«У Вінниці я не була 25 років». Книгу «Пальто мадам Гройсман…» читачі розкупили вмить

Ірина Нісіна не приховувала емоцій! Радісною і щасливою почувалася у компанії земляків

– Розчарую вас, це не мама Володимира Гройсмана, – сказала під час презентації письменниця. – Хоча з нею я була знайома, колись разом працювали у 29-й школі. Роботу над книгою почала ще тоді, коли Володимир Борисович не був міським головою.

Образ мадам Гройсман автор «списала» з іншої мами – свого однокласника. І то тільки частково. Перед читачем він постає яскравим і колоритним завдяки штрихам, доданим талантом письменниці.

Про письменницю Нісіну розповіла її подруга і колега по роботі Зінаїда Тобіяш (в центрі, ліворуч - Михайло Каменюк) Колись вони разом працювали у бібліотеці імені Шевченка.  

Лист з Хайфи

– Несподіваний лист з Хайфи був настільки переконливий, що мені вже захотілося читати те, що пропонувала незнайома жінка, – розповідає вінницький письменник Михайло Каменюк. – Зіна Тобіяш писала, що Нісіна проживає в Австралії, але скоро буде у Вінниці. Привезе рукопис книги про наше місто. Просила ознайомитися з текстом.

На прохання Каменюка, Нісіна надіслала електронний варіант книги. Письменник читав безперервно доти, доки на перегорнув останню сторінку.

– Відкрив для себе ще один талант, – розповідає пан Михайло.

Разом з головою обласної письменницької організації Вадимом Вітковським вирішили видрукувати сигнальний примірник для презентації.

Звернулися до Павла Каленича, голови агрофірми «Ольгопіль». Меценат профінансував не один, а 40 примірників.

Про це Каменюк говорив під час презентації. Слова подяки заслужила також Зіна Тобіяш. Вона також приїхала на презентацію. «Спасибі за патріотичну невсипущість, пані Зіно!». Так звернувся до гості письменник.

– Коли Ірина Нісіна взяла до рук яскраво виконане видання, у неї в очах зблиснули сльози. – каже Михайло Каменюк. – Це були сльози радості. Авторці сподобалися оформлення, дизайн. папір, на якому надруковано книгу, словом, все сподобалося. Чи не найперше – увага земляків.

Виручені кошти передала у шпиталь

– Якби книгу переклали на українську мову, я була б дуже щаслива, – сказала на презентації письменниця.

– У нас є такі наміри, – відповів їй Михайло Каменюк. – Розпорошили ми свої вінницькі таланти по світу, тепер збираємо по крупинках.

«Мадам…» розкупили вмить. До початку презентації не залишилося жодного зайвого примірника. Видавничий дім «Моя Вінниччина» планує надалі надрукувати твір накладом у 300 примірників.  До речі, виручені кошти автор передала на лікування бійців у шпиталь.

– Ми люди великої душі, - це слова письменниці Нісіної. Говорила їх не про себе. Вона поїздила по світу. Бачила багато. Може порівняти.

– У мене є оповідання «Булочки», – каже письменниця. – Там знайдете підтвердження сказаному. 1945-й рік, ще війна не закінчилася, але у нашій 17-й школі уже відновили навчання. На сніданок учням дають по маленькій булочці, нині такі малі не випікають. Булочки чорні, як земля. Навпроти школи через дорогу німецькі полонені розбирають завали зруйнованого будинку. Худющі, з синцями під очима. Із заздрістю дивляться у вікна школи, коли діти їдять булочки. Одна з дівчаток показала  на солдатів. Тоді підійшла до вікна і кинула їм свою булочку. Слідом за нею те само зробили інші. Діти дивилися, як солдати жадібно ковтали хліб.

Це вже зовсім інше місто

Ірина Нісіна прибула до Вінниці разом зі своїм чоловіком Михайлом. Вони багато ходили по місту. Вчитувалися у нові назви вулиць. Намагалися запам’ятати. Зупинялися біля 17-ї школи, яку у 1975 році закінчила Ірина. У той час в ній навчалися переважно діти з Єрусалимки. До речі, четверо однокласників Нісіної прийшли на презентацію.

Разом з ними у залі був один з їхніх учителів – Дмитро Власов. З яким душевним трепетом колишня учениця пригорнулася до свого вчителя! Дмитро Михайлович викладав у них фізику. Аби нагадати про школу, Ірина привезла випускну фотографію.

– Іро, я дотепер пам’ятаю твій вірш, – говорить тезка письменниці Ірина Бахталовська.(вгорі ліворуч) – Петя був із сім’ї педагогів!...

Обидві усміхаються і починають разом голосно декламувати веселі рядки, при цьому, ніби в танці, піднімають вгору руки.

Чоловік Ірини, пан Михайло, їздив подивитися на своє колишнє підприємство – хімзавод. Каже, таких руїн йому давно не доводилося бачити!

– Бібліотеки Шевченка, де я працювала, також уже нема, – доповнює його Ірина. – Згоріла! Разом з кінотеатром «Дружба». Обидві установи  знаходилася під одним дахом на Київській.

– Мені дуже цікаво пізнавати місто, але це вже  інше місто, – з сумом зізнається гостя. – Мобільне, європейське місто. У ньому багато молоді. Мені це подобається Люди стали більш ввічливими. На вулицях набагато чистіше,  ніж було раніше.  Це справді європейське місто. Ще трохи – і ні в кого питань не виникатиме, що Україна – це Європа. Поки що є питання. Наприклад, з візою. Отримати її для поїздки у рідну державу було непросто. До будь-якої країни можна поїхати без проблем, а в Україну... Хотілося б приїжджати до Вінниці частіше, ніж раз у 25 років.  

23 години польоту – стільки часу провели в небі Ірина й Михайло, аби побачити рідну Вінницю.

Одна бабуся називала Ірою, друга – Лялею

Письменниця підписує свої книги подвійним ім’ям – Ірина, Ляля. Чому?

– Коли я народилася, одна бабуся хотіла назвати мене Іриною, друга – Лялею, – усміхається співрозмовниця. – Це тривало навіть тоді, як уже підросла. Одна з бабусь продовжувала  звертатися до мене Ляля, хоча насправді мала інше ім’я. Ляля. Після переїзду в Австралію, Ірина взяла подвійне ім’я.

Вінницю вони залишили у 1994-му. На той час в Австралії проживала тьотя і мати порадила їхати до неї. Виїхали разом з чоловіком і 11-річним сином. Донька народилася уже там, на далекому від Вінниці материку.

Ірина мала дві освіти. Закінчила Казанський інститут культури і Вінницький педагогічний.

В Австралії  вінничанка вчителює. Викладає інформатику. Одночасно працює у школі системним адміністратором. Каже, у їхньому навчальному закладі – 500 комп’ютерів.

Багато пише. Її твори друкувалися у літературних журналах низки країн світу. Одну з книг, виданих у Чикаго, письменниця подарувала обласній бібліотеці, де відбувалася зустріч з гостею. Нісіна входить до складу міжнародної спілки письменників «Новий сучасник».

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.