«Все, ти їдеш у Чорнобиль»: чорнобилець після поранення на Майдані 12 років допомагає військовим

• Його не запитували, чи хоче їхати в Чорнобиль на ліквідацію аварії на атомній станції.
• У Чорнобильській зоні працював на місяць довше, ніж передбачено, бо  не було ким замінити.
• Під час Революції Гідності отримав поранення на Майдані у Києві.
• Першу волонтерську поїздку здійснив у 2014 році у місто Щастя на Луганщині, як тільки «айдарівці» вибили звідти окупантів. Відтоді і дотепер допомагає військовим.

Все сказане вище — про Миколу Зарембу з Могилів-Подільського. Недавно його нагородили орденом «За заслуги» III ступеня. Відзнаку приурочили до 40-ї річниці аварії на Чорнобильській атомній станції (ЧАЕС). Пан Микола сім місяців працював на ліквідації найбільшої техногенної катастрофи. Обіцяли, що відпустять через пів року. Пояснювали, що саме стільки часу дозволялося перебувати в умовах підвищеної радіації. Відпустили пізніше, бо не могли знайти заміни. Перебування у зоні підвищеної радіації негативно позначилося на здоров’ї.  Неспроста нині має «букет» болячок і другу групу інвалідності.

Тут уже ніякий орден не допоможе.

— Орден поки що не вручили, — сказав у розмові з журналістом «20 хвилин» Микола Заремба. — Бачив повідомлення про моє нагородження на сайті міськради. Привітав голова громади Геннадій Глухманюк. Інформація про нагороду була також на сайті обласної адміністрації, на деяких інших ресурсах.

— Ще одну відзнаку — медаль ліквідатора аварії уже отримав, — каже пан Микола. — Ці дві нагороди ще раз нагадали про ту страшну трагедію.

«Поїхав за довідкою, а мене відправили в Чорнобиль»

Четвертий реактор на ЧАЕС вибухнув у ніч на 26 квітня 1986 року. На той час Микола Заремба служив у Внутрішніх військах у званні прапорщика. Охороняв засуджених в одній з колоній у Могилів-Подільському районі. Проживав у райцентрі.

Активну фазу пожежі на станції зупинили протягом десяти днів. Ліквідація наслідків аварії тривала роками. Так само, як і відселення людей із забрудненої радіацією території.

— На початку 1987 року я поїхав з Могилів-Подільського у Вінницю, щоб взяти довідку з місця роботи, — розповідає пан Микола. — Її вимагали у дитячому садку. Синові ще й трьох рочків не виповнилося. У Вінниці знаходився штаб нашої частини. Поки у кадрах готували документ, розмовляв з начальником штабу. Пам’ятаю його прізвище Крот. Поцікавився у нього інформацією про Чорнобиль. Він так подивився на мене довгим поглядом і каже: «Зачекай». Через деякий час повернувся у кабінет, подав довідку, а тоді каже: «Все, ти їдеш у Чорнобиль. Збирайся». Для мене це було несподівано. Запитав, ким їду, водієм? Він відповів, що буду працювати хіміком. Пояснював, що ніколи не мав справу з таким. Мого начальника те не цікавило. Він лише повторив кілька разів: навчать.

— Місяць мене навчали роботі з дозиметрами, іншими приладами, показували, як вимірювати рівень радіації, як вести журнал обліку опромінення тих, хто працював на ліквідації аварії, — розповідає співрозмовник. — Наприкінці лютого я вже був у Чорнобильській зоні. На той час мені виповнилося 24 роки.

Кожен ліквідатор мав індивідуальний дозиметр

На ЧАЕС прапорщика Зарембу відрядили у роту Внутрішніх військ, яка охороняла по периметру 10-кілометрову ділянку. Значну частину військових у підрозділі становили хлопці строкової служби. За словами співрозмовника, це були солдати з різних республік тодішнього Союзу.

— Територія довкола станції була обтягнута дротом, — говорить пан Микола. — Один вид дроту ми називали плутанкою. Його так встановили, що заплутувалися і люди, і тварини. А другий дріт називали «колючкою». Він знаходився під сигналізацією. Варто було доторкнутися — і вже спрацьовувала сигналізація. На місце виїжджала охорона. Користувалися автомобілями УАЗ-469, чи ГаЗ-66. Мало також у розпорядженні більш потужну техніку. Це — БРДМ, колісна бойова розвідувально-дозорна плаваюча машина і гусенична БТР, машина підвищеної прохідності. Найчастіше у цих дротах заплутувалися тварини: коні, худоба, лосі, багато було вовків.

Чоловік згадує, як одного разу вночі наштовхнувся на лося. Розійтися вдалося мирно тільки тому, що ті, хто був у машині БТР, направили світло прожектора на тварину. Засліпили її і вона різко кинулася тікати.

Попри те, що забруднену радіоактивну територію обтягнули дротом, кожної ночі виставляли караул із солдатів. Бувало, на чергування у караулі заступав також хімік.

— Мій безпосередній керівник знаходився у Києві, — каже пан Микола. — Це начальник хімслужби військової частини. Я підпорядковувався безпосередньо йому. Але не міг не допомагати тим, з ким перебував в одній роті. І в караул ходив разом з солдатами, і виконував багато інших робіт. Наприклад, їздили на чисту територію, аби набрати там піску без радіації. Жили разом: ночували у вагончиках на чотирьох людей. Вагончики мали два окремі входи. У їдальні разом харчувалися. Харчували добре. Вдома я не їв таких страв.

