«Він закрив мене грудьми, а сам загинув» - киянин виховує сина Героя Майдану із Жмеринки

Їх часто можна побачити разом - Андрія Павленка і Едуарда, сина загиблого на Майдані Леоніда Полянського із Жмеринки

-Льоня Полянський врятував мені життя, - розповів журналісту 20 хвилин/RIA Андрій Павленко. – Я тоді ще не знав, хто він і звідки. Він помирав у мене на очах. Я бачив його в останні хвилини.

Коли в суді розглядали справу про загибель Леоніда Полянського, демонстрували відео, зняте на Майдані у Києві 20 лютого 2014-го. У той день уже зранку лунали постріли. На кадрах видно, як після одного з них чоловіки несуть на ношах пораненого. Поспішають. Час від час призупиняються. Медик, його легко упізнати по хресту на куртці,  піднімає ряднину. Нею накрито тіло пораненого. Пересвідчується, чи живий той, кого рятують. Раптом настає тривала пауза. Медик припадає до тіла довше, ніж це робив раніше. Піднімається. По виразу його обличчя стає все зрозуміло – вже пізно поспішати до автомобіля швидкої допомоги.

Де я бачила це обличчя?

На тому само відео видно, як після цього один з чоловіків, який ніс пораненого,  не стримує сліз.

-Вбили, сволочі! – виривається в нього з грудей.

Мати загиблого Леоніда Полянського Людмила Георгіївна (ліворуч):

-Цей чоловік – Андрій Павленко, - розповіла журналісту жінка . – Раніше він не знав нас, а ми не знали його. Перший раз побачила його на відео, де він разом з іншими ніс Льоню на ношах до автомобіля швидкої допомоги. Відео демонстрували на засіданні суду, коли розглядали справу про загибель сина.

Потім жінка згадувала їхню першу зустріч. Каже, напружувала память і запиьтувла себе:"Де я бачила цього чоловіка?" Павленко тоді Жмеринку приїжджав у Жмеринку, розшукував рідних Полянського. За словами жінки, на суді його не було.Тільки й запам’ятала обличчя на екрані, коли показували відео

З Андрієм Павленком і Людмилою Полянською журналіста звів випадок. Під час спілкування з ними уперше почув, що Полянський врятував життя Павленку. Не менше вразила ще одна інформація - Андрій виховує сина свого рятівника - Едуарда Полянського.

Йти в ліцей порадив дядько Андрій

Андрій Павленко голова благодійного фонду «Пам’яті Героїв Небесної Сотні». Фонд опікується спорудженням у різних містах України пам’ятників на честь загиблих на Майдані під час Революції Гідності.

У той день він приїжджав з Києва до Вінниці разом із скульптором Борисом Данилюком. Презентували для журналістів скульптурну композицію «Дерево Свободи», яку Данилюк виготовляє для нашого міста. Зустріч організував виконавчий директор благодійного фонду «Подільська громада» Андрій Дручинський. Запросив на неї також матерів, сини яких загинули на Майдані. Прийшли мама Максима Шимка – Зоя Семенівна і мама Леоніда Полянського – Людмила Георгіївна. Після презентації колеги поспішили видавати «на-гора» матеріал про подію, а я продовжив спілкування. Пан Андрій розмовляв з мамою Полянського, як з добре знайомою жінкою. На запитання, коли і де вони познайомилися, відповідь вразила до глибини душі: «Льоня грудьми закрив мене на Майдані, - каже Павленко. - Отак розкинув руки і став переді мною. Мені складно пояснити, як так сталося, що у момент пострілу Льоня опинився переді мною. Сталося те, що сталося – закрив мене своїм тілом».

Андрій каже, що у той день на ньому був одяг синього кольору. І шапочка на голові така само синя. Цим виділявся з-поміж інших. Припускає, що така «мішень» могла привернути увагу снайпера.

