«Тисячі імен, десятки місць смерті». 85 років потому згадуємо Бабин Яр і жертв Голокосту на Вінниччині

Альона Черніюк

29 вересня Україна згадує жертв Бабиного Яру. 85 років тому в окупованому Києві почалися масові розстріли євреїв. За два дні нацисти вбили майже 34 тисячі людей.
Але для Вінниччини ця трагедія не є далекою. Тут також були свої місця масових розстрілів, гетто, табори примусової праці та братські могили.

У Вінниці, Стрижавці, Вороновиці, Літині, Тиврові, Жмеринці, Шаргороді та інших містах і селах області нацисти та їхні союзники знищували єврейські родини. Частину імен загиблих вдалося зберегти завдяки архівам, старим зошитам та спогадам очевидців.

Бабин Яр давно став одним із найвідоміших символів Голокосту. 29 та 30 вересня 1941 року в окупованому Києві нацисти розстріляли 34 тисячі людей. У наступні роки в урочищі продовжували вбивати євреїв, ромів, військовополонених, українських підпільників, пацієнтів психіатричної лікарні та інших. Загалом Бабин Яр став місцем загибелі понад 100 тисяч людей.

Вінниця пережила масові розстріли раніше за Бабин Яр

До початку війни у Вінниці проживало близько 33 тисяч євреїв. Після окупації міста нацисти почали їх реєструвати. Керівники підприємств та установ мали подавати списки своїх працівників єврейського походження. У місті створили юденрат, який мав виконувати розпорядження окупаційної влади.
Перші розстріли відбулися ще влітку 1941 року.

— Перші розстріли євреїв Вінниччини відбулися за два місяці до Бабиного Яру, – розповідає директор музею пам’яті жертв Голокосту на Вінниччині Леонід Трахтенберг. — Фактично, знищувати євреїв нацисти почали одразу ж після окупації території області, ще в липні 1941 року. Так, у селі Терешпіль Хмільницького району на очах у місцевого населення в перші ж дні окупації було публічно страчено 30 євреїв-колгоспників. Та набагато більшою трагедією був розстріл 146 найбільш шанованих євреїв Вінниці, що відбувся рівно за два місяці до Бабиного Яру, 29 липня.

У серпні загинули ще близько 600 людей. 13 вересня було вбито близько тисячі єврейських хлопців і дівчат. А 19 вересня відбулася одна з найбільших масових акцій.

Людей зібрали у двох пунктах. Непрацездатних, жінок і дітей відділяли від інших. Потім їх везли до П’ятничанського лісу. За різними архівними та історичними оцінками, лише під час цієї акції загинули близько 10 тисяч людей. Ще близько трьох тисяч євреїв того дня були розстріляні у районі Тяжилова.
Серед загиблих були тисячі дітей. Тому сьогодні біля меморіалу у П’ятничанському лісі стоїть напис

«Тут знищено дітей, майбутнє єврейського народу».

У Вінниці був єврейський робітничий табір

Ще одна маловідома сторінка історії пов’язана з вулицею Стрілецькою.

Під час пам’ятного заходу у Вінниці дослідниця Голокосту та заступниця директора Державного архіву Вінницької області Фаїна Винокурова розповідала про єврейський робочий табір на Стрілецькій. Також вона згадувала про масові розстріли по області та документи, які дозволяють відновлювати історію єврейського опору.

Дослідники говорять щонайменше про десять таких місць. Серед них територія колишнього цегельного заводу в районі Магістратської, де 29 липня 1941 року розстріляли євреїв інтелігенції.

Були розстріли і біля піщаного кар’єру на березі Вишенки. Там загинули пацієнти психіатричної лікарні та єврейки з немовлятами з вінницького пологового будинку.

Частина цих місць досі не має такого меморіального позначення, яке дозволило б випадковому перехожому зрозуміти, що тут відбулося.

У архівах залишилися документи про тих, хто це організовував

Одна з найцінніших для істориків публікацій про Голокост на Вінниччині вийшла на основі архівно-слідчих справ та документів окупаційного періоду. У документах є не лише статистика. Там є прізвища.

