«Покинь мене, йди до іншої»: після тривалого полону у вінничанина нова біда

Цього дня Олексій Кириченко чекав понад три роки - 27 грудня 2017-го бойовики передали його на обмін

Вінничанин Олексій Кириченко один з тих полонених, хто на камери російських журналістів відкрито говорив, що на Донбасі воюють росіяни, що це ніяка не громадянська війна, а окупація частини нашої держави Росією. Його дотепер запитують, як за таке «сепари» не поставили до стінки. Копати могилу все-таки змусили. Він сам дивується, як вижив - і під час боїв при обороні  Савур-могили, і потім у полоні.  

Його визволили 27 грудня 2017-го. Загалом тоді обміняли 74-х наших заручників. Відтоді і майже до кінця серпня нинішнього року Олексій провів у шпиталях. Написав рапорт на звільнення зі служби. З  кінця серпня він став цивільним. Повернувся додому, а тут нове випробування…

 Висновок лікарів однозначний – операція

Зустрілися з Олексієм під час його приїзду в гості до батьків у Вінницю. Чоловік проживає у Харкові. Там у 2014-му захищав Майдан. Звідти пішов добровольцем на Донбас. Там дружина. У неї проблеми із здоров’ям:  потребує повторної онкологічної операції. Перший раз Лілю, так звати жінку, оперували, коли Олексій перебував у полоні. Тоді ж операцію в онкоцентрі перенесла його мати. У Лілі знову виявили рецидив. Результати досліджень свідчать, що пухлина росте. Висновок лікарів однозначний - треба видаляти хворий орган тіла.

Олексій просить щиро подякувати усім, хто підтримав його маму і дружину коштами на попередні операції. Тепер змушений повторно звертатися по допомогу.

 – До війни у мене був невеликий бізнес, - каже він. - Маю намір знову зайнятися власною справою, а поки що…

Три-пять років живуть після таких операцій, дай Боже, щоб довше

-Ситуація, в якій  зараз опинився, непроста, - продовжує Олексій. – Останні дослідження показали, що пухлина у дружини росте. Операція сама по собі складна і наслідки для здоров’я важкі. Готуємося за кордон. У нашій країні є хороші спеціалісти. Але вони самі кажуть, що загальний стан медицини там все-таки кращий.

Визначаємося з клінікою. Направили результати аналізів у різні медичні заклади. Опубілікував у Фейсбуці прохання про допомогу. Чужі люди знову приємно вразили. Вдалося зібрати 12 тис євро. Для нас це великі гроші. Але на операцію їх не вистачить. Будемо звертатися ще до фондів, в тому числі міжнародних. Знайомився із статистикою – 3-5 років живуть після таких операцій. Є випадки, коли довше, але це тоді, коли приймали якісні ліки. Вони коштують дорого. Про своє здоров’я мовчу. У мене не такі складні проблеми, як у Лілі. Вона сильна жінка, тому й каже: «Покинь мене, знайди іншу, тобі треба жити…»

З нею працюють психологи, психотерапевти. Вона розуміє реальність. Від правди тяжко втекти. Смерть це те, що неодмінно станеться з кожним. Це частина життя. Віруючі люди кажуть, якби ми насправді знали, що таке смерть, очікували б її, а не боялися. Ми боремося. Будемо робити це, доки стане сил.

«Піп» і «сепари»

Олексій гарний психолог. Хоча за фахом «технар», закінчив Вінницький техуніверситет. За вміння впливати на людей отримав серед полонених кличку «Піп». Військовий позивний інший – «Лис». Для розвідника це вдала назва. Він навіть з «сепарами» спілкувався. Загалом за час полону його утримували у майже десяти місцях. Одного разу опинився у підвалі разом з «сепаром». Того свої ж пов’язали..

-На мене справили враження два сепаратисти, - каже він. - З одним сидів у Донецьку в підвалі  МГБ. Був один, коли його привели до мене. Не приховував  від нього, хто я. Він теж. Розповів, що спочаткупотрапив у полон до наших. Після штурму будинку поліції у Маріуполі його взяло СБУ. Пізніше обміняли. Розумний. Володіє англійською. Яскравий фанат руського міра. Працював митним брокером. Після обміну і повернення в Донецьк вирішив створити російський суспільний рух. Проявляв політичну активність, за це  його й взяли. Казав, планує тікати з Донецька. Тут нічого хорошого не буде. «Нас кинули, нас здали», - це його слова. Говорив їх ще на початку 2015-го.

