«Я хотів віддати сину свою ногу»: хвилююча розмова з батьком спецназівця «Вікінга»

Віктор СКРИПНИК

У Харківському шпиталі Руслан Керничний (праворуч) пропонував віддати свою ногу спецпризначенцю 8 полку ССО, сину Геннадію. Його пропозицію розглядав консиліум лікарів, але не схвалив таку операцію

Сержант підрозділу Сил Спецоперацій Геннадій Керничний — єдиний з воїнів, хто ходив на бойові завдання на протезі.
У перший бій вступив, коли йому не було ще й 18-ти, загалом боронив країну 10 років, п’ять з яких — на протезі.
Геннадію Керничному присвоїли звання Героя України, на жаль, посмертно.
Що розповів журналісту «20 хвилин» батько спецназівця, який теж воював і під час АТО, і коли почалося повномасштабне вторгнення?

Руслан Керничний зателефонував до редакції «20 хвилин», щоб розповісти про презентації книги про полеглого сина. Видання представили у школі рідного села Керничного — Слобода-Гулівська Барської громади. Називається книга «Вікінг», таким був позивний спецназівця.

Розповісти про написане приїхав автор книги — Вадим Вітковський, керівник обласної організації Національної спілки письменників України. Батько розповів також, що в школі планують створити куточок Героя. Розмова з журналістом «20 хвилин» тривала понад годину.

«Ви такого сина втратили!..»

Руслан Керничний поділився ще однією інформацією. Днями завершилися Всеукраїнські змагання з рукопашного бою, присвячені пам’яті Геннадія Керничного. Змагалися вихованці військових ліцеїв нашої держави. Відбувався турнір у Буковинському військовому ліцеї, в якому навчався Геннадій. Навчальний заклад знаходиться у місті Новодністровськ Чернівецької області.

— Ми тішимося кожною згадкою про сина, — розповідає батько. — Це вже другі такі змагання. Перший раз їх провели у минулому році. Перед тим презентували книгу «Вікінг», а після того почався турнір. У ліцеї мені повідомили, що такі змагання будуть традиційні, кожного року. На нагородах згадується ім’я Геннадія. На фасаді будинку є меморіальна дошка у пам’ять про сина.

Батько не приховує, що готовий ділитися спогадами про сина з кожною людиною! Щоб знали, яким був Геннадій. Щоб згадували, пам’ятали про хлопця, який прожив на світі тільки 27 років…

— Ми з дружиною продовжуємо його чекати, — говорить пан Руслан. — Хоч це звучить дивно, але поясню чому так кажу. Після сьомого класу Гена поступив у військовий ліцей. Додому приїжджав на канікули. Весь час чекали. Ліцей закінчив у 2013 році. Пішов на війну. Знов стали чекати. І тепер чекаємо.

Батько не приховує, що син мав добре серце, допомагав іншим, його любили не тільки за доброту, а й за щирість, відвертість. Великий патріот і сміливий воїн. Каже, про це їм розповідають його побратими, викладачі ліцею, лікарі, які його рятували… "Ви такого сина втратили!.." — чують від декого із співрозмвоників. Стільки нагород мав у 27 років!

«У перший бій пішов у неповних 18»

Про справді легендарного бійця Сил Спецоперацій Геннадія Керничного написано багато. Втім, деякі факти почув від його батька уперше. У попередніх публікаціях їх не знайдете.

Від батька син перейняв багато позитивних рис.

— Ми обидва мрійники, — говорить пан Руслан. — У нас навіть болячки однакові. Група крові одна й та сама. Ми дуже відчували один одного. З пів слова розуміли. На війну йшли разом — і у 2014-му, і у 2022-му.

Пан Руслан ще під час строкової служби брав участь у бойових діях. Служив у Нагорному Карабаху. У їхній сім’ї є ще старший син Денис. Батько каже, що старший має інвалідність з дитинства.

Коли почалося АТО, казав хлопцям, бережіть маму, допомагайте їй, а я піду воювати, думав, переконаю таким аргументом, продовжує пан Руслан. Де там! Геннадій і чути не хотів про таке. Перед тим подав документи в Академію Сухопутних військ. Натомість взяв до рук зброю.

Геннадій не раз повторював, що хоче служити і воювати тільки у Силах спецоперацій. Тому вдома не дивувалися, що він пішов проситися у 8-й полк ССО.

— На той час Гені не було ще 18-ти, — згадує батько. — Але його взяли. Багато не розповідав, тільки сказав, що поки буде оформляти документи, щось там ще робити, то й буде 18. А насправді перший бій у нього був 14 березня 2014 року, коли синові ще не виповнилося 18. Ми дуже переживали. Бо ж вважали його ще дитиною.

Руслан уже був в АТО. Разом із знайомим записалися у добровольчий батальйон «Волинська Січ», що формувався у Новоград-Волинську.

Консиліум лікарів не схвалив операцію

— Я не міг не попередити сина про те, що на війні може трапитися щось страшне, — продовжує Руслан Керничний. — Треба було налаштувати дитину на сприйняття можливої ситуації. Обережно натякнув на те, що дехто з воїнів стає калікою. Як зараз пам’ятаю, син відповів: «Тату не говори мені про таке. Мені нічого не відірве». Після цих слів син насторожив мене. Каже, кому ми, молоді, будемо потрібні каліками?

У житті бувають дивні спів падіння. Руслан Керничний після поранення лікувався у Харкові у шпиталі. Пам’ятав декого з лікарів, медсестер.

— У той страшний день телефонує мені Геннадій і каже, що їх доправляють літаком у Харків у шпиталь, — розповідає батько. — Пояснив, що проблема з ногою. Я зрозумів, що до мого приїзду синові потрібна підтримка. Подзвонив знайомим побратимам, попросив навідатися в шпиталь. Коли був у дорозі, вони повідомили, що Гена в реанімації. Їх туди не пропускають, але лікарі сказали, що хлопець тримається по-бойовому. Мовляв, хвилюватися не варто.

