Майдан. 18 лютого 2014. «Беркут» рушив у наступ - спогад очевидця

Влад Сорд: -Загиблі на Майдані Герої Небесної Сотні, на жаль, не розбудили свідомість більшості суспільства

Молодий і відважний – він пройшов Майдан, звідти одразу відправився на Донбас. Слов’янськ, Іловайськ, Піски, шахта Бутівка – це ті «гарячі» точки війни на сході, де Влад разом з побратимами захищав незалежність рідної землі.Тільки місяць тому демобілізувався після закінчення контракту. У нього філософське і образне мислення. Видав першу книгу поезії із загадковою назвою  «Трансгрес(і)я».  «Трансгресія це подолання того, що здається, на перший погляд, нездоланним. Це перехід кордонів між можливим і неможливим. Збірку присвятив друзям, бойовим побратимам, в тому числі бійцям 93-ї окремої механізованої бригади, з якими служив». Точніше, книгу видали друзі, поки він воював. Збір коштів на книгу організувала вінницька письменниця Вікторія Гранецька.

Влад Мріє написати автобіографічний роман про Майдан. Показати Революцію зсередини, розповісти про те, що довелося бачити і пережити особисто йому, друзям, побратимам, які були поруч. Декого з них  уже нема. Загинули Сергій Табала, Михайло Жизневський, Юрій Поправко.

Розмову Влад розпочав із спогадів про перший з трьох «чорних» днів Майдану. Що відбувалося у «серці» столиці 18 лютого 2014 року?

Сонячний ранок перейшов у чорний день

-Про день 18 лютого у мене залишився спогад, як про гарний сонячний ранок, що перейшов чорний день, - каже Влад. - Перед тим деякий період ми мало спали, мало їли, через це почувалися не кращим чином. А ось 18 лютого вранці, коли прокинулися, на диво, всі почувалися добре. Вийшли на вулицю. Перед тим нам повідомили, що буде серйозний збір. Команда була зібратися біля барикади на вулиці Грушевського. Причому, не тільки «Правому сектору», а всім організаціям – УНСО,  «Вільні люди», їх багато було. Ранок видався світлий, дуже гарний, з морозцем. Ми прийшли туди. Довго стояли. А навпроти  від барикади і аж до будинку Верховної Ради - видимо-невидимо «Беркуту». Їх було настільки багато, що зрозуміти, скільки саме, неможливо навіть приблизно.

Певний час ми просто стояли. Ні кроку назад ні ми, ні вони. Стояли одні проти одних. Потім вони почали кидати світлошумові гранати, потроху стріляти. Тоді керівництво «Правого сектору» дало команду відчинити ворота і вийти навпроти «Беркуту», показати, що ми їх не боїмося. Ніхто, власне, не боявся.

До речі, за кілька днів до того виявилося, що я не вмію кидати «коктейлі Молотова». Спільними зусиллями зробили мені сокиру. Велику, у мій зріст. З цією сокирою 18-го числа ми вийшли лицем до лиця до «Беркута».  Збоку хтось почав стріляти нам у задні ряди. Хто саме, я не бачив – чи «тітушки», чи «беркутівці». Хтось з наших не стерпів, вхопив арматуру і кинувся на тьму «Беркуту», почав бити по щитах, якими вони прикривалися. Ми його відтягнули.

Невдовзі «беркутівці» рушили у наступ. Причому, зробили це дуже масивно. Прорвали першу барикаду. Захисників стало менше. Ми стояли доти, доки не контузило одного з моїх побратимів. Разом з Табалою намагалися витягнути його. Ледве-ледве встигли до тимчасової барикади, тікаючи від «беркутівців». Її зводили в оперативному порядку. Дуже швидко. Бо знали, якщо «Беркут» прорветься, Майдану і революції - кінець. Пригадую, як тоді змінився Майдан – сонячний ранок перейшов у чорний день, палали шини, чорний дим затягнув все навколо… Майданівці вистояли.

Складно уявити, як майже беззбройні люди зуміли зупинити «тьму» «беркутівців». Але ж зупинили!..

Катівні «тітушок»

Багато-чого не можу розказати. Маю намір написати автобіографічний роман. Там про все буде, що бачив, що пережив особисто. Більшість з тих, хто говорить про Майдан, не були очевидцями. Вони бачать тільки верхівку айсберга. Ми ж знаємо Майдан зсередини. Наприклад, під час вилазок, бачили реальні катівні «тітушок». Таке, повірте, ніколи не забудеться.

Коли згоріли «профспілки», ми захопили поштамт і перебралися туди. Мені доручили формувати загін. І не тільки мені. Сергій Табала отримав таке само завдання. Мали його інші хлопці. Бо в «Правий сектор» масово потягнулися добровольці з усієї країни. Були моменти, коли здавалося, що ти вже нічого не боїшся, тобі вже байдуже. Байдуже за своє життя, байдуже за те, що поруч з тобою хтось загинув. У Будинку профспілок загинуло багато людей. Можете уявити, в якому ми були стані. Одного разу, коли не спалося, я написав вірш, який увійшов до збірки, яка вийшла минулого року. Назвав книгу «Трангрес(і)я». Там в останніх рядках звучить заклик ставати до зброї. Після написаних рядків зрозумів, що не все ще байдуже. Мабуть, пережив психологічний злам. Аби не збожеволіти у тому пеклі, чи як, не знаю. Це нині я радію зустрічі з друзями, земляками, а тоді....

