«Три історії — три мужніх серця»: у Вінниці відбудеться вечір пам’яті загиблих Героїв
-
У Вінниці 1 листопада відбудеться вечір пошани «Пам’ять мужнього серця», присвячений Віктору Ільченку, Станіславу Джурі-Соколовському та Олександру Яськову.
-
Рідні Героїв поділилися спогадами про їхню відвагу, життєву енергію та любов до рідної країни.
-
Вечір відкритий для всіх, хто хоче вшанувати пам’ять захисників і підтримати їхні родини.
«Підтримати — це не вплинути, а залишитися, коли всі інші відходять. Найголовніше, що можна дати людині, яка втратила — це не сили жити, а відчуття, що вона не одна». Саме з таким сенсом щороку проходять заходи, які організовує Фонд дружин і наречених загиблих військових «Маємо жити».
Їхня мета — об’єднати родини полеглих захисників, зберегти пам’ять про Героїв і нагадати всім, що поруч із нами живуть ті, хто щодня несе біль утрати, але водночас — силу любові й вдячності.
1 листопада у Вінниці відбудеться вечір пошани «Пам’ять мужнього серця», присвячений воїнам Яськову Олександру, Джурі-Соколовському Станіславу та Ільченку Віктору. Початок заходу — о 16.00 у ВФСТ «Колос» (м. Вінниця, вул. Генерала Арабея, 3).
Це частина масштабного всеукраїнського проєкту, у межах якого одночасно в містах і селищах України пройдуть вечори пам’яті, присвячені родинам загиблих воїнів. Формат подій — камерний, щирий, наповнений теплом і вдячністю. У кожному місті зберуться родини полеглих, побратими, друзі, волонтери та всі, хто хоче сказати: пам’ятаємо.
Як розповіла журналістці організаторка заходу Ліна Ільченко, фонд «Маємо жити» створили дружини загиблих Героїв, аби змінити культуру пам’яті — зробити її живою та світлою:
— Ми хочемо, щоб замість сумних поминок була подія — вечір, де звучать пісні, поезія, спогади. Ми говоримо не про смерть, а про життя, яке Герої подарували нам.
«Пісні, спогади й любов у кожному слові»: що чекає гостей вечора
Програма вечора «Пам’ять мужнього серця» поєднає в собі музику, поезію, мистецтво, живі історії, які звучатимуть із сердець тих, хто найбільше знав і любив Героїв.
У цей вечір звучатимуть вірші, народні пісні, розповіді близьких людей. Особливим елементом стане невелика благодійна ярмарка, кошти з якої спрямують на підтримку діючих військових.
— Близькі розкажуть, якими були наші захисники — що любили, про що мріяли, які добрі історії залишили після себе. Ми хочемо, щоб люди побачили не лише військових у камуфляжі, а насамперед — справжніх чоловіків, синів, батьків, друзів, — говорить організаторка заходу Ліна Ільченко.
Гості вечора зможуть почути зворушливі розповіді дітей про своїх батьків — тих, хто для них назавжди залишився героями.
Музичну частину заходу доповнить виступ ансамблю пісні «Ладодзвін» Подільського народного університету культури.
— Коли я звернулася до колективу — вони одразу погодились. Це дуже зворушливо. Бо кожна пісня цього вечора звучатиме з любов’ю, з вдячністю, від щирого серця, — ділиться Ліна.
На заході буде представлена історія життя кожного з трьох Героїв — через розповіді дружин, батьків і дітей. Саме в цих словах, у голосах рідних, оживає справжня пам'ять.
Однією з тих, хто втратила свого чоловіка на війні є організаторка вечора пам’яті, Ліна Ільченко — дружина полеглого військового медика Віктора Ільченка.
«Він не міг стояти осторонь»: історія Віктора Ільченка
Віктор був медиком. Закінчив Вінницький медичний коледж, працював у лікарні Ющенка до 2015 року.
— Ми познайомилися на Майдані. Він там робив канапки і пригостив мене, — усміхається Ліна. — Так усе і почалося. Згодом ми одружилися. Йому тоді було 19, мені — 18.
Після подій Іловайського котла Віктор вирішив піти служити.
