Навіть після опізнання сина батькам ще десять днів не видавали його тіло. Історія для чиновників

Вінничанин Євген Кузьмук уперше не дотримав даного мамі слова — обіцяв повернутися живим, але...

• Що стало причиною того, що батьки не могли забрати з моргу тіло сина, який загинув на війні?
• Повернути його їм допомогли волонтери.

Вінничанину Євгену Кузьмуку 15 квітня виповнилося б 43 роки. Він загинув 8 січня під Бахмутом. Служив стрільцем. Але в той день пішов у розвідку. Про це пізніше розповіли батькам побратими. Завдання було ризиковане. Військових запитали, хто може піти добровольцем. Наш земляк відгукнувся першим. Разом з ним погодився йти ще один побратим.

Обидва загинули від мінометного обстрілу під час виконання завдання. Як зазначено у похоронці, сталося це 8 січня о восьмій вечора.

Ще п’ять днів після того батьки сподівалися, що син живий. Вважали, що на зв'язок не виходить, бо на те є причина. Можливо, поранений, можливо, телефон втратив… До останнього не вірили, що Євген уже не озветься до них ніколи.

Згорьовані батьки змушені були пройти через ще одні випробування. Ніколи не думали, що заслуговують на таке ставлення від чиновників.

Розповідаємо це для того, аби люди при посадах з’ясували, на якому етапі відбувається збій при поверненні тіл загиблих рідним. Щоб історія родини Кузьмуків не повторилася з іншими.

«Мамо, не всіх же вбивають»

Коли почалася війна, Євген два дні, як кажуть, не знаходив собі місця. На третій пішов записуватися в Територіальну оборону.

Добровольців виявилося немало. Чекаючи своєї черги, почув телефонний дзвінок. Телефонували з військкомату, тепер там інша назва — Центр комплектації і соціальної підтримки. Повідомили, що на завтра має з’явитися для уточнення інформації.

Він сам мав намір проситися добровольцем. Не зробив цього лише тому, що не служив строкову службу, тому пішов у Тероборону. Коли розповів про це у військкоматі, запропонували пройти медичну комісію. До лікарів стояли дві черги: одна з тих, хто знає, що таке армійська служба, у другій були люди без військового досвіду.

Батьки хвилювалися за сина. Єдине, що їх трохи заспокоювало, — це відповідальність Євгена. Він проявляв її всюди:  під час навчання у школі (навчався у загальноосвітній школі №31), у технічному університеті), на роботі.

Поки проходив підготовку і була можливість щоденного спілкування, їхні серця не дуже тривожилися. Після завершення начально-тренувальних курсів ситуація не змінилася. Євгена направили служити на охороні у одного з військових об’єктів. Звідти до району бойових дій було далеко.

Втім, одного дня Євген повідомив батькам, що це не для нього — бути у війську і не воювати. Сказав, що буде проситися на фронт.

Тоді від нього почули таку фразу: «Не всіх же вбивають на війні». Пообіцяв залишитися живим. Сподівався, що цими словами заспокоїть рідних йому людей.

Його направили на підготовку в один з навчальних центрів. Після закінчення терміну занять Євген потрапив у підрозділ, який вів бої з рашистами на Південному напрямку. 

Багато по телефону не говорив. Здебільшого надсилав короткі повідомлення. Одного разу почули від сина слова: «Херсон — наш!». Зрозуміли, де він знаходиться.

Останню розмову не забудуть ніколи

На початку жовтня минулого року Євген повідомив, що їх перекидають у Бахмут.

Були дні, коли від сина не отримували жодної звістки. У такий час мама згадували слова, які говорила Євгену, проводжаючи на війну. Просила його за будь-яких умов, за будь-якої ситуації робити все, аби врятувати життя, аби залишився живим. Знала, що він дослухається до сказаного. Бо, повторюю, був дуже відповідальний у всьому.

8 січня Євген не вийшов на зв'язок. Скільки б не набирали номер, у слухавці звучала фраза «Абонент поза зоною досяжності». Так тривало упродовж п’яти днів.

13 січня до них прийшли люди у військовій формі. Сказали, що вони з Центру комплектування і соціальної підтримки. Мету їхнього візиту не важко було здогадатися.

Як вогнем обпекли слова похоронки: «Кузьмук Євген загинув 8 січня о 20-й годині під час виконання бойового завдання».

Побратими, які приїжджали на похорон, уточнили деякі подробиці, як все сталося. Про них сказано на початку статті.

Останню телефонну розмову з сином батьки не забудуть ніколи. Євген почувався піднесеним, говорив з радістю. Це відчувалося з перших слів. Незадовго перед тим він зазнав контузії, декілька днів лікувався. Скаржився, що часто болить голова. І раптом така зміна настрою!

Ось як він пояснив причину.

