«Привіз нас у Вінницю, а сам пішов на фронт — орків з дому вибивати». Розповідь переселенки
- Десять років вони будували будинок, а тепер в ньому живуть окупанти.
- У їх родині повторилася історія: у 1941 році бабуся тікала з малими дітьми від фашистів, тепер тікали вони — від рашистів.
- Як війна позначилася на українській родині, журналісту «20 хвилин» розповіла пані Надія.
«Наше життя розбилося, як цей глечик», — цю фразу автор публікації почув в артпросторі «Етно Чари». Її промовила незнайома жінка. Вона розмовляла з господинею артпростору Вікторією Ніколаєвою. На подвір’ї — великий глиняний глек, щоправда, надщерблений. Виріб символізує справу гончарів. В артпросторі працює гончарна майстерня. Тут навчають працювати з глиною охочих — дорослих і дітей. Глечик на подвір’ї не дивина.
«Наше життя розбилося, як глечик»
«Ось мої вишиті роботи, — продовжувала розповідь жінка, показуючи пані Вікторії фото у телефоні. — А це наш будинок, який будували десять років. У ньому тепер хазяйнують окупанти. Вони навіть вишивку не дозволили забрати. Думаю, уже знищили або вивезли».
Після їхньої розмови журналіст познайомився з жінкою. Звати її Надія. Вона переселенка. Приїхала до Вінниці з міста Дніпрорудне Запорізької області. Воно розташоване на лівому березі Каховського водосховища. Це єдине місто гірників на Запоріжжі, де добувають залізну руду.
На початку березня Дніпрорудне окупували російські війська.
Запитав Надію, чому саме Вінницю обрали для переселення. Поцікавився, як добиралися, чи залишився в окупації хтось з рідних. Жінка погодилася відповісти на поставлені питання.
Надія виявилася цікавою співрозмовницею. Прочитайте її розповідь, відтворив її майже без змін, навіть у тій послідовності, як говорила Надія. Деякі її фрази спонукають до роздумів. Наприклад, вона сказала: «Якби всі вчителі-історики були такими, як моя сестра, у нас не було б війни».
Відчували, що буде війна, тому вивезли дітей
— Ми відчували, що буде війна, але ж нікому не хотілося в це вірити, — говорить Надія. — Від нас до Чонгара трохи більше 200 кілометрів. Крим напередодні війни кишів російськими солдатами, туди зігнали багато техніки. Про це всі знали. Вирішили, що вивеземо дітей, а самі повернемося назад. Запланували їхати 24 лютого. Напередодні зібралися в дорогу. А зранку зателефонував сват із Салтівки (це мікрорайон у Харкові) і сказав, що почалася війна. Ми швидко в автомобіль, забрали невістку з онучкою, дочку.
Їхали двома машинами: в одній я з чоловіком, донька і сестри онук, а в другій син зі своїми. До речі, машину синові купували у Вінниці, біля літака на Космонавтів, було це за пів року до війни. І так сталося, що тепер він знову приїхав на ній у Вінницю. Син зараз збирає «пташки» для фронту.
У моєї племінниці чоловік з Вінниці, тут проживають його батьки, саме тому обрали Вінницю.
Чоловік привіз нас і вже наступного дня пішов у військкомат проситися добровольцем. Йому 52 роки. Нині він на Запорізькому напрямку. Воював на Харківщині. Будівельник за фахом.
Наші родові коріння на Запоріжжі, знаю про сім моїх поколінь, які виросли і жили у цьому краї, я знаю своє родове дерево. Дідусь, я його не застала живим, був військовим. І його батько, тобто мій прадід, теж служив у війську, був фельдшером у царській армії, знаю, що служив у Лівадії в Криму, він був 1870 року народження.
Прадіда по бабусиній лінії розкуркулили у 1932 році. У них відібрали хату, діда вбили. І в родині чоловіка є ті, кого розкуркулили і вивезли в Сибір. Назвали ворогами народу, куркулями, бо не йшли в колгосп.