Брехав мамі Юри Поправка

-Юрій Поправко перший майданівець, який загинув в АТО, - каже Влад. – Це хлопець з мого загону, йому було 19 років, навчався у КПІ. Він з друзями  згуртувався і поїхав у Слов’янськ. Їх було мало. У них не було зброї. Але вони поїхали, вони це зробили. Його вбили і викинули в річку. Тіло знайшли разом з тілом депутата Володимира Рибака.  «Правий сектор» намагався розшукати вбитих, щоб передати батькам. На той час я ще залишався на Майдані. До мене приходила мама Юри, бо ж він з нашого загону. Щоразу запитувала одне й те само: «Де Юра?». Я змушений був брехати їй, відтягуючи час, поки хлопці знайдуть тіло. Кожен день вона приходила і кожен день я повторював, що Юра повернеться і все буде добре. В якийсь момент тіло вдалося забрати, але мене про це ніхто не попередив. Коли прийшла мама Юри, я першим почав говорити те, що й до цього говорив, мовляв, все нормально. Вона відповіла: «Юру поховали сьогодні».

Перший виїзд – на Савур Могилу у… кімнатних капцях

-Більшість з «Правого сектора» поїхала на військовий вишкіл у навчальний центр «Десна».  Вже через кілька тижнів я був на Донбасі.

Пам’ятаю перший бойовий виїзд. Це була Савур Могила. Все відбувалося неорганізовано. Смішно згадувати – для мене не вистачило берців. Словом, поїхав у кімнатних капцях і з ножем. Там уперше потрапив під артилерійський обстріл. Звідти відступили, бо там насправді завдання було не для «Правого сектора». Пізніше потрапив в Іловайськ у складі групи. Робили засідки. За наші голови бойовики призначили винагороду у 200 тисяч доларів. Ми навіть жартували з цього приводу: як би це самого себе продати собі.

В Іловайську отримав травму спини. Ми перебували в окопі, коли туди залетіла частина автомобіля КамАЗ, розбитого снарядом «Граду». Декілька людей загинули. Мені пощастило вижити. Травмованого командир відправив мене, посадив на своє місце в автомобілі. Завдяки цьому я вижив. Командир залишився в Іловайську, потрапив у полон. Служив у підрозділах  ОУН, «Азов», ЗСУ. Місяць тому демобілізувався.

 «Друже, Майдан всюди!»

-Перед подіями на Майдані я п’ять років проживав у Криму, навчався у Кримському юридичному інституті Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, - каже Влад Сорд. - Тієї зими до нас надходила дуже різноманітна і неоднозначна інформація. Студенти у своїй більшості з пересторогою сприйняли повідомлення про події  на Майдані у Києві. Ми з другом вирішили вочевидь переконатися, що відбувається у столиці. До того в Києві не були, міста не знали. Вийшли з метро «Майдан Незалежності». А там підземний перехід. Запитую якогось чоловіка: «Скажіть, де Майдан?». А він так уважно дивиться на мене, а тоді відповідає: «Друже, Майдан всюди!». При цьому широко розводить руками, показуючи жестом, де саме це скрізь.

Спочатку ночували у різних палатках. Постійно ходили на Грушевського. Згодом на нас звернули увагу хлопці з «Правого сектора». Підійшли, запросили до себе. Сказали, що їм такі, як ми, потрібні. А я їх запитую: «А що таке правий сектор?», «Хто такий Дмитро Ярош?». Я тоді про це ще нічого не знав.

Михайло Жизневський упав метрів за 15 від мене

-З кожним днем заряджалися духом Майдану, - згадує Влад. - Всі знали, що там небезпечно. Але ніхто з наших не боявся. Страх видно одразу.  Одні люди приходили, піднімалися на сцену, щоб висловити свою думку. З наших не всі могли це зробити. Наше призначення було їх захищати. Там же я познайомився з Михайлом Жизневським. Це білорус. Він загинув другим на Майдані. Причому, сталося так, що упав від мене не далі як за 15 метрів. Сталося так несподівано і швидко, що навіть не встиг до нього підбігти.

На п’ятому поверсі у Будинку профспілок познайомився зі своїм кращим другом Сергієм Табалою, він загинув пізніше у Донецькому аеропорту. Йому посмертно присвоєно звання  Героя України. Сергій мав позивний Сєвєр. Загинув від пострілу з «Рапіри». Від нього залишилися голова і рука. Це імя для багатьох нині є символом мужності і героїзму.

Зміни в історії без жертв не бувають

Жертви Небесної Сотні не марні. Зараз можна почути про те, що марно загинули Герої. Не марно. Хід післяреволюційних подій показує, що жертв на Майдані було недостатньо, щоб розбудити людську байдужість, пасивність. Хоч як це сумно не звучить, але це гірка правда.

Десь за півроку до подій на Майдані, а потім у Криму, на Донбасі,  я підсвідомо відчував, що буде революція, війна. І не тільки я. Такі припущення висловлювали деякі мої друзі. Тому в душі був готовий до таких подій. До того ж, революція це завжди зміни. Революція Гідності, на мою думку, це був закономірний процес. Події на Майдані «відкрили» таких людей, які могли б змінити країну на краще, причому, зробити це швидко. Я бачив, спілкувався з розумними, освіченими, великими патріотами. На жаль, не вони нині при владі. Як часто бувало в історії, плодами революції скористалися не революціонери. Боротьба продовжується.  Вона триватиме доти, доки країна не зміниться.Влад повернувся до мирного життя. Радіє кожній мирній хвилині.Торік йому вдалося приїхати на презентацію власної книги. Нині, у трагічні дні Майдану, його радо запрошують на зустірч з молоддю. Одну з них організували працівники обласної бібілотеки імні Тімірязєва. Сорд відкритий до спілкування. Після виступу перед аудиторією жартома сказав журналісту: "От, забув сказати, що я одружений, що виховую пятеро котів..."

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.