"Ненавиджу бідність! Вона принижує" - Останні жнива патріарха

Анатолія Пачевського поховали у день його народження у селі Радівка Калинівського району, де він працював понад 50 років. Половину з них керував господарством. До свого 78-ліття не дожив один день. Зібрав вирощений урожай і пішов за межу вічності. Багато років пропонував з різних трибун свої «рецепти» господарювання. Частково втілив їх на практиці у Радівці. У масштабах держави так і не знайшов підтримки своїх пропозицій, як позбавити людей у селі бідності.

-Ненавиджу убогість, бо це принижує людину, - так говорив Пачевський. - Давайте припинемо цей бандитизм із землею. Не можна так, щоб на багатих землях люди злидарювали. Чому зиск від полів і ферм йде тільки олігархам? Варто було б взагалі здійснити націоналізацію, земля має бути у руках тих, хто її обробляє. Зиск від вирощеного врожаю мають отримати всі працюючі, а не так, як нині – левова частка прибутку осідає у кишенях олігархів, а решті перепадають крихти. На різних рівнях – від району до столиці – мене уважно слухають, і.. мовчать.

«Деякі хазяї перебирають людьми, як худобою»

-Новітньому «латифундисту» для обробітку, скажімо, двох тисяч гектарів землі достатньо 20 працівників, - розмірковував Анатолій Пачевський. - Якщо раніше в господарстві працювало, для прикладу, 300 людей, то де решті подітися? Тому й перебирає дехто людьми, як мені розповідали, як худобою. Безвихідь змушує людей красти, спиватися, покидати рідні місця…  Про соціальну сферу годі говорити. Начхати тому, хто прихопив землю в оренду, на те, що в селі нема дитсадка чи медпункту, на погані дороги. Він каже одне: я сплачую податки, от і думайте, як ними розпорядитися. Тільки ж тих податків, як кіт наплакав.

У Радівці на вирішення соціальних питань щороку витрачають немалі кошти. Надають людям матеріальну допомогу, купують путівки на лікування у санаторіях, оплачують складні операції своїм працівникам. Раніше будували житло, пізніше стали надавати позичку. Дороги ремонтували у складчину. Люди частково фінансували роботи з власних кишень.

-Памятаю час, коли держава компенсувала кошти, витрачені на соціальну сферу, - казав Пачевський. Чому зараз цього не роблять? Якщо господарство сплачує податків на мільйони гривень, то можна було б повернути хоч якусь дещицю грошей, затрачених на розвиток соціальної сфери?

«Дайош соняшник, дайош рапс!..»

-Більшість з нових хазяїв землі п»явками висмоктують з неї соки, - говорив Анатолій Пачевський. – В погоні за швидкими грішми вони готові на все. сіють тільки вигідні культури. «Дайош соняшник, дайош рапс!» - такі в них лозунги. А далі – хоч трава не рости. Порушується агротехніка, виснажується грунт, втрачається гумус, надмірне внесення міндобрив призводить до окислення грунтів. Що ми залишимо прийдешнім поколінням?

Бунт не вдався

-Як будемо господарювати – колективно, як і раніше, чи одноосібно? – запитував Пачевський трудівників після того, як розпаювали землі.

Люди вирішили й надалі. як кажуть у селі, триматися гурту. У Радівці показники господарювання на рівні європейських. маю на увазі врожаї зернових чи технічних культур. Тут збудували сучасний тваринницький комплекс з виробництва молока і вирощування свиней. Виробництвом свинини мало хто нині займається з господарників. «Ласий» шматок привабив тих, хто загарбує землі тисячами гектарів. У Радівку стали наїжджати ті, хто підбивав місцевих передати їм свої наділи. Коли люди відмовилися, застосували інші методи. Почали підбурювати окремих на бунт проти Пачевського. Люди не повелися. У селі, де на Новорічні свята гуртом збираються у сільському клубі на свято, а на Великдень так само дружно йдуть до церкви, у людей інша психологія мислення.

Не знаю, як буде тепер, коли патріарха не стало.

Як на війні загинув батько

Неабияк вразила і надовго запамяталася ще одна розповідь Анатолія Пачевського. Йшлося про сокровенне. Він з таким трепетом говорив про батька. Коли почалася війна, Анатолію Пачевському йшов тільки другий рік. Батька в той час уже був на фронті. Воював з фашистами. Не дивно, що його не пам’ятає.

Анатолій Пачевський уважно слухав фронтовика  Героя Радянського Союзу Івана Ковальова, при цьому згадував батька

  -Скільки разів не напружував пам’ять, а все одно нічого не виходить, - згадував він. – Думав, може хоч якісь риси обличчя згадаються, не вдається. Малий ще був. Ото що від мами чув, таким собі його й уявляю.

Мартин Рафаїлович Пачевський загинув у 1944-му. Він був розвідником. Під час виконання завдання отримав важке поранення. Але фронтові побратими не покинули його. Як не було важко, на руках донесли у розташування частини. Доправили в шпиталь. На жаль, поранення було настільки сильним, що лікарі не змогли врятувати розвідника.

-Про все це нам написав командир батька, - розповідав одного разу Анатолій Пачевський. – Навіть прізвище його пам’ятаю. Закарбувалося в пам’яті. Майор Жихарєв. Лист прийшов у 1945-му. Не вказав тільки  місця поховання. Ми довго шукали.

Про могилу Мартина Рафаїловича сім’я Пачевських  дізналася набагато пізніше. У 60-х роках минулого століття пошта принесла листа з Яремчі, що на Івано-Франківщині. Учні тамтешньої школи написали про те, що у братській могилі у їхньому місті поховано Пачевського Мартина Рафаїловича. Його прізвище вибито на гранітній плиті.

Відтоді щороку на День Перемоги Анатолій Мартинович намагався поїхати в Яремче. Якщо самому не вдавалося, це робили сини. Разом з дружинами, дітьми везли квіти хто дідові, а хто вже прадіду…

Висловлюємо щирі співчуття рідним Анатолія Мартиновича. Земля йому пухом, яку він плекав упродовж усього свого життя.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.