Під час навчання у техуніверситеті Євген здобув одну з ІТ-спеціальностей. Про це він розповів командиру, сказав, що міг би використати свої знання у роботі з дронами. Йому запропонували стати оператором. Він одразу погодився.

У телефонній розмові з батьками декілька разів повторив, що це та справа, яку він знає, яка йому до душі, що нарешті зможе проявити себе на службі набагато ефективніше. Таке спілкування трохи зігріло серця батька й мами. Коли дитина почувається добре, то батьки від того утішені у стократ більше.

Розмовляли з сином 7 січня. Навіть не підозрювали, що востаннє чують його голос.

У списках не значиться

Після отримання похоронки згорьовані рідні й гадки не мали, яке ще випробування чекає на них. Їм повідомили, що тіло сина доставлять.

Час спливав, але Євгена не привозили. Таке чекання додавало сивини, болю в серці. Це були чи не найстрашніші дні у їхньому житті. Думали, можливо, сталася помилка і син живий! Інакше, чому так довго не везуть? У військкоматі повторювали: треба чекати.

Батькам терпець увірвався і вони звернулися до волонтерів. З’ясувалося, що тіло знаходиться у Дніпрі у морзі. Воно неопізнане, тому й не видають. Треба їхати на опізнання. 

Невже про це раніше не можна було повідомити?

У Центрі судмедекспертизи Дніпра батьки провели чотири години. Там все так побудовано, що всіх збирають разом. Людей багато. Горе чорною хмарою тисне на кожного. Слідчий по черзі запрошує на опізнання. Ти повинен знати прикмети людини шрами, родимки і таке інше. Ще більший камінь лежав у них на серці, коли поверталися додому. Вони побачили свою дитину мертвою.

Але й після того тіло Євгена не привозили. Протягом десяти днів батьки телефонували у різні інстанції, зверталися у військкомат. Щоразу їм обіцяли розібратися, вияснити причину, поки нарешті батьки не почули фразу: «Ваш син не значиться у списках загиблих».

Вони показували похоронку, пред’являли документ з Центру судмедекспертизи з Дніпра… У відповідь їм говорили, що його нема у списках.

Так тривало десять днів після процедури опізнання. Вони знову звернулися до волонтерів і ті вказали чиновникам, як мають ставитися до батьків загиблих.

Нарешті 2 лютого тіло доставили до Вінниці. Тут довелося повторно пройти процедуру опізнання. І нарешті 3 лютого відважного захисника поховали.

Маємо однаково ставитися до пам’яті загиблих

Вадим Павлов, редактор газети RIA — один з тих волонтерів, який допомагав повернути тіло Євгена Кузьмука. Ось що він розповів з цього приводу.

— На мою думку, висновок з цієї історії мають зробити в обласній військовій адміністрації, — каже Вадим Павлов. — Повинні з’ясувати, на якому етапі дає збій система повернення рідним тіл загиблих воїнів. Не має бути так, що убиті горем батьки, які опізнали дитину і знають, що вона лежить 10 днів у морзі, не можуть її забрати, бо хтось не вніс його прізвище у списки загиблих. Похоронку принесли, тіло показали, а не віддають. Це не піддається здоровому глузду.

Запитую співрозмовника, з ким саме він спілкувався і як переконував посадовців.

— Мені сказали в обласній військовій адміністрації, що цими питаннями займається керівник департаменту Ігор Салецький, — продовжує Павлов. — З ним розмовляв декілька разів. Це від нього чув, що у списках загиблих Євген не значиться. Говорив, щоб розшукали того чиновника, чи військового, який мав би внести його у списки. Бо ж похоронка є, документ про опізнання є.

До речі, мати загиблого Євгена говорила, що прізвище сина внесли у списки по телефону. Як це їм вдалося, не уточнювала, бо їй було не до того.

Вадим Павлов звертає увагу на ще одну обставину. Каже, до захисників, які віддали своє життя, має бути однакове ставлення. Поки що більше уваги приділяють тим, чиї імена на слуху. Для таких організовують пишні похорони, їх рідним не потрібно шукати списки.

За словами волонтера, кожного полеглого слід зі співчуттям, шаною, повагою і любов’ю в серці, незалежно від того, ким би він не був. Людина захищала рідну землю і віддала за це своє життя. Батькам полеглих маємо дякувати за виховання синів-Героїв і не допускати ситуації, яка трапилася з родиною загиблого Євгена Кузьмука.

Якщо в цьому винні не місцеві посадовці, чи з військкомату, то обласна військова адміністрація має вносити пропозицію на державний рівень. Не можна робити вигляд, що нічого не відбувається.

Читайте також:

«Зник наш друг Богдан Копняк». У полон потрапила група військових, найбільше — з Ладижина

Зеленський особисто нагородив 25-річного військового з Вінниччини

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.