Як Запоріжжя живе і воює — показав репортер з Калинівки

Валерій ЧУДНОВСЬКИЙ

Ваня з Маріуполя. Він рятував цього кота закривши його власним тілом під час артобстрілу. Його батько рятував власним тілом і Ваню, і кота під ним. Вижили. Виїхали.

Чимала територія Запорізької області нині тимчасово окупована російськими військами.
Поки військові боронять підступи до обласного центру і дають відсіч рашистам, саме Запоріжжя продовжує приймати переселенців.
Як все це відбувається — показує фотокор Андрій Дубчак, який родом з Калинівки, що на Вінниччині.

Вінничанин Андрій Дубчак працює фотографом у незалежному репортерському медіа про війну рф з Україною Donbas Frontliner. На сторінках у соцмережах часто публікує фотографії з «нуля». А перед Великоднем чоловік відзняв те, що зараз відбувається у Запорізькій області. Далі фото з його підписами.

Перечікуємо з військовими появу у повітрі російського дрона-розвідника «Орлан». Паралельно з його появою активізувалася і ворожа артилерія. Недалеко чути вибухи.

Відео дня

Чотирирічна Ангеліна. Коли я підійшов і підняв камеру аби її сфотографувати, вона різко заховалася. Я зніяковів від нетипової реакції дитини та відійшов. Потім від батьків дізнався, що після постійних артобстрілів та авіанальотів дівчинка отримала психотравму (почала заїкатися, енурез, мало говорить). Виходили вони до Запоріжжя з Новополтавки.

Дорога до позицій. Їхали швидко, бо у небі ворожі дрони. Хоча українське ППО не пасе задніх. Днями збили два російські гелікоптери.

Ваня з Маріуполя. Він рятував цього кота закривши його власним тілом під час артобстрілу. Його батько рятував власним тілом і Ваню, і кота під ним.

Запам'яталися слова його мами: «Найстрашніше те, що може бути, це коли твої діти питають, — «Мама, я помру?», — а над тобою твій будинок рвуть снаряди». Цій родині пощастило. Вижили і вийшли.

Хлопці на позиціях досвідчені. Микола не молодий — 58 років. Його бригада бойова, і лише незадовго до масштабного вторгнення РФ вийшла з чергування у зоні ООС.

Біженка з песиками з-під Гуляйполя. Йшли пішим ходом через поля. По дорозі від осколкових уламків снаряду загинув чоловік. Росіяни стріляли з автоматичної зброї їм у спини. Вижили. Усі у поганому моральному стані. Не до історій їм було.

Живуть хлопці та дівчата у добре замаскованих землянках серед лісопосадок та невеликих місцевих лісів.

Родина з немовлям під час перевірки документів на сортувальному пункту для біженців у Запоріжжі.

Поля навколо вкриті воронками та рештками носіїв від російських касетних бомб та ракет. То ближче, то далі, періодично чути вибухи артилерії та «приходи» пакетів ракет від Градів. Хто куди (наші чи не наші) — невідомо.

У центрі для біженців (не можу я їх чомусь називати «внутрішньо переміщеними особами», ці слова для мене не описують їх стан) жінка годує сина гарячим борщем.

Командир Віталій. Йому 25 років. З них дев'ять років — в армії. Таких «старих воїнів» у підрозділі дійсно багато. Бажання Віталія — «не стояти на місці, а йти вперед».

Черга за продуктовими наборами у центрі Запоріжжя.

Дорогою до Запоріжжя багато фортифікацій, які вдосконалюються та укріплюються. Військові командири дозволили зробити це фото, бо такі окопи не є секретом для ворога — дрони росіян літають тут щопівгодини.

Сестри Любов та Галина, біженки з окупованої Успенівки, стоять у черзі за продуктовими наборами. Тікали родиною. Одинадцять людей в легковій машині. Потрапляли під артобстріл під час втечі. Любов певно має посттравматичний синдром. Часто плаче і постійно тулиться до сестри. Зараз живуть з дітьми у приміщенні дитячого садочка. Що далі? Куди їхати? Що робити? Вони не знають.

У регіоні на дорогах багато української військової техніки. Підсилюють оборону.

По дорозі зупиняємося у медиків. Діана в армії два роки. У перші дні масштабного вторгнення пережила та бачила багато. Каже «усе було на адреналіні». Додає, що зараз не зважаючи на інтенсивні бойові дії «300» та «200» у підрозділі значно менше ніж на початку вторгнення.