Є протоколи допитів очевидців, свідчення про гетто, документи про пограбування майна, переміщення людей та їхнє вивезення до місць розстрілів. Архівні матеріали також дозволяють встановити людей, які брали участь у переслідуванні та знищенні євреїв.

Один із таких документів стосується Івана Мороза, який під час окупації був начальником Староміської поліції Вінниці.

За матеріалами кримінальної справи, він знущався з євреїв, грабував їх, бив старих, жінок і дітей, заарештовував людей, після чого їх знищували. Архівні документи свідчать, що він особисто брав участь у розстрілі близько п’яти тисяч євреїв 16 квітня 1942 року.

— Замостянських євреїв, тобто євреїв, які мешкали в районі Замостя, розстрілювали в районі ще одного цегельного заводу, на Тяжилові, – розпопідає Леонід Трахтенберг. — Точне місце розстрілу знову ж таки не встановлено, але відомо, що там було страчено близько 3 тисяч людей.

Це одна з деталей, яка показує, що масові вбивства не були хаотичним насильством. За ними стояла організована система.

Загалом за роки окупації нацисти знищили лише в самій Вінниці за різними підрахунками від 25 до 28 тисяч євреїв. Правильним у даному випадку є саме слово «нацисти», адже не варто вішати всіх собак на німців — чимало розстрілів скоїли й інші їхні сателіти, румуни. Втім, у злочинців немає національності: всі вони — нацисти.

13 лютого 1942 року у Вінниці вирішували долю євреїв

В архівних документах є ще одна моторошна деталь.13 лютого 1942 року у Вінниці відбулася нарада щодо єврейського населення. На ній обговорювали його «ліквідацію» у місті та окрузі.

Причину пов’язували з будівництвом ставки «Вервольф» поблизу Вінниці.

Євреїв вважали небезпечними для будівництва та охоронної зони. В архівних документах збереглися донесення німецьких чиновників, у яких обговорювали, як позбутися єврейського населення.

Літин перетворили на центр гетто

Ще одна історія, яку варто розповісти читачам Вінниччини, пов’язана з Літином. Восени 1941 року селище стало центром гебіта. Сюди почали звозити євреїв із навколишніх населених пунктів.

Гетто розмістили просто у житлових будинках. В одному будинку могли жити по п’ять або шість родин. Людей оточили колючим дротом і позбавили нормальних умов життя.

19 грудня 1941 року у Літині розстріляли 1986 євреїв.

Але це була не остання акція. Загалом за роки окупації у Літинському районі загинули близько 3200 євреїв. Частину людей розстріляли, частина померла від голоду та хвороб.

У Вороновиці та Стрижавці розстріли відбувалися кілька разів

Не менш промовистою є історія Вороновиці. Після окупації сюди звозили євреїв із навколишніх сіл. У листопаді 1941 року нацисти розстріляли 630 людей.

3 грудня того ж року загинули ще 380.
27 травня 1942 року розстріляли ще 270 євреїв.

У 1942 та 1943 роках у Вороновиці діяв єврейський трудовий табір. Там людей використовували на ремонті та будівництві доріг. У вересні 1942 року в таборі вбили старих та дітей. Розстріли продовжувалися і в 1943 році.

За дослідженням проєкту «Бабині Яри Вінниччини», загальна кількість убитих євреїв у Вороновиці перевищила дві тисячі.

Людей не просто одразу вбивали. Спочатку їх могли змусити працювати, використовували як безкоштовну робочу силу, а коли ставали непотрібними, знищували.

Окрема історія пов’язана зі Стрижавкою.

У грудні 1941 року окупаційна влада зафіксувала, що в селі залишилася 221 єврейська людина. Їх переселили до гетто. В архівному документі є навіть опис того, як окупанти оцінювали їхню працю. А далі з'явився висновок, що євреїв потрібно «віддалити» з охоронної зони.