-Після того, як Льоня загинув, Андрій розшукав нас у Жмеринці, - розповідає Людмила Полянська. – Тоді ж познайомився з сином Льоні Едиком. Порадив хлопчику йти вчитися у військовий ліцей імені Богуна. Малий довго обдумував пропозицію, радився з бабусями, бо його мама на заробітках за кордоном. Він проживав у бабусі Надії в селищі Браїлів. Коли прийняв рішення, Павленко допомагав з оформленням документів, супроводжував у Києві, запрошував додому, дотепер опікується дитиною.

-Дядько Андрій якось так поговорив зі мною, що я йому повірив, - розповів журналісту по телефону 15-річний Едуард.

Зізнається, що непросто було поїхати далеко від дому, але він зважився. Каже, що не шкодує, що навчається в ліцеї.

Став помічником генерала

Молодша група ліцеїстів-богунівців навчається у Боярці, що неподалік від Києва. Едуард Полянський серед них. Під час нашого спілкування хлопчик не міг стримати радощі. У той день у нього сталася знаменна подія.

-Мене призначили помічником начальника ліцею, - повідомив Едуард. – І присвоїли перше військове звання. Тепер я молодший віце-сержант. Про це оголосили перед строєм. Але погони ще не вручили. Сказали, що зробить це особисто начальник ліцею генерал Ігор Гордійчук.

Едуард розповів, що генерал часто приїздить до них у Боярку. Щоразу зустрічається з ліцеїстами, чиї батьки загинули в АТО. Таких у них семеро, він восьмий, хто теж втратив батька. На розмову запрошує кожного окремо. Після таких зустрічей, за словами ліцеїста, генерал призначив його своїм помічником. Наступного року Едуард перейде у старшу групу і перебереться до Києва. Буде ближче до дядька Андрія.

-Андрій приїжджає до мене в Боярку, - розповідає Едуард. - Інколи запрошує на вихідні додому, буває, гуляємо по Києву, чи йдемо в кафе у Києві або тут, у Боярці. Багато розмовляємо. Дає мені різні поради. Наприклад, як під час бігу правильно дихати. Я пообіцяв, що за тиждень додам у підтягуванні на турніку. Зараз підтягуюся десять разів. Спробую до наступного вихідного підкачатися, щоб робити це 12 разів.

У своєму взводі Едуард у числі трьох найкращих ліцеїстів за успішністю. Хлопець розповів, що йому легко дається вивчення української та англійської мови, алгебри. Старається у навчанні, бо має намір після ліцею здобувати військову професію.

-Дуже хочу стати льотчиком, - ділиться думками співрозмовник. – Дядько Андрій каже, що це моє право вибирати. Коли розповів про своє бажання генералу, він сказав, що для цього треба добре вчитися і постійно займатися фізичною підготовкою. Заради цього я інколи навіть у вихідні залишаюся в ліцеї. Хлопці йдуть у місто, а я кажу собі: «Краще над книжками посиджу.

Купував дітям однакові подарунки

Леонід Полянський найбільше на світі любив своїх діток - донечку Оленку і сина Едуарда. Діти від різних шлюбів, але горе їх ще більше здружило. На дні народження батько купував їм однакові подарунки. Дотепер зберігають планшети. І велосипеди у них однакові.

Леонід Полянський працював у Жмеринці на залізниці. У дні Майдану перебував у тривалому відрядженні у Києві. Мав роботу у залізничному депо. Після трудового дня спішив на Майдан. У день загибелі, 20 лютого, Полянський мав бути на зміні. Напередодні помінявся з напарником. Казав, що ситуація дуже напружена і він має бути поруч з хлопцями на Майдані.

Брат Леоніда Георгій знайшов його тіло у морзі на вулиці Оранжерейній у Києві. Поховали Героя у Жмеринці на римо-католицькому кладовищі. На той час йому було 38 років. Звання Героя України присвоєно 21 листопада 2014-го. Ще двоє наших земляків загинули під час Революції Гідності на Майдані у Києві – вінничанин Максим Шимко і жмеринчанин Валерій Брезденюк.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.