Так ось, згаданий мною дідусь служив у Сімферополі, там його застала війна. Був у полоні. Це довга історія. Але я про бабусю. Вона з трьома дітьми евакуювалася з Сімферополя до Василівки Запорізької області, це наш район. Військові допомогли бабусі з дітьми вибратися на перон у Василівці, як вона звідти добралася з трьома дітьми 20 км до Балок, до свого села, не можу уявити. Найменшому на той час було три місяці. Батько мій тоді ще не народився. Це мені бабуся розповідала цю історію, коли я вже могла розуміти, про що йдеться. Казала, на підводі їхали. У мого батька троє братів і сестра. Я найменша серед внучок і внуків. Багато з бабусею спілкувалася. Слухала її з цікавістю. Все запам’ятала, що чула від неї. Дітям передала. Тепер і вони про це знають. Нас вчили знати історію свого роду.
Зрозуміло, що я не могла навіть в думках припустити, що колись доведеться повторити долю бабусі. На жаль, це сталося.
Найстрашніше, що люди звикають до війни
— Нам з дитинства розповідали про свою рідню — бабусь, прабабусь, дідусів, інших родичів, — розповідає жінка. — Бувало, говорили про це за столом під час вечері або на свята, коли всі збиралися разом і згадували тих, кого вже нема з нами. Так цікаво було про це слухати. Ми ходили на могили рідних людей. Батько розповідав, що тут спочиває прадід, тут прабабуся...
Коріння нашого роду у Запорізькій області і це найдорожчий для мене край.
Ми там збудували будинок, як кажуть, своє родове гніздо. За столом на свята у нас збиралося до 20-ти людей. Це найближча рідня. Батьки завжди сиділи в голові стола, жодні іменини не відбувалися без них, навіть не уявляли, що таке може бути. Не було такого, що святкуємо день народження, а батьків нема з нами. Вони були першими і найдорожчими гостями.
Зараз для мене дуже важко: вони залишилися в окупації, чоловік на фронті. На жаль, батьків чоловіка уже нема серед живих.
Найстрашніше те, що люди почали звикати до війни. Як звикли до війни у 2014 році, так і тепер починають звикати — до обстрілів, загибелі людей, військових і цивільних.
І тільки ті, у кого рідні на фронті, сприймають все дуже болісно. Знаю це на собі. Чоловіка спершу взяли у військову частину у Вінницькій області, все доводилося купувати за власні кошти. Через два місяці переправили на Харківський напрямок. Знов все треба купувати по-новому. А потім він дізнався про створення підрозділу «Кара-Даг» (таку назву має 15-та бригада гвардії наступу Нацгвардії України – Авт.). Він попросився туди. Мені навіть не говорив про це. Я вже пізніше дізналася. Зараз він на Запорізькому напрямку, у своєму рідному краї. Коли запитала його, як так сталося, він відповів: «А хто, як не я, має звільняти свій дім?».
У нас краще, ніж у Європі
— До війни ми вели активний спосіб життя, — продовжує розповідь пані Надія. — Ходили в гори, їздили на велосипедах, сплавлялися на байдарках, мандрували по Україні і для нас вона найкраща. Чому так кажу? Бо можу порівняти.
Одного разу поїхали у Європу, було це у 2019 році. Тоді підприємцям, як кажуть, зв’язували руки, не давали нормально працювати. Треба було кругом платити хабарі. Вирішили подивитися, як воно у Європі. Припускали варіант можливого переїзду. Десять днів проїхали на машині декілька країн. Спершу були враження вау! Як все гарно! А під кінець подорожі зробили висновок, що краще, ніж у нашій країні, ми не побачили.
Чого не вистачає у нас? Це справжнього господаря.
До війни їздили у Харків. Мені казали, що це найкраще місто в Україні. Ми приїжджали до сватів, як кажуть, туди й назад, тому міста не бачили. Я відстоювала красоту свого Запоріжжя, казала, що такого проспекту троянд, як у нас, ніде не побачиш. Справжня красота!
Тепер, уже під час війни, я їздила у Харків до чоловіка, коли він там служив. Побувала у районі ХТЗ. Після того сказала свасі, що це прекрасне місце. А вона відповіла: «Це найгірше, що може бути у Харкові». Але ж там такі сквери, все у квітах, де ще таке побачиш у час війни.
Тепер я можу так сказати так: найрідніше для мене місце це те, де мій будинок, це моя запорізька земля.
