«Я на фронт, сину!» — «Я з тобою, тату». Як рідні люди загубилися на війні і що було далі

Батько й син Танащишини одними з перших прийшли у військкомат добровольцями, служили разом, поки не загубилися у вирі війни

• Після того, як їх підрозділ накрило артобстрілом, батько не знав де син, а той не знав де тато.
• Син першим знайшов інформацію про батька, на той час його тато перебував на позиції під Бахмутом.
• Тільки через 1,5 місяці вони знову зустрілися, але та зустріч була зі смутком.
• Розповідаємо про двох добровольців, які одними з перших прийшли до  військкомату після того, як рашисти почали проти нас велику війну.

У 29-річного В’ячеслава Танащишина позивний «Стоматолог». Його на два дні відпустили з частини провідати батька. У підрозділі добре знають Володимира Петровича, так звати старшого Танащишина. Раніше він служив тут разом з сином.

Коли В’ячеслав приїжджав провідати батька, з ним вдалося поспілкуватися журналісту «20 хвилин».

День під Бахмутом — за рік в АТО

— Тата важко поранило, — каже В’ячеслав. — Сталося це за день до його народження, 7 березня нинішнього року. Уже понад пів року минуло відтоді, а він дотепер на лікуванні. Зараз у Вінниці. Лікарі ВЛК сказали, що до військової служби батько не придатний. А йому тільки 54. Добре, що залишився живий. З того пекла під Бахмутом, де він воював, мало повернулося побратимів з його групи. Якось один з таких військових казав:  день на позиції під Бахмутом можна зараховувати за рік в АТО, хоча й тоді були запеклі бої.

В’ячеслава служить старшим бойовим медиком однієї з рот 120-го батальйону ТрО, а ще він — стрілець. Каже, головним завданням кожного у батальйоні — бути у першу чергу бойовою одиницею.

За його словами, навики тактичної медицини має кожен військовий. Спеціалізовану допомогу  надають медики з відповідною освітою. Він один з них. У його обов’язки входить також евакуація поранених.

До війни працював стоматологом, звідси й позивний «Стоматолог», мав багато планів, але почалася війна і не міг залишатися вдома.

«Що ти тут шукаєш?» — запитували колеги з ВЛК

Фах стоматолога В’ячеслав здобув у Тернополі у медичному університеті. Перед тим закінчив медичне училище у Могилеві-Подільському, він родом з цих країв.

Батько перед війною працював на будівництві під Києвом. Коли 22 лютого 2022-го на столицю полетіли ракети, син неабияк стривожився за батька. Той не знав, як йому бути далі. Вибратися з міста було непросто. До вокзалу не підступитися. Син одразу зорієнтувався у ситуації Поїхав забрати  батька додому. Про ту поїздку можна розповідати окремо і довго. Але вони добралися додому. Удвох їм було не тільки спокійніше. Головне — надійніше, бо відчували плече один одного.

— Ще не встигли, як слід, відпочити з дороги, а тато каже: «Сину, я на фронт». Сказав, і дивиться на мене. А я так само одразу без роздумів відповів: «Я з тобою», — згадує тривожні дні кінця лютого 2022-го В’ячеслав. — Ніхто тоді не знав, що буде далі, чого можна чекати, на що сподіватися. Багато людей приймали рішення швидко. Це ми побачили, коли приїхали до військкомату у Могилеві-Подільському. Там стояла черга охочих йти зупиняти російських окупантів.

Батько хлопця, Володимир Петрович, у свій час служив строкову службу. Було це у радянські часи. Служив у ракетних військах. Тому у військкоматі до нього не було зайвих питань. На перших порах мобілізували тих, хто знає, що таке армія. У В’ячеслава — жодного військового досвіду: строкову не служив, військової кафедри в університеті не було.  Йому відмовили.

— Охочі служити одразу проходили лікарську комісію, — розповідає В’ячеслав. — Огляд проходив швидко. У комісії були медики, які знали мене ще по навчанню в медичному училищі. Дехто з них запитував, що ти тут шукаєш? Не візьмуть тебе без досвіду, йди додому.

Говоримо з В’ячеславом, як того часу кардинально змінилася ситуація! У перші дні війни добровольці просилися на фронт, шукали шляхи, як потрапити у списки мобілізованих, дехто готовий був навіть заплатити за таке, тепер платять, щоб уникнути мобілізації.

Запитую співрозмовника, як йому все-таки вдалося умовити військкомат? Грошей він не платив. Просто зумів сказати правильні слова тим, хто відповідає за мобілізацію. Каже, говорив переконливим тоном, щоб зрозуміли. Пояснив, що люди з медичною освітою також потрібні на фронті. Зрештою, переконав!

Служили син з батьком спершу в одному взводі (це підрозділ з 30-ти осіб – Авт.), потім — в одній роті (приблизно 90 військових – Авт.).

