«Які ж вони ще молоді! А вже на фронті». Поранений збирає кошти на авто для побратимів
- Микита з Жмеринки пішов на фронт у 19, там познайомився з другом на ім’я Антон, на два роки старшим від нього.
- Обидва були пораненні, Антон уже повернувся після госпіталю, Микита ще лікується.
- Друг повідомив з фронту, що «русня» знищила автомобіль і вони залишилися без коліс.
- Жмеринчанин Микита разом з мамою Олесею розпочав збір коштів.
- Скільки зібрали і скільки ще треба?
Хвилюючу історію знайомства і дружби двох молодих хлопців розповіла журналісту «20 хвилин» мама одного з них — пані Олеся зі Жмеринки. Обидва — добровольці. Антон пішов воювати у березні 2022-го, Микита у зоні бойових дій з осені того ж року.
Коли слухав розповідь мами, не стримався: «Які ж вони молоді, ці хлопці! А вже на фронті!».
У кого є можливість подякувати цим відважним двом захисникам — підтримайте їх донатом на автомобіль. Номер картки в кінці публікації.
«Познайомилися Микита й Антон безпосередньо у підрозділі — восьмій роті третього механізованого батальйону Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького, — продовжує пані Олеся. —
Різними шляхами йшли до своєї першої зустрічі. Відтоді вони не просто вірні друзі…»
Ми вже як брати
Коли почалася війна, Микита зі Жмеринки служив строкову службу. Його призвали 6 листопада 2021 року. Високого на зріст хлопця з гарними фізичними даними направили у роту Почесної варти президентського полку. Війна змінила амплуа їхнього підрозділу. Як розповів пан Микита, з першого дня нападу росіян їх направили на захист летовища авіазаводу імені Антонова. Воно розташоване у Гостомелі, це неподалік від Києва. Орки з першого дня намагалися захопити аеропорт. Як наші військові обороняли його, це тема окремої розмови.
Після того, як росіяни відійшли від Києва, Микита разом зі своїм підрозділом повернувся у розташування військової частини.
Він міг продовжити служити строкову до завершення визначеного терміну, а тоді звільнитися і повернутися додому.
Хлопець вчинив по-іншому: повідомив командиру, що має бажання йти на фронт. Підписав контракт і відбув у зону бойових дій на Донеччину. На той час Микиті було тільки 19 років.
З майбутнім другом Антоном познайомилися випадково. Воювали в одній роті. Відчули один до одного душевну приязнь. Їхня дружба — на все життя! Обидва упевнені в цьому.
«Ми вже не просто друзі, вважай, що брати», — говорить Микита.
Під час першого знайомства Микиту приємно здивувало те, що Антон теж доброволець. Хоча міг не служити. На початку війни працював за кордоном. Мав роботу, заробляв гроші. Можна було не повертатися. Але він покинув роботу, взяв квиток і вже у першій половині березня був вдома.
Якось під час розмови Антон поділився з другом своїми роздумами. Говорив, що не зміг би сидіти за «бугром» у той час, коли орки вбивають наших людей.
У нього був ще один привід швидше повернутися додому.
«Його тато одним з перших прийшов у військкомат, як тільки почалася війна», — каже пан Микита.
З Микитою і його мамою розмовляли 15 лютого. Перед тим вони набирали номер телефону Антона. Хлопець повідомив їм, що його відпустили поїхати у Харків. Там у шпиталі перебуває на лікуванні батько. У той день він був у Харкові. Війна не щадить нікого — ні молодших, ні старших.
Друг першим заспокоїв маму
Після того, як Микита прибув у зону бойових дій, його мама просила повідомити номер телефону когось з тих, з ким він найбільше підтримує контакти.
«Тоді я вперше розмовляла з другом мого сина Антоном, — згадує пані Олеся. — Звісно, не хотілося думати про щось погане. Але я просила Антона, якщо раптом щось станеться з Микитою, одразу повідомити. Хай би там що не було, але я маю знати, що з сином. Він молодець. Не підвів мене. Дотримав слова».
Про поранення Микити пані Олесі першим повідомив Антон. Її сина два рази скалічило. В обох випадках дізналася про це від його друга.
Пораненого Микиту доправили спершу у Дніпро. Там надали допомогу і відправили на лікування у Рівне, де оперували. Антон зробив усе, щоб приїхати до друга у лікарню в Дніпро. Не тільки для того, щоб підтримати пораненого. Розмовляв лікарями, дізнався, у якому стані його побратим. Знав, що мама друга обов’язково розпитуватиме про все, тому хотів мати інформацію безпосередньо від лікарів.
«Коли Микиту поранило, загубився телефон, — продовжує пані Олеся. — Антон знайшов вихід із ситуації. Він зателефонував у Рівне до знайомого, перекинув йому на картку гроші, попросив, аби той купив телефон і заніс у лікарню другові. Цей випадок мене дуже розчулив. Так роблять справжні друзі».
А потім поранило Антона. Сталося це у той час, коли Микита перебував на лікуванні у Вінниці. Одного разу Антон зателефонував і повідомив, що він у лікарні однієї із сусідніх областей. Мама і син одразу вирішили поїхати провідати його. Обидва неабияк раділи зустрічі. Мама спостерігала за ними. Теж тішилася, що в сина є такий надійний товариш.
Згодом хлопці бачилися ще раз. Друга зустріч відбулася у Києві. Антон після лікування проходив там ВЛК. Приблизно за місяць перед тим говорив, що хлопці з фронту просять безпілотник. Пані Олеся з сином Микитою організували збір і їм вдалося зібрати необхідну суму.
«Ми встигли це зробити ще до від’їзду Антона до своїх на фронт, — говорить пані Олеся. — Поїхали у Київ і передали йому дрон безпосередньо в руки. Купили такий, як він просив, — «Мавік». Уже маємо трохи досвіду збирати гроші. Сподіваємося, що й цей збір закриємо і купимо автомобіль».
Треба 220 тисяч гривень, частину коштів уже зібрали
Автомобіль, який потрібен для побратимів жмеринчанина Микити, коштує 220 тисяч гривень. Його вартість знають, бо машину уже знайшли. Її доставлять з-за кордону. На час нашої розмови з мамою і сином, їм вдалося зібрати 74.800 гривень.
Нині пані Олеся проводить розіграш лотереї на своїй сторінці у Фейсбуці. Вірить, що це приверне увагу. Призи незначні, все одно є люди, яких вони можуть зацікавити. Розігрує колекційну монету, дві новорічні іграшки ручної роботи, а також патріотичну брошку.
Найбільший інтерес має викликати ще один предмет.
«Наш друг Антон, який з побратимами чекає машину, пообіцяв передати тубус від протитанкового керованого ракетного комплексу, — каже пані Олеся. — Такий предмет може зацікавити багатьох. Думаю, організую аукціон з його продажу».
Найбільші сподівання у мами й сина на незначні суми донатів. Кажуть, навіть 50, чи 100 гривень, це теж гроші. Гривня до гривні — і військовим на автомобіль. Транспорт на війні рятує життя. На цьому наголошують мої співрозмовники. Просять обов’язково зазначити про це, аби люди розуміли, що таке на фронті машина.
Для тих, хто має можливість підтримати нашого земляка і його друга, кошти можна переказувати на рахунок Ощадбанку: 4790729949879365
Телефон мами пораненого військового пані Олесі — 096 19 93 118
Читайте також:
«Він — мої очі»: незряча жінка просить не забирати на фронт єдину дитину. Що кажуть у військкоматі?
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
Поліщук