За архівними матеріалами, 10 або 12 січня 1942 року гетто було знищене. Загинули переважно старі, жінки та діти.

Шаргород показує іншу сторону цієї історії

На Вінниччині є не лише історії про вбивства. Є історії про порятунок.

Шаргород під час війни опинився у румунській зоні окупації. До міста депортували тисячі євреїв із Румунії та Бессарабії.

За словами історика Юрія Бурдинського, до війни близько 80 відсотків населення Шаргорода становили євреї. Під час окупації тут сформувалося гетто, яке відрізнялося від багатьох інших тим, що не було повністю закритим. Люди могли пересуватися містом.

На старому єврейському кладовищі Шаргорода у 1942–1944 роках поховали близько двох тисяч людей. Значна частина померла під час епідемії тифу.

Але багато людей вижили. І саме тут збереглися історії місцевих українців, які переховували євреїв.

Ганна Греля розповідала, як її бабуся та мати врятували єврейську жінку з чотирма дітьми. Найменшому хлопчикові на початку війни було лише п’ять днів.

У родині Любові Самборської шість людей отримали звання Праведників народів світу. За її словами, родина врятувала сім єврейських сімей.

Такі історії важливі не менше за цифри загиблих. Вони показують, що навіть у час масового страху були люди, які ризикували власним життям заради інших.

До Бершаді звезли майже 20 тисяч євреїв

Ще одна особливість Вінниччини полягає в тому, що територія області була поділена між різними окупаційними режимами.

Частина території перебувала під німецькою окупацією, частина увійшла до румунської Трансністрії.

Бершадь стала одним із найбільших гетто Трансністрії.

За даними Бершадської міської ради, восени 1941 року сюди депортували майже 20 тисяч євреїв із Буковини та Бессарабії. Гетто займало 12 провулків і 337 будинків. Колючого дроту не було, однак вихід за межі гетто карався смертю.

Це важлива деталь, про яку мало говорять, коли згадують Голокост на Вінниччині.

У різних частинах області люди опинилися в різних умовах окупації. Нацистська зона мала одну систему знищення, румунська Трансністрія іншу. Це не означає, що там було безпечно. Люди помирали від голоду, хвороб, насильства та депортацій. Але саме різниця окупаційних режимів вплинула на те, скільки людей змогли пережити війну.

Могилів-Подільський став воротами для депортованих

У Могилів-Подільському також створили гетто. Сюди потрапляли не лише місцеві євреї, а й депортовані з Румунії, Буковини та Бессарабії. Місто перебувало під румунською окупацією до березня 1944 року.

Сьогодні про довоєнну єврейську історію міста нагадує, зокрема, старе єврейське кладовище. Дослідники фіксують там тисячі надгробків та масове поховання.

У Жмеринці євреїв ізолювали в районі біля ринку

Жмеринка була важливим залізничним вузлом, і саме її розташування на перетині кількох залізничних напрямків мало значення під час окупації. Німецькі війська зайшли до міста 17 липня 1941 року. Напередодні війни у Жмеринці проживали 4 630 євреїв, тобто менш як п’ята частина населення міста. Через близькість залізниці багато жмеринчан, зокрема й значна частина єврейської громади, встигли евакуюватися на схід.

Уже після окупації євреїв почали примусово ізолювати. Їм наказували носити жовту зірку, а окремий район біля ринку поступово перетворився на гетто. Українське наукове дослідження вказує, що спочатку для проживання євреїв визначили три вулиці, Максима Горького, Урицького та Базарну. Восени 1941 року тут сформували гетто, куди звозили тих євреїв, які не встигли евакуюватися, а також людей з інших територій.

Є й точніші дані про те, як воно збільшувалося. За матеріалами «Енциклопедії гетто» Яд Вашем, на початку жовтня 1941 року в Жмеринському гетто було близько 1200 людей. У жовтні туди привезли ще близько 500 євреїв, депортованих із Буковини та Бессарабії. На початку листопада гетто обнесли колючим дротом, а вихід за його межі заборонили під загрозою смерті. Усередині бракувало їжі, люди були змушені обмінювати речі на продукти.

