Розстріляли всю редакцію – газеті «Вінниччина» 100 років

Старі підшивки газет з восьми назвами, які мала нинішня "Вінниччина" за сто років, представлено на виставці в обласній науковій бібліотеці

З нагоди 100-літнього ювілею колектив «Вінниччини» організував зустріч зі своїми читачами. Відбулася вона у читальному залі обласної бібліотеки імені Тімірязєва. Скромно, без зайвого пафосу. Не порівняти з попереднім вшануванням. П’ять років тому з нагоди 95-ї річниці з часу виходу першого номера колектив святкував у залі обласної філармонії «Плеяда». Там були Поважні гості в чергу ставали до мікрофона. Більшість з них несла подарунки. Звучали пісні і танці. На той час видавцем «Вінниччини» була облрада.

Тепер, після роздержавлення, газета вийшла у самостійне плавання. Її видавцем є трудовий колектив. Серед привітань – від обласної влади, працівників бібліотеки,

Центру народної творчості, майбутніх журналістів і професора педагогічного університету Сергія Гальчака, колишніх працівників,

читачів – найбільше запам’ятався сюрприз вінничанки, бухгалтера за фахом, Валентини Єфімової. 

Це моє фото на першій сторінці

Пані Валентина прийшла на зустріч з газетою за… перше вересня 1965 року. У той час видання мало назву «Вінницька правда». На першій полосі цього числа вміщено яскраве фото першокласників школи №15 обласного центру (нині навчальний заклад має номер 21).

-Упізнаєте мене на цьому знімку?- запитала жінка. – Я тут першокласниця. Ось ця дівчинка з букетом квітів, друга зліва у першому ряду...

Пані Валентина розповіла, що раніше газету читали батьки. Тепер передплачує її сім’я. Коли дізналася про ювілейну зустріч, вирішила прийти і розповісти про старе фото. Два примірники газети зберігали понад 30 років, але потім їх не стало. Попросила у читальному залі бібліотеки віднайти стару підшивку. Продемонструвала її присутнім.

-Ми навчалися у єдиній на той час школі нового мікрорайону Вишенька, - згадує жінка. – Так само дитсадок був один. Пригадую, батьки читали статтю, де розповідалося, якою з часом буде Вишенька - з 9-поверховими будинками, школами, кінотеатром, дорогами. Я слухала і не вірила. Мама й тато мали іншу думку: «Якщо написано в газеті – так воно і буде», - казали вони. Не помилилися – Вишенька нині найбільший мікрорайон міста. Як я могла повірити, коли наша зупинка Лісопарк була останньою, далі трамвай не йшов, розвертався на тому місці, де нині літак на проспекті Космонавтів. Скрізь були городи – як на виїзд з Вінниці, так і до нинішньої Келецької. Непросто було уявити, що через 50 років тут виросте найбільший мікрорайон Вінниці.

Часопис – з неба

Працівники бібліотеки організували виставку газети-ювілярки.

Віднайшли підшивки з усіма назвами, які у різні часи мав часопис.

На виставці представлено старі підшивки  з восьми назвами – «Борьба» (вересень 1917 рік), «Набат» (1918), «Подольский комунист» (1919), «Вісти» (1920), «Рабоче-крестьянская газета» (1923), «Червоний край» (1924), «Більшовицька правда» (1932).

У роки війни газету не видавали, перший післявоєнний номер датовано

3 січня 1944-го під назвою «Вінницька правда». Його розповсюдили… з повітря, скинули з літаків, коли радянські війська готувалися до визволення області від фашистів, що відбулося у березні того ж року. Шість разів на тиждень виходила газета у світ під цією назвою. Тираж одного номера становив понад 200 тисяч примірників. У роки незалежності видання змінило назву на «Вінниччина».

На жаль, ні на виставці, ні у розповідях про ювілярку не було згадано про найбільш трагічну сторінку в історії газети. Про неї журналіст RIA дізнався випадково, коли по завершенню урочистостей спілкувався з колишнім редактором Василем Паламарчуком, нині він очолює обласну організацію Спілки журналістів.

-У роки репресій розстріляли всю редакцію, - каже пан Василь. – Журналістів звинуватили у відхиленні від лінії партії. Про це писала газета «Правда», що була органом центрального комітету тодішньої КПРС.

Автору публікації відомі ще два випадки розстрілу журналістів у кривавому сталінському 1937 році. Як розповідали у свій час ветерани Могилів-Подільської газети, якось наприкінці дня до міськкому партії викликали відповідального секретаря газети. Перед тим, як вийти з кабінету, він зупинився біля дверей, хотів зняти плащ з вішалки. Передумав. каже, тут недалеко, перебіжу, бо часу обмаль, треба далі працювати над завтрашнім номером. Дуже довго потім висів той плащ. Журналіст в редакцію більше не повернувся. Пізніше стало відомо, що його розстріляли. Назвали ворогом народу і… Ще одна аналогічна історія стосується Ямпільської газети. Там ворогом народу зробили… їздового. На той час редакція мала у розпорядженні  коней. Про цей трагічний випадок з простою, працелюбною людиною мені розповів колишній працівник Ямпільської газети письменник Павло Наніїв. Він найбільш знаний серед читачів за книгою про Софію Потоцьку «Тричі продана».

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.