«Ми їм ноги миємо, а вони дулі показують». Як нам ставитися до дій окремих переселенців?

• Читач повідомив про сепаратистські настрої серед евакуйованих з Донеччини.
• Йдеться про переселенців, яких розмістили у Чечельнику у приміщенні місцевої лікарні.
• Не вірилося, але окремі факти підтвердилися…

—Зверніть увагу на донецьких «сєпарів» у Чечельнику, — повідомив по телефону один з наших читачів. — Їм ноги миють, а вони дулі крутять,.

Чоловік не назвав себе. Все-таки вирішили перевірити інформацію.

З’ясували, що в середині вересня минулого року у Чечельник привезли групу переселенців з Донеччини. Приїхали 32 людини старшого віку: наймолодшій жінці 65 років, найстаршому чоловікові — 96. Більшість має групу інвалідності. Є ті, хто користується інвалідним візком. Серед переселенців — кандидат наук, в іншого чоловіка звання майстра спорту. Люди різні. І проживали в різних населених пунктах — Авдіївці, Бахмуті, Соледарі, Часовому Ярі…

Вони зареєстровані у громаді як внутрішньо переміщені особи (ВПО).

Журналісту 20minut.ua/RIA вдалося поспілкуватися з однією з мешканок Чечельника, яка приносила приїжджим допомогу з дому. Спілкувався також з медичним працівником закладу, селищної ради.

Кожен з них погодився на розмову за умови, що не стану називати їхніх прізвищ. Втім, не прізвища важливі у цій ситуації…

«Ми думалі нас здєсь убют»

Переселенців розмістили у двох завчасно підготовлених відділеннях місцевої лікарні. Для них завезли зручні ліжка: 11 передала місцева римо-католицька громада, ще 25 придбав народний депутат Геннадій Вацак.

Коли медичні працівники знайомилися з прибулими, у їхніх очах читався страх. Свої сумки не відпускали з рук, дехто притискав до тіла. Мабуть, очікували, що їх можуть відібрати силою.

Медики запитували, чи мають рідних, де вони нині. У цьому запитанні приїжджі теж вбачали свій підтекст. Відповідали однаково: «Нікаво у нас нєт». Пізніше з’ясувалося, що у декого є діти, внуки, племінники.

Приїхали налякані, тому й не згадували про них.

Така поведінка, страх в очах стали зрозумілі пізніше. Приблизно через місяць  одна з переселенок відверто сказала: «Ми думалі нас здєсь убют».

Саме тому дехто з них так довго відмовлявся від евакуації. Вважали, якщо загинути, то краще вдома, аніж від рук бандерівців.

Протягом п’яти місяців, відколи вони тут, переконалися, що їхні побоювання виявилися марні. Місцеві, які з перших днів появи в лікарні переселенців, приходять не вбивати, чи катувати, а поцікавитися їхніми потребами, дізнатися, чим можуть допомогти.

Страх перед бандерівцями минув і вони розговорилися. Не приховують, що з росією їм було би краще. Про це відверто кажуть у розмовах між собою. Дехто зі злості дулі крутить, коли по телевізору показують керівників держави: «Ето ви самі во всьом віновати».

«У мене таке враження, що їх привезли з москви»

Одна з чечельничанок, яка принесла жінкам одяг, зі здивуванням сприйняла реакцію переселенки, яку попросила приміряти кофту.

—Я думала ето будєт новоє, — сказала приїжджа замість слів подяки. — А єто ужє ношєноє.

—У мене таке враження, що їх до нас привезли з москви, — розповідає чечельничанка. — Не тому, що всі розмовляють російською. Це їхнє право. Вони взагалі не розуміють деяких українських слів. Кажу їм одного разу, ви так гарно причепурилися, а вони не знають такого слова. Хочуть, щоб говорила по-російськи. Вони не такі, як ми. Не можу пояснити, в чому різниця, але це відчувається. Мої земляки звикли дякувати іншим за добру справу. Вони уважніші до інших. У приїжджих такого не відчувається. Прикро, що вони ситуацію в державі оцінюють не так, як ми. Їхньому серцю мила росія — і нічого з цим не вдієш. Живуть в Україні, а люблять росію? Як таке пояснити?..

За словами однієї з працівниць лікарні, коли на екрані телевізора показують зруйнований Бахмут, ті, хто приїхав звідти, плачуть. Дехто упізнає свій будинок.

