«Знав, що війна його не забере». Хвилюючі спогади про завжди усміхненого офіцера-рейнджера

Костянтин Козьма серед своїх нагород найбільше цінував народну відзнаку для спецназівців - "Срібний вовкулака"

Журналіст 20minut.ua розшукав друзів, вчителів, однокласників Костянтина Козьми. Попросив поділитися спогадами про нього. Щоб більше дізнатися про офіцера.

Про спецназівців не прийнято розголошувати інформацію під час служби. Вони виконують особливі завдання. Та й сам він мало що розповідав землякам. Створений з їхніх розповідей колективний портрет дає можливість зрозуміти, якою великою є втрата.

Дуже світлою людиною був Костянтин Козьма. На його обличчі завжди була щира посмішка. Таким він залишиться у пам’яті.

Траурний марш змінили на стройовий

Козьма помер від важкої хвороби. Переніс дві операції. Пройшов курс хіміотерапії. На жаль, лікарям не вдалося врятувати від недуги.

Спершу з підполковником Козьмою попрощалися у Командуванні ССО у Києві. У той же день увечері тіло доставили до будинку його батьків у село Ставки Піщанського району.

Наступного дня в село приїхали два автобуси з військовими. Крім того, дехто з них прибув на автомобілях. Про це розповіла сільський голова Оксана Ратушняк.Військові повідомили їй, що проведння траурної церемонії узгоджено з районною владою. 

Від будинку труну несли військові на руках до церкви. Всередину храму зайшли тільки рідні. Всі інші, хто прийшов провести земляка в останню путь, чекали на вулиці. За словами сільського голови, у такі сумні хвилини зазвичай збирається все село. Цього разу людей було небагато. Бояться захворіти.

Після відспівування у храмі труну побратими знову несли на руках до кладовища.

— Поховали нашого земляка з усіма військовими почестями, — продовжує сільський голова. — Військові приїхали з оркестром. Звучали прощальні салюти у вигляді пострілів зі зброї.

Коли домовину опустили у могилу, військові вишикували у стрій. Оркестр змінив похоронний марш на стройовий. Так строєм під звуки маршу побратими залишили кладовище. Йшли по дорозі, що посередині цвинтарю.

У Костянтина Козьми залишилася дружина Ольга, 9-річний син Ілля, мати Ніна, батько Іван, брат Віктор.

Хотів служити у третьому полку спецназу

— Я знав, що війна не забере від нас Костю, — каже його близький друг Денис Шегеда. — Чому? Він настільки був підготовлений, що міг вийти з будь-якої ситуації. Коли Костя повернувся з Америки після закінчення школи рейнджерів, йому сказали, що він другий з наших офіцерів, хто зумів пройти випробування і отримати свідоцтво. Сподівався, що він переможе онкологію. Бо мав міцне здоров’я, велику силу духу. Сумно про це говорити, бо так не сталося.

Денис Шегеда втратив дуже надійного друга. Каже, Костя був вірним у дружбі. Вони з одного села. Навчалися разом у школі. Щоправда, не в одному класі, бо Денис трохи старший. Як подружилися?

— О-о! Це окрема історія, — говорить Денис і замовкає.

— Все-татки?

— Друзями стали після… бійки, — продовжує співрозмовник. — Спочатку побилися, а тоді відчули, що нас щось об’єднує. Почали товаришувати.

Костянтин багато знав. Його цікавило в школі не тільки те, що задавали по програмі. Вишукував додатковий матеріал. Розумний був. З ним було цікаво розмовляти, бо щоразу дізнавався про щось нове. Фізично готував себе до військової служби. Армія була його мрією.

Після Одеської академії сухопутних військ сам попросився у третій полк спецназу, що в Кіровограді.

З майбутньою дружиною познайомся в Америці

Під час служби в Кіровограді отримав можливість навчатися в Америці  у школу рейнджерів армії США.

Денис пригадує, як проводжав друга, а потім зустрічав у Борисполі в аеропорту. Настільки зраділи зустрічі після повернення з США, що всю ніч тоді спілкувалися. На хвилину не задрімали.