— У нього було багато знайомих хлопців, які повернулися з війни з пораненнями, психологічними травмами. Він їм допомагав як медик, підтримував морально. І якось сказав: «Як я можу сидіти вдома, коли інші воюють?». Не сказав нікому — просто пішов. Коли отримав повістку, йому саме виповнилося 35 років. Свої іменини, 28 жовтня 2016 року, він зустрів у Львові, вже в складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.
Віктор служив у зоні АТО — у Пісках, Щасливому, на Луганщині. Коли почалася повномасштабна війна, він залишався на передовій.
— Останній раз вдома він був 9 січня 2022 року. Ми зібралися на день народження його сестри. Він з’їв шматок торта, зібрав речі, обійняв дітей — і поїхав. Тоді я дуже плакала. Ніби відчувала, що востаннє бачу його живим.
Через кілька тижнів, 26 лютого, під час боїв біля Олешок, Віктор загинув.
— Тоді був страшний обстріл. Він мав відпочивати, бо весь день вивозив поранених. Але коли молоді хлопці відмовилися їхати на допомогу, він сказав: «Я поїду». Разом із водієм вивезли одного пораненого, встигли занести його в броньований автомобіль. А самі залишились поруч, просто на вулиці. І саме тоді прилетів снаряд.
Після втрати чоловіка Ліна довго не могла повірити в те, що його більше немає.
— У мене такий чоловік був — постійно щось вигадував, жартував. Коли сказали, що він загинув, я просто не повірила. Думала: «Ні, це його черговий розіграш». Люди плакали, а я собі внушала, що він десь там, живий, що от-от зателефонує. Здавалося, мій Вітя просто вигадав ще одну історію.
Сьогодні Ліна виховує двох дітей — дочку Діану (19 років) і сина (14 років).
— Діана навчається у Львівському університеті імені Івана Франка на юридичному факультеті. Коли ми втратили Вітю, нам часто доводилося звертатися до юристів, адвокатів. І донька тоді вирішила, що хоче бути юристкою, щоб допомагати таким сім’ям, як наша. А син мріє стати військовим, як тато. Коли Віктор був живий, вони часто їздили разом стріляти — це були їхні чоловічі дні. І тепер син каже, що обов’язково піде шляхом тата.
Станіслав Джура-Соколовський — Герой Маріуполя
На вечорі пошани «Пам’ять мужнього серця» вшанують також Станіслава Джуру-Соколовського, відомого за позивним «Джура». Чоловік був старшим сержантом окремого загону спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України. Він загинув 9 квітня 2022 року під час оборони Маріуполя, на «Азовсталі», у віці 23 років.
Станіслав народився 6 червня 1999 року у Вінниці. Згодом родина переїхала до Жмеринки, де він ріс серед любові до спорту — особливо захоплювався плаванням і волейболом. Як і його батьки, Станіслав вирішив пов’язати життя із залізницею. У 2015 році він вступив до Жмеринського вищого професійно-технічного училища та працював монтажником колії на місцевій колійній машинній станції, паралельно здобуваючи освіту у Вінницькому транспортному коледжі.
З 2019 року Станіслав проходив строкову службу в окремому загоні спеціального призначення «Азов» у Маріуполі, виконував завдання в зоні проведення операції Об’єднаних сил. На початку 2022 року він демобілізувався, повернувся в рідне місто і навіть отримав підвищення на роботі. Однак широкомасштабне вторгнення росії змусило його знову стати на захист Батьківщини.
— Я зроблю все, щоб вони сюди не прийшли, — казав Джура своїй матері.
Станіслав гідно тримав оборону, виконував бойові завдання та знешкоджував ворога. 9 квітня 2022 року він загинув під час мінометного обстрілу, виконуючи чергову місію на «Азовсталі».
Пам’ять про Станіслава «Джуру» Джура-Соколовського живе в серцях рідних, побратимів і всіх українців. У Жмеринці відкрили меморіальну дошку на його честь.
Олександр Яськов: короткий шлях великого Героя
Історія Олександра Яськова — приклад відданості, сміливості та любові до рідної країни. Журналістка поспілкувалася з мамою загиблого, яка поділилася спогадами про життєвий шлях сина та його відданість рідній країні.