—У Бахмутє нєбило русскіх, а город унічтожєн, — почули від однієї з переселенок.

Шкода людей, що втратили житло, нажите роками майно. Їх жаліють, бо пережили велику біду, але коли чуєш таку маніпуляцію…

До них ставляться з увагою. Розуміють, що зазнали великої біди, а дехто  випив чашу горя, тому намагаються підтримати усіма можливостями. У лікарні кажуть, що приїжджі дотепер реагують зі страхом на гучні звуки, запитують, що це гримить. Їх заспокоюють. Кого словом, кому дають ліки.

У лікарні пояснили, що всі вони перехворіли на COVID. У кожного є хронічні захворювання. Тому отримують медичну допомогу. Крім того, постійно перевіряють артеріальний тиск, температуру. Один з переселенців захотів зробити операцію на оці, його завезли у Вінницю. Щоправда, він сам платив за операцію. Чоловіка супроводжували до медичного центру і назад.

 У кого є можливість і бажання, виходять пройтися по селищу.

—В такую диру нас завєзлі, нє знаю, как послє войни отсюда будєм вибіраться, — ось так ділилася з кимось по телефону одна з переселенок.

Інша просила працівницю лікарні зателефонувати в росію до сина. Це після того, як по приїзді повідомила, що вона одинока, не має рідні. Їй сказали, що у час війни не телефонуємо в росію. Жінка залишилася незадоволена. Переселенці у Чечельнику не сплачують коштів ні за проживання,

ні за харчування. Пенсію витрачають на власні потреби.

—У мене таке враження, що ці люди так і не зрозуміли, чому у нас війна, —каже одна з моїх співрозмовниць. — Вони продовжують жити у своєму світі, з тією само свідомістю, що й до нападу росії. Навіть після руйнування їхніх доль, не кажу вже про будинки, у них не стало більше любові до рідної землі, а ненависті — до агресора. Росія для них все. Ми адін народ — і крапка.

За словами співрозмовниці, їм не заборонено говорити і думати так, як вважають за потрібне. Але до певної межі. Не можна не реагувати на те, що у війні звинувачують нашу владу, що вихваляють країну-агресора.

І це тільки те, що вдалося почути. Бо інколи вони раптово замовкають, коли до них підходить хтось з працівників лікарні.

По-українськи не хочуть читати

У гості до переселенців навідуються працівники місцевої бібліотеки. Приносять книги українських авторів, газети, журнали.

Однак такі відвідини, схоже, даремні.

Переселенці відверто говорять, що вони не читали і не будуть читати українською.

Під час новорічно-різдвяних свят їм показали українські традиції, підготували концертну програму.

Навряд чи після цього у них стало більше любові до рідної держави.

Чи варто переконувати в чомусь людей, найстаршому з яких уже 96?

Як тоді реагувати на вихваляння ними росії і звинувачення у війні нашої влади?..

Ставимося до них, як до хворих людей

Переселенці з будинків-інтернатів з Донеччини проживають, крім Чечельника, ще у двох населених пунктах нашої області — Дашеві і Мурованих Курилівцях.

Журналіст 20minut.ua/RIA розмовляв з керівництвом Дашівської лікарні.

У них перебуває 27 прибулих з Донеччини.

Більшість з них також пенсійного віку. Є люди на візках, є лежачі.

Тут теж чують розмови на зразок того, що росія ближче їхньому серцю, ніж рідна держава.

— Вони звикли так думати і так жити, що вдієш, — каже мій співрозмовник. — Ми не звертаємо уваги на те, що вони говорять і як думають. Сприймаємо їх, як хворих людей. Бо вони дійсно мають захворювання. Та ще й у кожного діагностовано психічні розлади після пережитого стресу. Психіка порушена. Тому у такій ситуації не варто дослухатися, що вони висловлюють…

Отож маємо дві точки зору. В одному колективі вважають, що слід реагувати на звинувачення переселенців у війні українську державу, в іншому кажуть, що не варто звертати уваги, бо це говорять люди, які пережили стрес війни і в них порушена психіка.

Очевидно, і в читачів будуть різні думки з цього приводу.

Читайте також:

Чоловік з Немирова отримав в росії повістку на війну. Що було далі?

Двоє вінничан пішли на риболовлю та зникли. Чоловіків немає вже 20 днів

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.