Головним знаряддям для хіміка Заремби був дозиметр ДП-5 (дозиметр польовий). Прилад для визначення гамма-радіації і радіоактивного забруднення предметів.

— Приходив з ним туди, де працювали ліквідатори, фіксував дані радіоактивного забруднення, записував у журнал прізвища тих, хто працював на території, чи об’єкті, — розповідає «чорнобилець». — У мене ще були визначені точки для проведення замірів радіації. Щоденні завдання отримував від командира роти.

Як уточнив «чорнобилець», кожен ліквідатор мав індивідуальні дозиметри.

— Вони були двох видів, — розповідає Заремба. — Один прямокутної форми, інший — у формі діжечки. Обидва прилади невеликих розмірів. Один мав для кріплення шпильку, його чіпляли на одяг, як значок інший кріпили до пояса.

— Кожен такий дозиметр мав індивідуальний номер, — розповідає співрозмовник. — Вони були розраховані на користування протягом місяця. Тоді я збирав їх і відвозив у Прип’ять. Передавав у хімслужбу. Побачити, скільки рентген схопив за цей час той чи інший ліквідатор, було неможливо. Прилади були закриті. Щоб зчитати з них показники, мабуть, треба було їх розібрати. Це я так припускаю. Можливо, передбачався інший спосіб, не знаю…

Розуміли, що радіація зашкалює

Рота нараховує приблизно сто людей. Саме стільки індивідуальних дозиметрів збирав наприкінці місяця хімік підрозділу Заремба. Відвозив їх автомобілем з водієм. Можна було їхати двома маршрутами: коротшим і довшим. Чоловік зізнається, що насправді коротшим заборонялося. Чому? Бо він проходив біля само станції.

— Дорога проходила уздовж паркану, за яким розташовувалася ЧАЕС, — каже пан Микола. — Тут же були охолоджувальні озера, які постійно парували. Проїзд цією дорогою забороняли. Але у нас були свої ворота. Ми їх відчиняли і виїжджали. Довшою дорогою не їхали, бо економили пальне, та й часу довелося б витратити більше. Молодим властиво ризикувати. Не один я був такий. Хоча й розумів, що там радіація зашкалює. Як зараз бачу станцію зблизька.

Із телефонним зв’язком у них були проблеми. Щоб зателефонувати додому, треба було виїжджати в один з населених пунктів. Тому писав листи. Пошту привозили часто. Забирали листи.

Третього березня 1987 року синові виповнилося три роки, згадує пан Микола. Надіслав дружині листівку. Привітав їх обох. Зрозуміло, що хотілося дитину взяти на руки, але…

Зробити це вдалося тільки після 7 жовтня того ж року. То був останні день його роботи у Чорнобильській зоні.

Запитав «чорнобильця» про те, скільки він отримав радіації за сім місяців роботи неподалік від станції.

Визначити це можна було б за показниками індивідуальних дозиметрів, розповідає чоловік. Але ж про ті дані нам не говорили. Їх тримали у секреті. А те, що писали, тому я не вірю. Я ж заміряв рівень радіації на конкретній території. Тому можу уявити, скільки ми наїлися, вибачте, тієї радіації.

На Майдані граната вибухнула над головою

У 2014 році Микола Заремба перебував серед учасників Революції Гідності на Майдані у Києві. Дістав поранення. Каже, сталося це у день масових розстрілів 18 лютого. Над ним вибухнула граната. Каже, посікло голову, ногу поранило, у пах залетіли. Його рятував син товариша. Допоміг добратися на квартиру до родички пана Миколи. У лікарню їхати не наважилися. Хто був на Майдані, знає чому. Бували випадки, коли біля лікарень чергували «тітушки». Потім Зарембу відвезли додому у Могилів-Подільський.

Після лікування знову повернувся на Майдан. Згадує земляків, з яким разом стояли на Майдані у столиці. Називає Михайла Саволюка, Володимира Сіранта, Михайла Лосенка, Олександра Царенка. Про останнього говорить, як про людину, якої уже нема з нами.

Перша волонтерська поїздка — у місто Щастя до «Айдару»

Молодший син Миколи Заремби, який народився після повернення батька з Чорнобиля, воював проти російських окупантів. На жаль, його нема серед живих. Пан Микола згадує, що спершу сина не взяли на війну через хворобу. Лікувався. Навряд чи можна було до кінця долікувати гепатит.

— Він був оператором дронів, — згадує про сина пан Микола. — Одного разу подзвонив і поскаржився, що в нього підвищена температура. Не вдається понизити. Поклали в лікарню, обстежили і встановили онко.

Зять Заремби також воював у прикордонних військах. Після важкого поранення йому ампутували ногу. Після протезування чоловік повернувся на службу у Могилів-Подільський прикордонний загін.

— Моя перша волонтерська поїзда була у місто Щастя Луганської області після того, як бійці «Айдару» вибили з нього окупантів, — згадує події 2014 року пан Микола. — Дотепер зберігаю ті хвилюючі почуття зустрічі з «айдарівцями». Дав собі слово, що буду допомагати тим, хто воює з російськими окупантами, доки не закінчиться війна.

 

Читайте також:

Янчак визнає вину і хоче передати заставу на ЗСУ: що зі справою про побиття чоловіка в ТЦК

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.