«Підвела мене Доця…». Чому незрячий відмовився від поводиря?
- Без надійного помічника залишився незрячий чоловік Василь Дячук.
- Понад два роки служила йому поводирем собака на кличку Доця.
- Чому ж тоді позбувся такого надійного помічника?
Навіть сто тростин не замінять одну собаку-поводиря. Так каже мій співрозмовник Василь Дячук. Особливо поводир потрібен у селі, де замість асфальту ґрунт, трава, де нема тактильної плитки… Дячук проживає у селі Станіславчик Жмеринського району.
Собаку, породи лайка, на кличку Доця йому привіз з Вінниці Костянтин Ільницький, нині він керівник обласної організації Українського товариства незрячих (УТОС). Про лайку-поводиря Ільницький дізнався у притулку для тварин «Планета». Чотирилапу знайшли на Вишенському озері. Звідти передали у притулок. Його працівники звернули увагу на ошийник. На ньому було пристосування для тростини, якою користуються незрячі. Так зрозуміли, що лайка комусь служила поводирем.
За десять хвилин задушила вісім курей
—Під кінець року Собаки, 9 грудня 2017-го, я отримав гарний подарунок, — згадує пан Василь.— Ільницький привіз собаку, в якої вже була кличка Доця. Вона не тільки вірно служила. Ми відчували одне одного. На душі стало веселіше після того, як вона у нас стала жити. Я з дитинства люблю собак, з дитинства вони були у нас вдома. Тварини, як і люди, відчувають, хто і як до них ставиться. Відповідають взаємністю.
Каже, Доця не давала можливості навіть ноги замочити. Бувало, йдуть по вулиці, а вона тягне вбік, бо попереду калюжа. Знала низку команд. Наприклад,говорив "Доця, додому!" - і більше нічого не треба було повторювати. З будь-якого кутка села приводила його на подвіря хати, де живе. Або казав: "Доця, до ставу!". Вела до ставу, Василь затятий рибалка.Знала дорогу до його сестри Галі. Досить було назвати імя жінки...
Все у нас з Доцею було добре, доки у собаки не проявився інстинкт мисливця.
Пан Василь каже: «Підвела вона мене здорово. Курей стала душити. Бувало, йдемо по вулиці, раптом смик — і тільки ремінець у руці залишився. Куди побігла — незрозуміло. А тоді повертається і кидає щось біля ніг. Одного разу хвилин за десять принесла вісім курок. Люди в селі мене самого мало не побили».
Дячук віддав Доцю знайомому мисливцю з Шаргорода. При цьому попередив, що вольєр має бути закритий навіть зверху. Той відповів, що висота його вольєра понад два метри, мовляв, який смисл накривати. Василь попередив мисливця, що Доця дуже хитра. Той не повірив. Поки одного ранку, вийшовши на вулицю, побачив лайку на подвір’ї. При цьому вольєр був зачинений ще з вечора. «Вона лазить по сітці, як кіт, — розповідає незрячий чоловік. — Нині у нас на подвір’ї є ще чотири собаки, але служити поводирем не може жодна з них. Наша хата на окраїні. Буває, забігають лиси. Можна залишитися без живності. Маємо курей, гусей, качок. Треба за щось жити. А ось корову продали. За молоко дають менше, як за воду, то який смисл утримувати.корову? Доглядати її непросто, та ще й корми на зиму треба купити…»
«У кого інвалідність по зору, тому кредит не дають »
Василь Дячук проживає з жінкою на ім’я Ольга, в якої четверо дітей. Виховує їх як рідних. У них невелика хата. Зате утримують чимале господарство. Деякі роботи пан Василь виконує, як каже, навмання, на автоматі. Знає кожен куток на подвір’ї. Знає, де що лежить у будинку, чи хліві. Він дуже працьовитий. Доглядає чимале господарство. Навіть картоплю призвичаївся сапати. Однією рукою притримує кущ, іншою нагортаю землю сапою. Вміє різати дрова бензопилою. Під час нашої розмови йому допомагали встановлювати у будинку опалення. Каже, ще з тиждень і завершать роботу.
