Вибрався з палаючої автівки і побачив, що немає ноги: історія військового, який протезувався у Вінниці
- Захисник Сергій Іздрик після вибуху, що забрав ногу, зберіг силу духу і став на протез.
- Хлопець з Кіровограду вдруге навчився ходити у Вінниці, тут знайшов кохання і професію.
- Свою історію боєць розповів журналістам «20 хвилин».
Він був у палаючій машині, коли вибух забрав у нього ногу. Попри біль і кров, поповз назад — перевірити, чи живий побратим. Сьогодні він уже ходить без палички, пробує бігати і не втрачає головного — внутрішнього світла.
Це історія захисника з Кіровоградщини, який пройшов Донецький напрямок, евакуацію, реанімацію і протезування, але не дозволив війні зламати себе.
Географія його війни
Сергій Іздрик родом із Кіровоградської області — з села Григорівна Олександрівського району. За освітою — зубний лікар. У військо потрапив ще під час строкової служби — восени, коли був призов до армії. Майже дослужив до звільнення, але вирішив підписати контракт.
— Контракт уже майже закінчувався, я відслужив понад два роки, і саме тоді почалося повномасштабне вторгнення. Мені якраз було 24 — тільки-но виповнилося, — розповів військовий.
Велика війна для Сергія почалася з Київщини.
— Ми з хлопцями були в районі Бучі, уже під час зачисток. А загалом майже весь час — Донецький напрямок. Туди я заїхав востаннє майже два роки тому і фактично безперервно був там. Відпустки були рідко — максимум раз на рік, — каже юнак.
Мить, яка змінила життя
Сергій показує фото з палаючою машиною. Саме в ній він був того дня.
— Фото робив мій товариш. Він залишився відносно цілим, отримав лише контузію. Ми якраз виходили з позицій, на Бахмутському напрямку, як прилетів дрон, — згадує боєць.
У машині їх було двоє. Але дрон потрапив як раз туди, де сидів Сергій.
— Я вцілів, але втратив ногу, говорить хлопець. — Причиною став вибух — боєприпас розірвався фактично одразу біля нас. Ударна хвиля… і все. Кінцівку відірвало миттєво.
Машина зайнялася на ходу.
— Я вистрибнув, машину почало крутити. Я зачепився бронею за переднє колесо і мене тягнуло. Підіймався лівою рукою, поки намагався зняти з себе броню. Десь метрів за 50–70 машину вже зупинило, — розповідає Сергій.
Попри важке поранення, Іздрик поповз назад — перевірити, чи живий товариш.
— Коли я доповз, він уже виходив з машини. Вона сильно горіла. Ми почали відходити, і буквально за кілька хвилин по машині вдарив дрон, — розказує далі співрозмовник.
Далі — евакуація.
— Побратими надали першу допомогу, погрузили на пікап, доставили на стабілізаційний пункт. Там зупинили кровотечу, після чого мене відключили, — говорить Сергій.
Далі був шлях через Дніпро, потім інші медзаклади. Для протезування обрав Вінницю і не пожалкував.
Нове життя у Вінниці
Сергій — людина легкої вдачі. Навіть після втрати кінцівки зберігав бойовий дух.
Нині він активно користується протезом, вільно ходить, навіть пробував бігати. У Вінниці його поставили на ноги фахівці «Ортоперсервісцентру».
— Спочатку був навчальний протез — приблизно два тижні, — каже військовий. — Потім поставили активну стопу на той самий культприймач. Різниця колосальна. Протезисти мені створили сучасний протез, реабілітологи навчили вільно пересуватися.
За два місяці він уже змінив третій культприймач.
— Ходжу вільно, без палички, — говорить Сергій. — Якщо багато людей — беру паличку для зручності. Але загалом можу й без неї. Уже навіть пробував бігати.
На запитання про психологічний бар’єр після поранення він відповідає спокійно:
— Усі дивувалися, що я зберіг позитив. Я не скажу, що нормально радіти, коли тобі відірвало ногу. Але я не зламався. Спілкувався з побратимами, тримався.
За словами захисника, найважче було — сказати про поранення батькам. Сьогодні він живе, ходить, будує плани і не дозволяє війні забрати головне — людяність і силу духу.
Новий фах — допомагати іншим ставати на ноги
Після протезування у Сергія Іздрика з’явилася ще одна важлива ідея — спробувати себе в професії протезиста.
— Я за освітою стоматолог-протезист. І в якийсь момент подумав — а чому б не спробувати себе тут? — говорить хлопець.