Вінниця близька тим, що дала прихисток, тут чисте повітря, гарні люди, багато кав’ярень, а мені дуже смакує кава, мені це дуже подобається, але Вінниці не вистачає чистоти.
Мені говорять: війна! А я відповідаю: війна у Харкові, Херсоні, Запоріжжі. Але в Запоріжжі торік такі троянди цвіли! І такі вичищені сквери, ніде старого листя не побачиш, вишкребли на всіх газонах. Харків весь блищить. У центральному парку висять пакети з лопатками для прибирання за собаками. Не скрізь таке бачила у Європі. Я ще раз виїжджала уже з початком війни з Вінниці. Виїжджала у Польщу, провела там п’ять місяців, але повернулася назад, бо в Україні мені найкраще.
Почала вишивати квіти запорізьких степів
— У мене є давнє захоплення — вишивка, — говорить переселенка Надія. —Вишиваю приблизно 20 років. Роблю це для себе, дітей, батьків, чоловіка. Вишиваю хрестиком і гладдю. На жаль, всі мої вишивки залишилися там, у нашому домі. Що з ними, не знаю. Мабуть, їх уже нема. Думаю, їх уже або забрали, або просто викинули.
Мої батьки залишилися в окупації. Їм уже 80 років. Вони живуть у багатоквартирному будинку. З вікна квартири їм видно наш будинок. Ходили туди, просили, щоб дозволили забрати хоча б деякі речі. Їм нічого не віддали. Виставили за ворота. Уявляю, як їм важко на серці!
Коли приїхали у Вінницю, почала вишивати сорочку для чоловіка. Дізналася про проект «Сорочка для Перемоги». Його започаткували в Ірпені. Мені надіслали тканину. Насправді вишила дві сорочки — одну для чоловіка, другу племіннику. Він теж воює, він вінничанин.
Дуже подобається вишивати квіти. Їх тільки вишиваю і фотографую, тому мої квіти ніколи не в’януть. Вишиваю квіти з наших окупованих степів. Це волошки, ромашки, маки, братки — це те, з чим я росла, коли мене батько возив степами і показував, розповідав, яку назву має та чи інша квітка.
Нас вчили, що квіти не можна зривати, на них можна тільки дивитися, милуватися, сьогодні робиш це ти, завтра прийде хтось інший, квіти для всіх людей.
Коли я зараз навесні бачу, що продають проліски, чи інші квіти, не підходжу, не купую, бо, повторюю, я квіти тільки фотографую і вишиваю.
Деякі мої роботи вишиті роботи уже є в інших містах і навіть країнах. Коли приїхала до Вінниці, почала шукати роботу, почалися маленькі замовлення на вишивку, дві мої роботи можна побачити у кав’ярні Turman на Грушевського. Вони у п’яльцях, на них кетяги калини і квіти з окупованих нині запорізьких степів.
Купимо гончарне коло і поставимо у гостьовій
Пані Надія зізнається, що їй дуже смакує кава. У Вінниці вона побувала у багатьох кав’ярнях. Зайшла попити каву в «Етно Чари», куди її запросила знайома. Там побачила гончарну майстерню. Ось що вона розповідає з цього приводу:
— Гончарна майстерня у кав’ярні — мене це вразило. У нас з чоловіком була мрія: купити гончарне коло і поставити його у гостьовій кімнаті. Мені дуже хотілося навчитися працювати з глиною.
Моя сестра Вікторія історик, археолог, вона багато працювала на розкопках, у неї був свій музей старовини, який, на жаль, теж залишився в окупації, його знищили орки. Вона зараз у Дніпрі. Її колишні учні нині на фронті, вона їх підтримує.
Якби були такі історики, як моя сестра, у нашій країні не було б війни. Дуже проукраїнська. Вона зростала на тих же розповідях бабусі батьків…
Тепер я знаю, що я хочу собі на день народження — майстер клас у гончарній майстерні «Етно Чари», а після війни обов’язково купимо гончарне коло».
Читайте також:
Прокуратура зацікавилася продажем історичної гори у Буші. Чи можливе скасування торгів?
До Вороновиці «на щиті» повертається захисник Василь Олійник
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