Перед цим ще одну гарну справу вдалося зробити — проклали водогін. Канаву на подвір’ї для прокладання труб він сам викопав. Водогін коштує 13,5 тисячі гривень. Чоловік вдячний керівнику села, що домовився з виконавцями робіт і йому дозволили сплачувати кошти частинами. Каже, що виплачує по 500 гривень у місяць. «Це ж вода тільки на подвір’ї, а треба ще у будинок зробити, — говорить він. — Планів у мене багато. Хочу ще веранду вимурувати на всю стіну, бо ж хата мала, дві кімнати і кухоньку, а нас багато. Проект в голові вже намалював. Трохи блоків закупив. Коли продали корову, щоб гроші не розійшлися, вирішив придбати матеріал».
Чоловік каже, взяв би кредит, але, за його словами, незрячим не дають, так пояснили у банку. «Коли водогін робили, сестра оформила позичку на себе…» — уточнив співрозмовник.
«Петька гарний помічник, але не у всьому»
В селі, коли маєш навіть небагато землі і вирощуєш на ній урожай, треба його чимось перевезти. Кінь Дячуку не підмога. По-перше, коштує дорого, у чоловіка нема таких грошей. По-друге, незрячому непросто ходити біля коня — і вдарити може, і на ногу наступити копитом з підковою…
—Я купив собі ослика, — говорить Дячук. — Для мене важливо, що тварина спокійна. Не б’ється. Його навіть діти запрягають. Тягне воза і нас на ньому, а з поля — гарбузи, буряки, картоплю.
Петьку знайшов за оголошенням в Інтернеті. Продавали його в одному з сіл Бершадського району. Відстань немала. Але поїхали. Брат Василя сів за кермо автівки з причепом. Так у причепі і перевезли. Купили у батюшки. Тому подарували ще маленьким. Нині Петькові уже шість років. Заплатили 10 тисяч гривень.
—Петька сильний, легко тягне віз з півтонною вантажу, — говорить чоловік. — Може йти не тільки запряжений у віз. Якщо заставити, піде і риссю, і галопом. Їсть, як коза. Коня було б набагато дорожче прогодувати.
Понад 20 років у темноті
Василь Дячук народився звичайною дитиною Радів сонцю, білому світові. Розповідає, що у свої 19 уже мав дружину і маленьку дитину. Молоко для донечки-немовлятки брав у мами, вона утримувала корову. Згадує, як в один з днів прийшов до мами. Було це у дні Новорічних свят. Колядники ходили від хати до хати. Мабуть, це вони принесли на подвір’я якийсь предмет. Василь так зачепився за нього, що впав на землю. Сказав мамі, що винесе кудись в канаву. Запалив цигарку, нахилився над ним і... Пролунав вибух, у будинку аж шибки задзеленчали.
Відтоді, уже понад 20 років, він живе у пітьмі. Його перша дружина забрала доньку і виїхала з села. Не так давно Василь зійшовся з іншою жінкою, в якої четверо дітей. Пані Ольга, як і її діти, у разі необхідності, допомагають провести його у потрібне місце. Підтримують чоловіка рідні брат і сестра, які також проживають у Станіславчику
Отримує від держави 2,2 тисячі гривень
Держава платить інваліду по зору Василю Дячуку 2,2 тисячі гривень щомісяця. Пані Ольга, з якою він проживає, виконує роль соціальної працівниці по догляду за незрячим. Офіційно оформлена в управлінні соціального захисту. За це жінці платять… 35 гривень у місяць. Почувши названу суму, уточнив у співрозмовника, чи, бува, він не помилився.
—Ольга могла б отримувати 400 гривень, — каже пан Василь. — Але тоді їй не відраховували б на пенсію і не йшов би трудовий стаж. Тому вона погодилася на меншу платню заради нарахування пенсії і стажу.
У День білої тростини до Жмеринки приїжджали представники обласної організації УТОС. Привезли художню самодіяльність для незрячих. Дячука теж запрошували. Але ж у нього робота! Відправив замість себе 16-річну доньку Ольги. Сказали, що привезли премію. Однак у списках на премію прізвище Дячука, чомусь, не виявилося. Хоча гроші все-таки виплатили — 150 гривень.
Якщо у когось з читачів є можливість і бажання допомогти незрячому трудолюбивому чоловікові «погасити» кредит (13,5 тис.грн.), його телефон є у редакції.
Читайте також:
Середня зарплата на Вінниччині уже 12690 гривень. Кому стільки платять?
Які вони швейцарські трамваї Tram 2000. Показали, як виглядає транспорт
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
