95 внуків і 40 правнуків. Як живе в умовах карантину багатодітна родина зі Жмеринки

У родині Павлюків є гарна традиція — збиратися разом у перший понеділок кожного місяця. Фото надав Андрій Павлюк

— Карантин не змінив нашого життя, — розповідає Андрій Павлюк. — Хіба що роботи поменшало. Частіше дома залишаюся. Ну, і діти до школи не ходять. Всі інші турботи залишилися. На щастя, перебоїв з продуктами нема, а для нас це важливо. Отримав зарплату – поїхав закупився.

Як і раніше, закуповуємо багато. Мішок борошна, мішок цукру, мішок макаронів, ящик вершкового масла, на місяць треба зо 300 яєць.

Раніше разом з дружиною їздили на закупки у Вінницю, тепер беремо в оптовиків у Жмеринці. Нас знають, йдуть назустріч. Наприклад, на ринку є м’ясники, які можуть зателефонувати. Не розпродав хтось м'ясо чи сало, кажуть, приїдьте, заберіть, продадуть дешевше. Є гроші – їдемо. Так і живемо.

Четверо дітей Надії й Андрія Павлюків уже створили свої сім’ї, інші семеро проживають з ними.

— Поки діти з нами, поки ще малі, почуваємося молодими, — каже пан Андрій. — Це коли одна дитина, то багато проблем, а коли їх одинадцятеро — це весело і радісно.

Як ділять гостинці

Андрій Павлюк найстарший у своїх батьків.

Його мати, Галина Михайлівна, також проживає у Жмеринці (фото Жмеринка Сіті)

Батька Івана, на жаль, уже нема серед них. Вісім років, як пішов з життя.

— Бог дав і мені, як і моїм батькам, одинадцятеро дітей, — говорить чоловік. — Діти це найбільше щастя і велика радість. Це не просто красиві слова, це істина правда.

У багатодітних родинах зовсім інше виховання у порівнянні з тими сім’ями, де мають одну, дві, чи навіть три дитини. Тут виховання відбувається за особистим прикладом: менші дивляться, що і як роблять старші і собі це повторюють. Старші беруть приклад з батьків.

Андрій стверджує, що діти дуже дружні, у всьому підтримують одне одного, всім діляться.

— Якщо я принесу, наприклад, цукерки і дам їх тому, хто перший вибіжить назустріч, повірте, така дитина ніколи не сховає їх по кишенях, — говорить чоловік. — Перше, що зробить, поділиться з меншими братиками і сестричками. Навіть якщо йому нічого не залишиться, він радіє з того, що пригостив молодших. А ті, побачивши, що старшому, чи старшій не залишилося, починають ділитися своїм гостинцем.

Дідусем став у 39

10 квітня Андрію Павлюку виповнилося 47. А він уже вісім років є дідом. Каже, дочка Кароліна подарувала внучку, коли йому було 39. Вийшла заміж у 17. Уточнює, що тоді закон дозволяв це робити. Друга дочка створила сім’ю у 18, третя – у 20, так само у 20 оженився син.

— Дякувати Богу, маємо уже семеро внуків, шестеро дівчаток і один хлопчик,  — каже пан Андрій. — Нині троє дочок чекають поповнення.

У батьків дружини Андрія Надії було 15 дітей. Сумно говорити, що одна дитина пішла з життя малою. Залишилося 14.

— У моєї тещі нині 95 внуків і 40 правнуків, — говорить чоловік. — А в моєї мами 51 внук і семеро правнуків.

Загалом у родині Андрія нараховується 83 рідних людей, а в його дружини  Надії таких 185.

Гарна традиція: у перший понеділок збираються разом

Переважна більшість великої родини Павлюків проживає у Жмеринці. Брат Андрія Богдан виїхав з батьками дружини у Канаду. У нього восьмеро дітей. По шестеро у Костянтина і Віталіни, по четверо — у Сергія, Павла, Інни, двоє у Діни, одна дитина у Дмитра.

Батько Андрія Іван родом з Чернівецької області. На строкову військову службу його призвали у Жмеринку. Тут зустрів свою майбутню дружину Галину. Після служби одружився і залишився у місті.

Поки батько був живий, кожного року сім’я їздила на його малу батьківщину на Буковину. Робили це традиційно на свято Трійці. У той день у їхньому селі відзначали храмове свято.

За прикладом батька, його сини й доньки запровадили свою родинну традицію.

— Кожного першого понеділка місяця зустрічаємося сім’ями, — розповідає Андрій. — Склали для цього графік. По черзі приймаємо гостей. Якщо у когось раптом не виходить, він попереджає про це, тоді збираємося у наступного за списком. Чергу складали за роками народження — від старшого до молодшого.

Богдан в Канаді, але він все одно є в списку. У такі дні гостей приймає або наша мама Галина Михайлівна, або я, як старший брат. Викликаємо брата на зв'язок по скапу, чи у вайбері. Якщо у нього є можливість, радіємо спілкуванню.

Отож, по понеділках о 19-й Павлюки діляться своїми радощами, розповідають про клопоти чи проблеми. На таких зустрічах домовляються, як допомогти тому, у кого щось не заладилося. Найбільше втіхи від таких зустрічей мають діти.

