«Очі поки що сумні». Продовження історії з порятунку коней, евакуйованих з-під Києва

Віктор СКРИПНИК

Проїхатися верхи на конях можна недалеко від Вінниці

Для коней, які дивом врятувалися від обстрілів російських агресорів, небайдужі створюють умови.
Хто має можливість, може теж підтримати акцію з порятунку коней.
Що вже зроблено і що ще планують зробити?

Людмила Хижнякова, власниця коней з-під Києва, перевезла шістьох тварин під Вінницю. Сталося це після того, як окупанти відступили від столиці. Частина коней загинула від обстрілів, деякі згоріли живцем у стайні, а ці шестеро дивом вижили. Їх прийняла наша землячка Яна Віднічук, у якої є шестеро своїх коней.

Так поєдналися долі людей — Віднічук і Хижнякової, і їхніх коней.

Відео дня

Для утримання тварин сім’я Віднічуків надала свою земельну ділянку. Однак коштів на спорудження обори та тимчасово пристосованого приміщення з накриттям, у них нема.

Жінкам запропонували звернутися через ЗМІ до небайдужих. Підготувати таке звернення допоміг керівник прес-служби обласного управління «Вінницяліс» Станіслав Вовк. Він же розмістити його текст у низці друкованих та електронних видань.

За інформацією Станіслава Вовка, з якою він поділився з RIA, уже вдалося зібрати майже 20 тисяч гривень. Співрозмовник каже, що лісівники також підставлять плече.

—Попри те, що наші підприємства підтримують військових у наданні лісоматеріалів, техніки, пального, вони не залишаться байдужими і до порятунку тварин, — розповідає пан Станіслав. — У нас, українців, добро, як кажуть, у крові, так само, як допомагати не тільки людям, а й тваринам. Такий у нас менталітет. Агресору цього не зрозуміти, як і не перемогти таких людей.

Під час розмови журналіста RIA з власницями коней — Людмилою Хижняковою і Яною Віднічук вони сказали, що саме зараз у них з’явилася віра і упевненість в тому, що ттварин вдасться врятувати. Точніше кажучи, збудувати для них обору й приміщення для зимового утримання. Нині коні перебувають на леваді. Частково її огородили дошками, частково — електропастухом. Увесь час 12 коників на відкритому повітрі.

— Настануть холоди, коням, як і нам, людям, потрібен буде прихисток, щоб сховатися від дощу, снігу, — кажуть співрозмовниці. — Над цим зараз працюємо. Без кормів теж не обійтися…

Мали дім будувати

На своїй земельній ділянці Віднічуки планували у перспективі спорудити будинок, бо не мають власного житла. Тепер на цьому місці буде дах для їх вороних і гнідих.

Обора, криті приміщення для коней, а також для зберігання кормів — це те, що найперше треба зробити. А ще — прокласти опори й провести електрику. Їм вдалося вирішити питання з водою, для цього пробурили свердловину.

На їхнє звернення час від часу відгукуються люди. Один чоловік привіз велику хуру тюкованого сіна. Інший благодійник надав два мішки сипучих кормів. Здебільшого корми закуповують самотужки.

Якось до них приїхав один з обласних керівників — В’ячеслав Соколовий. Співрозмовниці кажуть, одразу зрозуміли, що чоловік любить коней. Це видно по людині, по тому, як вона спілкується з тваринами.

Гість сказав, що прочитав їхнє звернення і вирішив очевидячки побачити їхніх підопічних. Звернув увагу, що у коней із зони бойових дій, ще залишається смуток в очах. Хоча фізично і психологічно тварини трохи відновилися: набрали вагу, бо були дуже схудли, стали спокійніші, менше нервують, охочіше йдуть на контакт з людьми.

У той же день пан Соколовий написав у себе на Фейсбуці, що він готовий допомогти власникам коней: «На те ми і українці, щоб підтримувати тих, хто цього потребує».

Після того приїжджав чоловік. Сказав, що за дорученням посадовця, має дізнатися розміри місць утримання коней інші подробиці й деталі. Йому передали підготовлений проект.

Людмила і Яна мають намір надалі проводити заняття з іпотерапії, допомагати дітям з особливими потребами. В обох уже є певний досвід у цій справі. Планують розвинути кінний спорт, долучитися до туристичних проектів.

Хочуть, аби більше людей відчули на собі вплив їхніх мудрих коників. Це можна зробити під час спілкування з тваринами. Спершу, зрозуміло, з їхніми власниками.

У табуні чекають поповнення

Пані Людмила багато говорила про своїх улюбленців. Наймолодшому з них чотири роки, найстаршому — 16. Найстарший це вороний жеребець на кличку Джо. Він єдиний жеребець у табуні.

Справжня кличка у мерина Роккі — Барокко. Так записано у документі. Втім, він відгукується на Роккі. Цей коник потребує лікування після поранення. Він шкутильгає на одну ногу.

Є в них гарна новина — одна із самиць виношує потомство. Щоправда, ще треба довго чекати його появи на світ. За словами співрозмовниці, приблизно рік має виповнитися від періоду запліднення до народження.

Ревниві самці, або у всьому винні «дівчата»

Коні, як люди, — зі своїми характерами, емоціями і навіть деякими елементами поведінки, чимось схожої на нашу. Підтвердженням слів пані Людмили є те, як поводилися мерими, так називають кастрованих жеребців.

Їх довелося розвести на дві групи, інакше повбивали б один одного, настільки стали непримиримими один до одного. Загалом їх четверо.

«У всьому винні «дівчата», говорить пані Людмила. — На попередньому місці вони були відокремлені від самиць. А тут побачили — і одразу хвости розпустили. Кожен хотів бути поруч, ближче, не давав доступу іншому, і починалися бійки».

Надалі власниця коней сподівається помирити своїх підопічних. Знає, як це можна буде зробити. Потрібен час і відповідні умови утримання.

«Навіть тепер, коли ми їх відокремили, вони все одно хочуть спілкуватися, і роблять це, як кажуть, через паркан, — ділиться думками співрозмовниця. — Спілкування для коней, як і для людей, велике щастя».