Своє рішення він почав реалізовувати одразу.
— В «Ортоперсервісцентрі» мені дали доступ до майстерні, я можу спілкуватися з хлопцями, вони навчають, показують, як правильно. Потихеньку вчуся, — розповідає ветеран.
У майбутньому він бачить себе саме у Вінниці.
— Я, в принципі, так і хотів — залишитися тут працювати. Місто сподобалося, — каже співрозмовник.
У нього є кохана — вінничанка. Про особисте говорить стримано, але тепло.
Протез із характером
Його протез неможливо не помітити: він яскравий, розмальований і з незвичною деталлю — зображенням червоної панди.
— Це була ідея мого протезиста, — пояснює Сергій. — Він запропонував узяти футболку з класним принтом і заламінувати її в протез. По суті, структура не змінюється — він такий самий міцний, просто фінальним шаром додається тканина, і все це «запаковується» в ногу.
Тваринку на протез Сергій обрав сам. Для нього це не просто дизайн.
— Червона панда. Просто подобається. Так веселіше. Я людина позитивна, і мені важливо, щоб навіть протез мав характер, — говорить юнак.
«Найтяжче — тримати пораненого на руках і рахувати час»
Говорячи про найважчі моменти повномасштабної війни Сергій не надовго замовкає.
— Найважче — це тримати на руках пораненого товариша. І розуміти, що час іде. Уже не думаєш ні про ворога, ні про позиції — думаєш тільки про секунди. Чи встигну. Чи доживе.
На запитання про втрати серед побратимів відповідає чесно, без прикрас:
— З моїх близьких, тих, з ким служив поруч, у більшості — «трьохсоті». Поранення. Загиблих саме серед моїх — не так багато. Але я знаю і про «двохсотих». Про хлопців, які не повернулися.
Особливо болить інше.
— Мені дуже не подобається формулювання «безвісти зниклий», — говорить Сергій. — Коли людину неможливо забрати з поля бою — її записують так. Але ми розуміємо, що за цим часто стоїть зовсім інша правда.
Він говорить про це спокійно, але з очевидним внутрішнім болем — болем людини, яка бачила війну зблизька і знає її справжню ціну.
«Хлопцям треба повертатися додому»
Говорячи про майбутнє захисник не приховує простого людського бажання:
— Хотілося б перемоги. Або хоча б якоїсь домовленості, щоб це все закінчилося. Бо хлопцям потрібно повертатися до родин.
Сам він від початку повномасштабного вторгнення два роки не був удома.
— З 2022-го до 2024-го я взагалі не бачив рідних, — каже хлопець. — Не я до них приїжджав — вони до мене. І це дуже важко.
Його рідних війна весь цей час тримала далеко від дому.
— Спочатку була Київщина, потім різні навчання. Я пройшов саперську підготовку, згодом сам поїхав на полігони — навчав хлопців, був інструктором із саперної справи. А далі — знову бойова робота. У відпустку потрапив уже значно пізніше — фактично перед пораненням, — розповідає Сергій.
Про деталі служби він говорить стримано:
— Моє звання — молодший сержант. Посада — командир відділення.
Місто, доступність і реальність зими
Сьогодні Сергій Іздрик живе у Вінниці й проходить реабілітацію. Загалом місто, каже, досить адаптоване для поранених військових:
— Є пандуси, зручні спуски на переходах, багато чого зроблено правильно. У звичайний час пересуватися можна.
Найбільша проблема — зима, ожеледиця і сніг.
— Для людей на візках — це майже нереально. З милицями — так само. Таке враження, що комунальні служби взагалі не працюють. Біля деяких магазинів ще посипають, але у дворах — ні. Машини наїздили, люди натоптали, і ти просто не можеш пройти, — говорить військовий.
За час ожеледиці він кілька разів ледь не впав.
— Три-чотири рази точно. Просто пощастило втриматися, — розповідає.
Зараз його маршрут простий і обережний:
— Реабілітаційний центр — дім — і назад. Без зайвих виходів.
Пересувається громадським транспортом, переважно трамваєм.
— Люди поступаються місцем. Я до цього ще не звик — раніше сам завжди поступався. Але зараз так, — каже Сергій.
Надалі захисник з Кіровоградщини бачить своє життя у Вінниці, адже тут опановує нову професію, в нього з’явилась друга половинка і плани на майбутнє.
Читайте також:
Коли та як виплачують мільйон молодим військовим-контрактникам — розповідає адвокат
Подякуй журналістці гривнею
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