Цікаво, що історія Жмеринського гетто відрізнялася від багатьох інших місць ув’язнення євреїв. Його очолив доктор Адольф Гершман, єврей із Чернівців, який до війни знав румунського коменданта міста. Дослідники зазначають, що завдяки його домовленостям із румунською владою в гетто вдалося створити систему, яка допомогла значній частині людей вижити.

У гетто працювали майстерні, лікарняне відділення, ясла, дитячий садок і школа. У 1943 році там навчалися майже 250 дітей, працювали 30 учителів. Людей також виводили на примусові роботи. Колони вирушали зранку до німецької зони, де євреї ремонтували залізницю, вагони та мости. Старшокласників залучали до важких вантажних робіт на станції.

Історію цього гетто вдалося відновити не лише за пізнішими спогадами. Дослідження історика Вадима Альцкана про Жмеринське гетто базується, зокрема, на матеріалах судової справи Гершмана, документах Служби безпеки України, свідченнях людей, які пережили гетто, та інших первинних джерелах. Автор окремо досліджує життя громади та роль Гершмана, який очолював гетто з початку 1943 року до завершення румунської окупації. За даними Яд Вашем, Жмеринка остаточно була звільнена 20 березня 1944 року.

Тиврів теж має свою братську могилу

У Тиврові місце масового розстрілу єврейського населення вдалося встановити. Дослідники записували свідчення старожилів, які жили в Тиврові під час окупації, бачили події та могли розповісти, що відбувалося у 1941 році.

У науковій публікації наголошується, що ситуація в Тиврові є важливою саме для відновлення людського виміру трагедії. Відоме місце злочину, а завдяки дослідникам вдалося відтворити прізвища загиблих. При цьому на момент проведення дослідження ще залишалися живі очевидці подій.

Для істориків такі усні свідчення особливо цінні. Не в кожному населеному пункті вдалося точно встановити, де саме відбувалися розстріли. Подекуди місця масових поховань були забуті, а подекуди на них згодом встановлювали пам’ятні знаки без можливості встановити імена всіх загиблих. У Тиврові дослідники змогли поєднати місце злочину, свідчення очевидців та імена жертв.

Синій зошит із двома сотнями прізвищ

Одна з найсильніших історій пам’яті на Вінниччині пов’язана зі звичайним учнівським зошитом.

Родина Рафаловських зберігала його десятиліттями. У зошиті записані прізвища близько 200 людей, яких розстріляли під час Голокосту.

Для істориків такі записи мають величезне значення. Адже за кожним прізвищем стояла окрема людина, а іноді ціла родина.

Зошит передали до Вінницького музею Голокосту. Копія документа потрапила до ізраїльського меморіального комплексу «Яд Вашем».

У результаті імена людей, яких могли назавжди втратити з історії, залишилися записаними.

Пам’ять, яку не дозволили стерти

Є ще одна важлива річ. Нацисти намагалися знищити не лише людей, а й сліди своїх злочинів.

Саме тому сьогодні архівні документи, старі фотографії, листи, списки, учнівські зошити та усні свідчення мають таку цінність.

Державний архів України у своєму анотованому реєстрі документів окупаційного періоду окремо зазначає, що у фондах зберігаються спогади вінничан про окупацію, спогади колишніх в’язнів єврейських гетто, списки в’язнів та схеми розташування гетто і таборів на території області. Доступ до цього комплексу документів зазначений як необмежений. Тобто частина документів ще чекає на своїх дослідників.

Сьогодні імена звучать знову

23 вересня 2026 року у Центральній синагозі імені Ліфшица у Вінниці відбувся пам’ятний захід до 85 роковин трагедії Бабиного Яру.

Про масові розстріли євреїв на території України розповідала Фаїна Винокурова, заступниця директора Державного архіву Вінницької області, яка багато років досліджує історію Голокосту на Вінниччині.