Ще до приїзду у шпиталь батько згадував випадок, про який колись читав. Йшлося про пересадку ноги.

— Як тільки я приїхав у Харків, одразу повідомив лікарям, що хочу передати свою ногу синові, аби він не користувався протезом, — каже співрозмовник. — Мені відповіли, що мають скликати консиліум, запросити науковців. Вони справді скликали консиліум. Я чекав його закінчення під дверима. Всі думки були спрямовані на те, що дуже хочу допомогти синові. Вважаю, що будь-хто інший з батьків так само бажав би кращого своїй дитині.

Після зібрання медичних світил Руслану Керничному відмовили. На те були вагомі причини. Пояснили, що такі операції виконуються у короткий час після ампутації. У їхньому випадку такий час упущено. Тому ймовірність того, що операція дасть позитивний результат, за словами медиків, 50х50. Отож, ризикувати вони не стали.

Після дев’яти місяців лікування Геннадій Керничний став на протез.

Іспити в університет складав у шпиталі

Після втрати ноги Геннадій Керничний не впав у відчай. Так говорить його батько. На відміну від побратима, з яким разом лікувалися. Гена постійно підтримував хлопця, який також залишився без кінцівки.

Батько багато часу проводив поруч з сином.

— Якось кажу йому, Гена, на протезі ти вже не зможеш повернутися до своїх у спецназ, давай подумаємо, яку б ти обрав цивільну спеціальність, — продовжує розповідь пан Руслан. — А він з дитинства тягнувся до сільських клопотів. У сьомому класі дядько Віктор Базай подарував йому вулики. Син навчився доглядати бджіл. Навіть збільшив пасіку. Ще йому подобалося поратися в саду.

Та розмова батька з сином закінчилася тим, що Геннадій вирішив йти навчатися в аграрний університет. Обрав спеціальність агронома. Надумав вчитися в Кам’янці-Подільському.

— Не повірите, але коли я приїхав в університет і розповів, що син хоче стати студентом, але поки що лікується, там ухвалили рішення зробити виїзний прийом іспитів, — згадує батько воїна. — Одне слово, у шпиталь в Ірпінь приїхала виїзна комісія. Екзамени Гена складав, можна сказати, на лікарняному ліжку. Заочно закінчив навчання і отримав диплом бакалавра.

Щоправда, агрономом воїн не працював. Бо після лікування повернувся до своїх у 8-й полк ССО.

Батько каже, що син був дуже наполегливий. Особливо у спорті. Став майстром спорту з пауерліфтингу і бойового самбо.

Як тільки його протезували, активно зайнявся спортом. Вдосконалював себе.

— У нас є відео, де Гена на протезі підіймає штангу, вагою 165 кілограмів! — розповідає батько. — Він два рази перемагав на змаганнях «Ігри нескорених». Один раз у Харкові, а другий у Львові. Мав їхати на міжнародні змагання. Його включили у збірну. Передумав. Чому? Його хлопці тоді стояли у Бахмуті. Там таке робилося! Вирішив, що на той момент більш потрібний тут, у підрозділі, з хлопцями, аніж на змаганнях. Отакий він був, ще молодий, а вже розсудливий.

Батько уточнює, що у Бахмуті його син з побратимами воював 10 місяців!

Посадив сад і мріяв створити базу відпочинку для побратимів

Восени 2021-го Геннадій звільнився зі служби. Разом з батьком заклав сад. Посадили яблуні, груші, сливи, вишні. У них дуже гарні місця. Поруч ліс, ставок. До речі, він взяв водойму в оренду. Але не для того, щоб розводити рибу.

— У Гени була мрія, якою він поділився зі мною і з мамою, — продовжує пан Руслан. — Створити під лісом, біля ставу, хоча б невелику базу відпочинку. Планував запрошувати побратимів. Щоб приїжджали з сім’ями, з дітьми.

Але втілити задумане не вдалося. Наприкінці 2021-го ми з сином зібрали тривожні рюкзаки. Розуміли, що війни не уникнути.

Співрозмовник зазначає, що мрію Геннадія про базу відпочинку втілив один з Благодійних фондів. Його керівництво знало Геннадія. Після загибелі сина, батько розповів про його мрію. Каже, нині така база уже приймає поранених воїнів. Розташована вона на Івано-Франківщині.

Генка ніколи не казав «Ні»

Геннадій Кекрничний загинув 23 серпня 2024 роки біля села Липці на Харківщині. Як розповіли батькам побратими, він разом зі ще одним воїном, їхав на багі забрати побратимів. У той час їх атакували ворожі дрони. На той час йому було тільки 27.

Бойовий шлях молодого воїна вражає. Назвемо декілька з його фронтових доріг. Коли почалося АТО, воював у містах Щастя, Дебальцево, Мар’їнка, Зайцево.

На початку повномасштабної війни захищав Київщину, брав участь у зачистці Мощуна, Ірпеня, Макарова, Бучі, Гостомеля. Потім була Харківська кампанія. Пройшов дорогами Донеччини. У Ямполі знімав російський прапор і встановив синьо-жовте полотнище. Воював у Луганській і Запорізькій областях.

«Генка ніколи не казав «Ні!», — так відгукувалися про нього побратими. Один з них зауважив: «Цей хлопець воїн до останньої краплі крові». Ще казали, що він народився бути спецназівцем.

Побратими не забувають батьків Геннадія. Приїжджають у гості. Згадують. Розповідають, яким запам’ятали їхнього сина. І дуже шкодують, що 8-й полк втратив справжнього воїна і дуже щиру людину.