федоровичу було вже за 60. Посміялися, та й розійшлися.

Фото на пам’ять від дівчини з Чехії

Що було в молодості, все пам’ятається. Запитайте у ветерана, як звали дівчину з Чехії, яка подарувала йому на День Перемоги свою фотографію - він дотепер її пам’ятає і береже її фото. Багато чого вже забув. А восьмикласницю пам’ятає і молоденьку чешку так сам знає, як звати… Вночі розбуди – скаже.

- Звали її Єрмила Станькова, - каже Іван Федорович. – А ось назву містечка, в якому тоді зупинялися, не пригадаю. Зате настрій, який панував серед людей, здається, дотепер відчуваю. По-перше, чехи виходили на вулиці гарно вбрані. Одягали святковий одяг. Дівчата тримали у руках квіти, а на головах багатьох були віночки. Хлопці грали на музичних інструментах. По-друге, всі нас частували. Ми трохи побоювалися, щоб, бува, чого злого хтось не задумав. Тому казали, що за нашою традицією, хто пригощає, спершу має сам показати, як це робиться. Чехи охоче пригублювали чарку.

У цьому населеному пункті в нас мав бути обід. Ми з товаришем роздивлялися, де є криниця, чи якась водойма, щоб вимити руки, лице. У цей час підійшла мила дівчина з віночком на голові. Показала рукою на будинок і запросила в гості. Біля воріт чекали її батьки. Там ми вмилися і пообідали. Красуня Єрмила просила залишити на згадку фотографію. У мене був знімок у формі бійця пластунської дивізії. Він їй дуже сподобався. Це було видно по виразу обличчя. Дівчина запитала батьків, чи може вона дати нам своє фото. На звороті гарним почерком чешка написала: «На славний приїзд братів руських до Чехії. Єрмилка Станькова».

У війни не жіноче обличчя...

- Жінки на війні, то окрема і довга тема розмови, - каже фронтовик. – Особливо якщо дівчина красива, то це біда для неї. Такою була у нас в штабі Аня-телефоністка, не могла відбитися від залицяльників. Особливу активність до неї проявляли старші офіцерські чини. Однак дівчина залишалася недоступною ні для кого. Тоді її відправили на передову. І тільки випадок врятував Аню. Командир дізнався про це і наказав негайно повернути на попереднє місце служби. Одружилася Аня у День Перемоги. Її судженим став… простий солдатський листоноша. Розписали їх прямо у штабі і молода сім’я поїхала додому.

- Найбільш смішний випадок стався з нашим заступником командира полку у Польщі, - розповідає фронтовик. - Ми ночували в одному з сільських будинків. Підполковнику виділили ліжко, а нас двоє вмостилися у кутку кімнати на підлозі. Світла в будинку не було. Підполковник не відходив від дівчини і старшої жінки. Він був ще той ловелас! Погрозами змусив дівчину лягти з ним у ліжко. Тій нікуди було діватися. Але через хвилину вона попросилася вийти. Тоді повернулася. Опівночі ми прокинулися від крику свого командира. Він дістав сірники, щоб запалити цигарку. У відблиску вогню побачив не те обличчя. Виявляється, внучка попросила бабусю замість неї провести ніч з офіцером.

За словами співрозмовника, командир їхньої дивізії навіть видав наказ про розстріл ґвалтівників. Наш підполковник на це не зважав, за що й поплатився. Від трибуналу його врятувало тільки важке поранення. Розжалували і звільнили зі служби.

Син – відомий фізик

Дружину Іван Рижій знайшов на фронті. Через три роки після війни Поліна, так звали її, народила йому сина.

- Я був кращим вчителем фізики у районі, але син пішов набагато далі, - каже співрозмовник. – Так само у галузі фізики. Уже багато років живе і працює в Японії.

Перша дружина фронтовика померла. І другої нема на світі.

- До моїх років не всі доживають, - каже ветеран. – Останніх 38 років ми разом з Людмилою Степанівною. З її сином літали в Японію до мого Віктора. Він уже більше японець, ніж українець. Такий нині світ, що поробиш, всі кудись їдуть. І мені ще доля дала можливість побачити японців у Японії.

В родині Рижія не було довгожителів. Мати померла, коли йому виповнилося тільки три роки. А скільки довелося пережити під час війни! Але нічого, на 98-му році життя фронтовик ще тримається. А лікарі феномен довгожителя-фронтовика ніяк не можуть пояснити.

НАГОРОДИ Івана Рижія

Ордени «Великої Вітчизняної війни I і II ступенів»

Орден «Бойового Червоного прапора»

Орден «Червоної зірки»

Орден «Богдана Хмельницького»

До речі, орден «Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня» ветерану вручили через 55 років після Перемоги - у 2000 році.

Читайте також:

ВІННИЦЬКІ ВЕТЕРАНИ: Андрій Рибаков взяв у полон фашистського генерала

ВІННИЦЬКІ ВЕТЕРАНИ: "Через дівчат стрілялися…в небі"