— Наступного дня я навіть на роботу не пішов, — говорить Денис. — А Костя поїхав, як він сказав, до коханої. Під час перебування в Америці по Інтернету познайомився з дівчиною. Згодом Оля, так її звати, стала його дружиною.

Весілля святкували у Ставках. На подвір’ї батьківської хати напнули намет. Бо ж багато гостей зійшлося. Денис був дружбою. Кому ще мали доручити таку почесну роль, як не кращому другові.

— На весіллі мені довелося повертати викрадену наречену, — згадує Денис. —Викуп такий заломали, що ого-го! Але я справився. Повернув Кості його кохану, як кажуть, не сплативши викрадачам навіть ламаного гроша.

Козьма й далі продовжував служити в Кіровограді.

З перших днів бойових дій на Сході виконував завдання в АТО – з 2014 по 2017. У той проміжок часу друзям не вдавалося зустрітися. Інколи Костянтин телефонував Денису. Розмови були короткі. Говорив, що важко прощатися із загиблими побратимами. Про те, що друг воював у Донецькому аеропорту, Денис дізнався пізніше.

У біографії Козьми був період миротворчої місії в Африці. Він також навчався в Оборонному коледжі Австралії. У цій країні перебував разом з сім’єю.

Після повернення його перевели на службу в Київ у Командування ССО.

Про хворобу друга Денис дізнався випадково. Костя не говорив про це навіть батькам. Оберігав їх від поганої новини.

— Не кожному доля посилає таких друзів, — говорить Денис. — Не вірю, що вже ніколи не зустрінемося з Костею, що не почую його голос…

«Мене запитуйте, Надія Петрівна!»

— Після дев’ятого класу Костя поїхав навчатися у Київ в Суворовське училище, — згадує директор школи Галина Саїнчук. — А вже невдовзі до школи надійшов лист. У ньому — подяка за гарного, старанного учня. Пізніше такі подяки ми отримували і з військової Академії, і зі служби. Дуже приємно було від того. Бо це ж наш учень.

Директор згадує, що Козьма брав участь у багатьох олімпіадах. Йому легко давалися і гуманітарні, і точні науки. Як кажуть, на ходу схоплював матеріал, який подавав учитель. Мав ще одну гарну рису — був дуже відповідальний.

— Ніколи ні з ким не сварився у класі, ніколи не бачила його насупленим, чимось незадоволеним, — продовжує розповідь директор. — Посмішка на обличчі, ніби народився з нею. Одного разу у школі проводили вечір. Костя підготував оригінальний виступ. Вирізав з різних газет фрагменти текстів статей, наклеїв їх на аркуші. Коли став читати, ніхто не міг стримати сміх — ні вчителі, ні учні.

Вчителька Надія Дердюк вела уроки географії і німецької мови.

— Памятаю, не раз я тільки на поріг у клас, а Костя піднімається з-за парти і просить: «Мене запитайте, Надія Петрівна!», — ділиться спогадами співрозмовниця. — Він ріс дуже допитливим. Багато хотів знати. Його не потрібно було заставляти вчити уроки. Поспішав багато встигнути, багато знати. Разом з братом виписували по пошті курс іноземної мови «Єшко», була тоді така програма, вчили і німецьку, і англійську. Казав, що хоче навчитися розмовляти і німецькою, і англійською. Пізніше йому це вдалося — в училищі, в академії.

Ще й фізично гартувався. У нього була одна з вправ: набирав у рюкзак піску до 20 кілограмів, закидав на плечі і біг крос до сусіднього села Миролюбівка. А це не менше трьох кілометрів.

Батько Кості мій однокласник. Якось під час розмови сказав, що на олімпіаді з німецької у Суворовському училищі Костя здобув перше місце. Вчителька його не просто похвалила. На знак подяки по голові погладила. Дитині це запам’яталося, він розповів про це батькам.  

З любов’ю ставився до батьків. Оберігав їх від поганих новин. Не сказав, що був у Донецькому аеропорту. Хтось з наших упізнав його по телебаченню. Показували сюжет про тих, хто повернувся. Так само не сказав про свою хворобу.

Костя був дуже світлою дитиною. А ця його усмішка! Коли не зайдеш у клас, як те сонечко сяє. З такою дитиною було легко і цікаво працювати.