Другий був із скаженими очима. Колишній начштабу батальйону «Фенікс». Теж з вищою освітою. З цим ми були на «ізбушці», так називали підвал СБУ в донецьку. Не знаю, правда, чи ні, казали, що він не дозволяв «сепарам» стріляти по Маріуполю. З ним пересікалися на роботах. У нього голова посічена. Його свої мучили. Він під тортурами підписав, що шпигував на користь хунти. Насправді не приховував, що ненавидить Майдан. Пізніше зізнався, що готовий у монастир. Казав, я ні за ваших, ні за наших, я вже всіх людей ненавиджу. У нього був тваринний страх від допитів.

Він  теж говорив: «Нас Росія сліваєт». Йому дали 18 років. З тюремної пошти дізнався.

Читав хлопцям Стуса і випускав газету «Тюремний укроп»

-В Макіївську колонію нас привезли влітку, - продовжує Олексій. - Ніхто не мав зимового одягу. Після похолодання, температура не підвищувалася вище  плюс 8-10 градусів. Мало не замерзли. Я запитував, чи треба рішення нормандської четвірки, щоб отримати  кальсони. Нам дозволили посилки. Брат Юрій передав з Вінниці з одягом ще й книгу Стуса.

-Спочатку хлопці не дуже сприймали його вірші, - каже пан Олексій – А потім, коли читав більше і більше, почали вчити на пам'ять, переписувати.  

 Довго не було жодного обміну і хлопці через це «скисли». Щоб підтримати їх, вирішив видавати газету. Це було в Макіївській колонії. Не думав, що звичайний аркуш паперу, списаний ручкою,  так сильно може  додати надії. Загалом видали три номери. Перший був чорно-білий. Два наступні – кольорові. Перший переслав поштою додому батькам. Як його не забрали, не знаю

. Коли приїжджав у Вінницю Порошенко, подарував йому. Обрамив у рамку, взяв під скло. Це стало ще однією нагодою нагадати про наших полонених. Багато хлопців уже побили мій рекорд ув’язнення. Я погоджуюся з тим, що ключ до їх звільнення у Кремлі. Що треба робити, щоб їх скоріше обміняли, не знаю. Думаю, ніхто цього не знає.  

Бери лопату,  копай могилу

На Донбас він пішов добровольцем у складі групи патріотів «Харків». Їх ще не встигли оформити в частину, як виникла термінова необхідність ротації захисників Савур-могили. Перед тим пройшли незначний вишкіл. Це був весь їхній досвід. Отримали по два «рожки» до автоматів, по дві гранати, видали шоломи. Одяг свій мали. Автомобілем «Урал» доставили у зону бойових дій. Воювали під командування легендарного Ігоря Гордійчука, нині Герой України, керівник ліцею Івана Богуна. З ним Олексій зустрічався під час лікування у шпиталі в Києві.

Згодом росіяни, які зайшли на нашу територію, Савур-могилу взяли в оточення. Кириченко виходив з групою у складі семи військових. По дорозі нарвалися на ворожу засідку. Втекти вдалося йому одному. По мобільному зв’язався з офіцером, який відправляв їх на Савур-могилу. Йому наказали закопати зброю і самостійно добиратися. Порадили, по можливості, скористатися автомобілями швидкої. Такий транспорт виїжджав підбирати залишених поранених. Не довелося зустріти машину з ч червоним хрестом. Спав у полях, посадках. На харчі розжився один раз. Відкопав на смітнику сухпайок. Його залишили в посадці російські артилеристи.  дісталося на смітнику, що залишили після себе російські артилеристи, сухпайок. Варене сало, чомусь, не зїли.

 Стомлений і виснажений він вийшов на дорогу. Далі переховуватися не мав сил. Водій легковика привіз на блокпост «сепарів». Обїхати його не міг. Якраз там побачив автомобіль «швидкої». Коли підходив до нього, його зупинив автоматник. Олексій каже, він не приховував, що є солдатом української армії. Йому дали лопату і сказали копати собі могилу. Невдовзі зупинили і повезли у Старобешів у поліцію. Там він скористався можливістю втекти, але зробити це не вдалося.

-Думаю, мене не розстріляли тому, що в той час там було багато журналістів, - говорить Кириченко. – Не тільки російських, а й зарубіжних. Я погодився на інтерв’ю. Можливо, тому, що мене повсюди «засвітили», зберегли життя, не знаю.

Номер рахунку для допомоги на лікування дружини звільненого з полону Олексія Кириченка – пані Лілі: Приватбанк 4149 6293 1031 1360

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.