Олександр народився 21 квітня 1980 року у Вінниці. Закінчив загальноосвітню школу №26, де вже в дитинстві проявляв добрий і легкий характер, гостре відчуття справедливості та готовність допомогти іншим. Як пригадує мама, він часто робив вчинки на межі ризику, завжди був сміливим і відповідальним.
Після школи Олександр обрав професію будівельника і закінчив ПТУ №7. Мав «золоті руки» — будував будинки у Вінниці, був відомий як майстер своєї справи. Згодом поїхав до Києва, де понад 15 років працював, створюючи житло для інших.
У 21 рік Олександр одружився, згодом народилися син і донька. Він любив життя, проводив час на природі, рибалив, подорожував і завжди цінував кожну мить із сім’єю. Як відзначає мама, його ім’я не випадкове: «Олександр» з давньогрецької означає «захисник», і він справді був захисником.
З початком повномасштабного вторгнення Олександр отримав повістку і 16 грудня 2022 року відправився на навчання, усвідомлюючи небезпеку. «Я йду в пекло», — говорив він, беручи в руки автомат. Його призначили старшим стрільцем десантно-штурмового взводу 95-ї десантно-штурмової бригади у селі Червонопопівка Луганської області. Лише три дні він провів на бойових позиціях, перш ніж трагічно загинув, не встигнувши повністю освоїтися і вдихнути життя на передовій.
Мати Героя згадує:
— Колись він сказав мені: «Я буду захищати людей, і ти будеш гордитися мною». Так і сталося. Мені посмертно вручили його орден за мужність, але я ніколи не хотіла такого — я хотіла б, щоб він живим повернувся з війни.
Жінка підкреслює, наскільки важливо розповідати молодому поколінню про Героїв:
— Діти повинні цінувати життя. Повинні знати, як треба себе поводити. Вони повинні зростати і бути достойними памяті людей, які загинули, захищаючи їх. Життя – дуже цінне, яке нам завойовують наші захисники.
Мати Олександра з глибокою вдячністю розповідає про те, як місто зберігає пам’ять її сина:
— Я дуже вдячна адміністрації школи №26 за стелу, яка увіковічила пам'ять мого сина. Тепер я в будь-який час можу прийти, поставити квіти і відчути, що його подвиг пам’ятають. Особливо приємно, що поруч із Краєзнавчим музеєм, де знаходиться стіна пам’яті, регулярно проходять заходи вшанування загиблих воїнів. Мене часто запрошують від Департаменту соціальної політики на урочисті та покладання квітів. Після таких подій усіх бажаючих відвозять на Алею Слави, щоб ще раз вшанувати пам’ять наших Героїв. Це дуже важливо — бачити, що місто дбає про історію і шанує тих, хто віддав життя за Україну.
Зараз Раїса активно займається волонтерством. Вона шиє та вишиває, створює прикраси, ляльки-мотанки та інші вироби ручної роботи. Потім їх представляють на різних заходах, зокрема на шкільних ярмарках, а виручені кошти через волонтерські організації передають військовим на передову. До цієї справи долучається й дочка, яка виготовляє солодощі та допомагає збирати підтримку для захисників.
Таким чином родина Олександра продовжує його справу, несучи пам’ять про Героя в життя інших і підтримуючи нинішніх захисників України.
Організатори заходу «Пам’ять мужнього серця» запрошують усіх охочих: вечір відкритий для тих, хто хоче вшанувати пам’ять загиблих, відчути їхній подвиг і підтримати родини Героїв. Тут, серед спогадів, пісень і мистецтва, у кожному серці оживає мужність, відвага та незламний дух наших захисників.
— Важливо пам’ятати про наших Героїв. На Україну прийшла велика біда, і про це потрібно говорити. Ми прагнемо не сумувати, а нести пам’ять трохи по-іншому: не плакати, не замотуватися в чорну хустку, а жити далі, співати, танцювати і берегти теплу пам’ять про своїх рідних, — каже Ліна Ільченко.
За її словами, такі заходи — це не лише про втрату. Вони допомагають навчити суспільство цінувати життя, пам’ятати історію та відчувати зв’язок із Героями.
Читайте також:
Цієї зими тарифи на електроенергію не піднімуть — рішення Кабміну
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