Один фронтовий випадок розвів їх. Загубили один одного у вихорі війни.

Над головою висів «рій» дронів

Вночі 5 березня В’ячеслав ще був разом з батьком. Перед тим над їхніми головами висів «рій» ворожих дронів. Потім почався артилерійський обстріл. Військові розділилися на групи. Все робилося швидко, до деякої міри хаотично. Син потрапив в укриття, де батька не було, той залишився з іншою групою.

На другий день вийшли на зв'язок з командиром. Шукав інформацію про  батька. Хвилювався, бо знав, що не всі вижили під час нічного обстрілу.

Його заспокоїли. Повідомили, що Володимир Петрович живий. Але заспокоїли не надовго.

«Твій батько на позиції»

Як каже пан В’ячеслав, на той час тато про нього не мав інформації. Щось дізнатися про сина він не мав такої можливості. Його група заступила на позицію біля Бахмута, йому про це повідомив командир. Син розумів, що це означає. Одного разу йому випало бути на командному пункті. В той час працювала рація і В’ячеслав на власні вуха чув, що робилося там під час бою.

Він усвідомлював, що після таких боїв не всі повертаються живими.

Володимира Петрович обминула фатальна участь. Щоправда, чоловік дістав важкі поранення, але його вдалося евакуювати. Евакуація поранених — одне із завдань бойового медика. Цього разу син не брав участі у вивезенні батька з гарячої точки. Це робили інші.

— Тільки через три дні після евакуації батько нарешті дізнався про мене, а я про нього і ми могли порозмовляти по телефону, — розповідає В’ячеслав. — А побачилися аж через півтора місяці, коли я виїхав з Донецької області і провідав його у шпиталі.

Мій співрозмовник із сумом говорить про побратимів, які полягли під Бахмутом. І не тільки там.

— Я згадую хлопців із свого підрозділу, які прийшли у перші дні війни, — розповідає він. — Вони були мотивовані, патріотичні, їх ніхто не агітував, вони самостійно зробили свій вибір, усвідомлювали, за що йдуть на ризик. Це справді був цвіт нації. На жаль, багатьох з них ми втратили.

На війну В’ячеслава і його батька проводжала мама і молодша сестра. Запитую, що вони їм говорили?

— Мамі і сестрі весь цей час було важче, ніж нам з батьком, — каже співрозмовник він. — Ми з татом весь час перебували разом, за винятком тих страшних днів, коли загубилися, а мама з сестрою щодня чекали дзвінка. Їм було найважче, це правда. Чекати, не знаючи, що з нами, це справжні муки.

Пані Марія, так звати маму мого співрозмовника, продовжує тривожитися за сина. Чоловік Володимир з травмами, але він живий, жінка знає, що він у безпеці, а син…

Тим часом В’ячеслав будує плани на подальше життя. Знає, чим буде займатися після Перемоги.

«Коли повернетеся, лікарю?» — «Одразу після Перемоги!»

У селі Яришів, центрі територіальної громади Могилів-Подільського району, В’ячеслав Танащишин створив стоматологічний кабінет. Засукавши рукава, сам працював на ремонтних роботах. Допомагав робітникам у підведенні води, прокладенні каналізації, повністю оновили електрику. Каже, для придбаного обладнання потрібне надійне електроживлення і тепер воно є у цьому приміщенні.

На проведені роботи затратив частину власних коштів, обладнання допомогли придбати благодійники. Стоматолога підтримала сільська рада, надала приміщення. Про це журналісту розповів голова громади Олександр Кухарчук.

— Лікар такого профілю дуже потрібен у селі, — каже пан Кухарчук. — Наше село велике. Люди з нетерпінням чекають повернення нашого стоматолога з війни. Своїм вчинком він уже заслужив авторитет — добровільно пішов захищати рідну землю, нас усіх.  

— У нашому стоматкабінеті встановлено таке обладнання, яке мають далеко не всі заклади у Могилеві-Подільському, а може, і у Вінниці, — розповідає пан В’ячеслав. —  Дехто думає, якщо це село, то можна ліпити сліпого до плота. Повірте, у нас не так. Обладнання таке, що допомога буде на високому рівні, починаючи від рентгену і до продовження лікування.

До речі, лікар уже має стоматологічну практику. Набував її після університету у Могилеві-Подільському.

Нині найголовніше вигнати окупантів з нашої землі. Саме тому він залишив роботу і пішов добровольцем. Якби не війна, Танащишин уже приймав би пацієнтів. Дехто з них телефонує і запитує, коли повернеться.

— Одразу після Перемоги!, — відповідає В’ячеслав.

Читайте також:

«Всі ротації госпітальєр Папай провів на самому нулі». Був лицарем скромності зі смутком в очах

Встановили трамвайні та автобусні зупинки: як виглядає реконструкція на Батозькій

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.