Як там: за 20 кілометрів від Вінниці у селищі Вороновиця

На ходу заскакуємо у ПАЗік, який прямує якраз до Вороновиці. Встигли. Старенький автобус підстрибує дорогою, але швидкості не збавляє. Навпроти - стомлене обличчя дідуся. Під його ногами картонна коробка. Тільки проїхавши півшляху помічаємо, що з отвору висунувся дзьоб - це курча.

Проїжджаємо село Комарів і напис на табличці підказує, що ми вже на місці. Висаджуюємося у центрі і йдемо одразу до палацу, який зовсім поряд.

Архітектурно-історичний комплекс - маєток Грохольських - Можайських 18 століття на фоні звичайних сільських хат і справді вражає: розмірами, колонами та черепами биків по всьому периметру верхньої частини палацу. Вони, як потім розповів екскурсовод Тамара Савчук, несправжні і виготовлені з спеціального розчину. Раніше італійці прикрашали так свої палаци, начебто захищаючи їх від нечистої сили.

На території палацу все так і залишилося як і раніше: дві конюшні на 100 коней, господарські споруди, в середині яких тепер купи сміття та яскраві “пам'ятні” написи на стінах типу “Вова-Толя”. Позаду та по боках парк та спортзал часів радянщини (50-ті роки). Хоча за зовнішнім виглядом його радше можна віднести до того ж століття, що й всі інші будівлі на території — він так само зруйнований.

Конюшня

Заходимо всередину, відчувається бібліотечний запах вогкості. Палац дихає холодом.

Сходи ведуть на другий поверх. Тут в розкішних бальних залах розмістився музей історії авіації та космонавтики Олександра Можайського - винахідника першого літака. Заходимо в велику “овальну” залу.

Коли дивишся угору, погляд зупиняється на ліпнині 18 століття: квіти,  барельєфи грецьких богів.

А під куполом застигло поділене на періоди все життя винахідника в документах, історичних справках, фотографіях. З особистих речей зосталися хіба що портсигар та картина “Лісовий пейзаж” написана від руки контр-адміралом.

Одразу після  “овальної” зали наступні двері ведуть в “круглу”, наповнену світлом. Посередині ніби злітає у повітря літак, а точніше його макет.

Повертаємося назад, щоб побачити відділ космонавтики.

Тут на підлозі стоїть  так званий чорний ящик. Назва, вочевидь умовна. Поряд старе крісло-катапульта.

У космонавтів на кораблі було, прямо таки, повноцінне харчування: борщ, хліб, фрукти і навіть шоколад. Продукти в маленьких порціях, але дуже калорійні.

Захисний шолом пілота. Схожий на той, що у солістів сучасної групи Daft Punk.

Екскурсовод Тамара Савчук розповідає, що всі кімнати на другому поверсі були прохідними: двері відкривалися і все панство проходило у бальні зали. Так і ми пройшли далі в наступну кімнату — музей кобзаря Володимира Перепелюка. Чудернацькі тварини, витесані вручну з коренів дерев заповнили простір.

При вході стоїть камін, закладений цеглою. А колись він був обкладений мармуром.

У великих нішах в кімнаті, ймовірно, стояли статуї, а може вони призначалися для книг. Хто знає. Навіть відкоси дверей з 18 століття збереглися. Хіба що їх покрили білою краскою.

А ми виходимо на балкон. Тут ніби  вся Вороновиця на долоні. Почуваєшся наче в класичному фільмі, коли герой спираючись на перила задумливо дивиться вдаличінь.

На третій поверх вхід закритий. Незабаром там хочуть відкрити музей самого селища.

В палаці важко заблукати. Сучасна позначка “exit” вкаже куди йти.

Виходячі з маєтку з правої сторони знаходиться технічне училище.

Зовсім поряд костел  Архангела Михаїла 18 століття, а через дорогу  храм Різдва Пресвятої Богородиці.

Прогулюючися вулицями селища помічаємо, що багато радянських будівель зосталося в своєму первинному вигляді : магазини працюючі та занедбані,  “пельменная” в центрі,  поодинокі хатинки, споруди, схожі на мануфактури. Можливо раніше в них кипіло виробництво якоїсь продукції. А може й ні.

На узбіччі дороги в сторону Немирова щось схоже на зупинку, та якщо підійти ближче - напис “морозиво” , “холодне пиво, вода” видають знов старий магазинчик.

Повертаємося назад до центру селища і спускаємося униз до колишньої швейної фабрики. Схоже, що її вже привласнили: пластикові вікна,  відкриті двері.

В підтвердження цього виходить доволі огрядний охоронець, важко дихаючи   каже, що це приватна терититорія, а ми буцімто “зайшли до нього в хату”. Пославши один одного “під три чорти”, довго не затримуємося  і прямуємо до ставка внизу, а заодно і до старого католицького кладовища.

За словами екскурсовода музею Тамари Савчук, селище Вороновиця було багатонаціональне, тут і досі живе чимало католиків. Єврейських кладовищ практично немає. Колись було два, але  вони вже занедбані, а на  їх місці зараз пустир.

Привертає увагу велика цегляна брама при вході на кладовище.

По цвинтару розкидані кам’яні глиби, похилені польські надгробки у вигляді дерева з обрубаними гілками.

Древо життя - поширений символ у культурі багатьох народів, у тому числі і у євреїв. Вочевидь, зрубаний стовбур символізує смерть.Такі пам’ятники  часто зустрічаються  як на єврейських, так на і католицьких та православних цвинтарях першої половини ХХ століття. Різниця лише у тому, що верхівку прикрашали або католицьким, або православним хрестом. На території кладовища натрапляємо на каплицю з такої самої червоної цегли, що й брама. Тільки кладка цікавіша.

Поблукавши трохи, вирушаємо далі поки ще не зтемніло. Почекавши на зупинці ПАЗік їдемо до так званого “кругу”, як називають це місце люди. На трасі стрімкий потік автомобілів і часто проїжджають автобуси, що прямують до Вінниці. Сідаємо в один з таких  і їдемо до міста. Подорож добігає кінця, а ми сподіваємося на те, що незабаром сюди повернемося.