— Торік у нашому будинку виникла пожежа, згорів дах, — згадує Андрій Павлюк. — Допомогли брати й сестри. Деяка незначна робота залишилася дотепер. Сам можу справитися. Зараз маю більше часу, то вже закінчу роботу. Бо вмію багато-чого робити. Батько навчив.

До нього в чергу записувалися на ремонт

Івана Павлюка пам’ятають у Жмеринці як дуже майстровитого чоловіка. У свій час до нього у чергу записувалися водії. Мова про власників автомобілів «Жигулі». Казали, краще, ніж Павлюк, ніхто не міг відрегулювати клапани у двигуні. Андрій не забуває той час. Він був школярем, але вже допомагав батькові. В його обов’язки входило протерти кришку від мастила, затягнути гайки. Коли спостерігав за роботою тата, здавалося, що й сам може повторити так само. Одного разу тато доручив регулювання. Ага. Одну-дві операції виконав, а далі? Каже, тато підказав – і він запам’ятав його підказку на все життя.

— Тато працював столярем, токарем, водієм, здається, не було такої роботи, якої б не вміли виконувати його руки, — згадує пан Андрій. — Після сьомого класу на канікулах він кожен день брав мене з собою на роботу. Тато робив вікна, двері. Мені робота подобалася. Тому після восьмого класу пішов до нього учнем. Згодом здав на третій розряд столяра. Після служби в армії вивчився на токаря. Першим учителем також був тато. Він тоді працював токарем. Так само робили й інші брати. Все, що вмів батько, вміємо і ми. Наші сини пішли ще далі. Вони вже опанували євроремонти, освоюють комп’ютерні технології.

У першому класі батько навчав синів їхати на машині

Найбільш пам’ятними для синів Івана Павлюка був перший клас. Вони чекали цієї події не тільки тому, що підуть в школу.

— Хто з хлопців йшов у перший клас, того батько навчав їхати на машині, — розповідає пан Андрій. — Він вважав, що такий вік підходящий для цього. Садив нас на коліна, казав, як правильно, тримати кермо. Якщо хтось ногами не діставав до поліка, той тільки справлявся з рулем, аж поки не підріс. Виїжджали на польову дорогу і тільки курява стояла за автомобілем. Перед армією мене направили навчатися на шофера на курси ДТСААФ, була така організація. Інструктор казав, чого ти прийшов до нас, ти й так все вмієш. Права на управління машиною треба було отримати.

Батькова наука дає можливість Андрієві і його братам нині заробляти на життя. Нема  однієї роботи, беруться за іншу. Бо багато вміють. Без зарплати не залишаються.

З таких дівчаток виростають справжні хазяйки

Під час нашої телефонної розмови з паном Андрієм почувся дівочий голосок: «Тату, йди їсти». Запитав співрозмовника, чим частуватимуть.

— Вранці, коли виходив з дому, бачив, ніби вареники ліпили, чи голубці крутили, — відповів він. — Дівчатка у багатодітних родинах виростають справжніми хазяйками. Вони змалку вчаться робити те, що робить мама. Причому, ніхто нікого не примушує. Молодші придивляються, як виконують роботу старші. Старші намагаються швидше навчитися, щоб показати молодшим, що вміють так, як мама. Відбувається таке собі своєрідне змагання. Ось зараз на кухні з усіма навіть найменша Альбінка, а їй тільки чотири рочки, а вона вже заглядає в руки старшенькій Юлі, як та робить.

Кімната – 40 кадратів, а стіл на 90 людей

В Андрія і Надії власний будинок. Купували «коробку» і добудовували самі. Тоді вже мали семеро дітей. Тому передбачили одну велику кімнату. Вона має 40 квадратних метрів. Коли виставляють розкладні столики, за ними одночасно можуть поміститися 90 людей.

— У нас коли в весілля, то мусимо дуже ретельно перебирати родичів, — говорить чоловік. — Не тільки тому, щоб когось не пропустити. Всіх пам’ятаємо по іменах. Дуже багато гостей набирається. Доводиться когось викреслювати зі списку. Що вдієш, по-іншому не виходить. Все одно у старшої дочки Інни на весіллі гуляли 270 гостей, в Іри — 250 і в Тані стільки ж…

Подарували поїздку у Єгипет

Надія і Андрій познайомилися на Буковині. Дівчина росла у селі, звідки родом батько Андрія — Іван. Хлопець приїздив у гості до бабусі й дідуся і там звернув увагу на дівчину, яка припала йому до серця і вродою і душевною щирістю.

Хлопець відчував, що їй теж приємно спілкуватися з ним. Згодом запропонував стати дружиною.

Вони побралися у 1993-му, Андрієві тоді було 20. Каже, вдячний Богові, що послав йому такого супутника життя.

— Працювати не дав Надії, — говорить він. — На роботі була не більше чотирьох місяців. Працювала у залізничній лікарні. Після того весь час у декретній відпустці.

У 2018-му Павлюки відзначали 25 років спільного життя. Діти піднесли батькам сюрприз: подарували путівку на поїздку в Єгипет. Вона стала, ніби весільною мандрівкою Тільки запізнілою у часі. Але все одно щасливою і радісною. Бо – удвох!

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.