Бачила його інженером, а не військовим

Наталія Юрченко була класним керівником у класі, де навчався Костя Козьма. Згадує їхній клас, як дуже дружний. Діти вирізнялися взаємовиручкою, взаємодопомогою.

— Я їх пригортала до себе, як рідних, — говорить Наталія Юрченко. — Бувало, навіть цілувала. Вони потім довго не змивали сліди від помади. Батькам хвалилися, що їх вчителька поцілувала. Такі у нас були дружін стосунки з тим класом.

Пані Наталія читала у них математику. Пригадує, як одного разу Кості не далася задача. На ранок він розшукав вчительку і з радістю повідомив, що знайшов рішення. Казав, що дома розв’язував доти, доки не знайшов правильну відповідь.

— Не думала, що Костя стане військовим, — каже співрозмовниця. — Бачила його інженером. Так і казала йому про це. А він говорив, що хоче випробувати себе у військовій службі. Можливо, варто було все-таки відмовити його, переконати обрати іншу професію… Та що вже зараз говорити. Дуже велике горе.

Жодного разу не був на зустрічі з випускниками

— У Кості була така служба, що йому жодного разу не вдавалося приїхати на зустріч з випускниками, — розповідає його однокласниця Людмила Бардовська.(дівоче прізвище Лукянчук). — Зустрічалися з ним випадково. Було це тоді, коли приїжджав у село до батьків. Заходив у гості. Познайомив з дружиною, дитиною.

Останній раз бачилися з ним восени минулого року. Костя приїхав з Олею забрати сина. Літо Ілля провів у бабусі з дідусем. Перед початком навчального року приїхали мама з татом.

Зустрілися біля їхнього будинку. Дуже довго розмовляли. Аж поки дощ не розігнав. Не могла подумати, що та зустріч стане останньою.

Деякий час у школі ми сиділи з Костею за однією партою. Вражала його пам'ять. Він міг один раз подивитися на текст — і передати його слово в слово. На ходу запам’ятовував.

Любив історію. Знав багато матеріалу такого, що його не викладали на уроці. Цікаво було слухати його розповіді.

Заслужені п'ятірки

У нашому класі була ще одна відмінниця. Таня її звали. На жаль, її також нема уже серед нас. Три роки тому загинула в автомобільній катастрофі. Разом з чоловіком. Страшно навіть згадувати. У Тані день народження був 10 лютого, у Кості — 20 лютого 1984 року.

Вчителі, а також однокласники, яким вдалося добратися до села, прийшли провести в останню путь Костянтина Козьму.

Як сказала одна з моїх співрозмовниць, вирішили так: що буде, те буде. Як можна залишатися вдома, коли знаєш, що ховають одного з кращих учнів, світлу людину.

Нехай ці спогади стануть світлою пам’яттю Костянтину Козьмі від його земляків. Земля йому пухом. Щирі співчуття батькам, рідним, друзям, побратимам.

Навіть коли хворів, по максимум викладався на службі

Слова співчуття рідним і побратимам Козьми висловило Командування ССО, а також колишній заступник командувача Сергій Кривонос.  Ось його слова:

— Костянтин Козьма з самого початку бойових дій на Донбасі воював у складі третього полку спецпризначення імені князя Святослава Хороброго. Він був людиною, яка все своє життя віддала захисту Батьківщини.

Дуже потужний офіцер. Завжди сильний, активний. Навіть коли хворів, все одно по максимуму викладався на роботі, до останньої хвилини свого життя.

Отримав «Срібного вовкулаку»

Серед своїх нагород Костянтин Козьма особливо цінував відзнаку «Срібний вовкулака». Отримав її торік. Цінував не тому, що вона складається з чистого срібла, вагою 15 грамів. Матеріал для нагород жертвують прості люди. Вручають волонтери бійцям третього полку спецпризначення імені князя Святослава Хороброго.

Нагороджують тих, хто довів відданість своєму народу та державі під час бойових дій на Сході у боротьбі з російським агресором. Це має бути людина, для якої захист України — понад усе. Так стверджують волонтери ГО «Армія SOS», які вручають такі відзнаки спецназівцям.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.