«Хвилина мовчання — це про конкретні обличчя й імена». У Вінниці провели акцію пам’яті до Дня Героїв

Дар'я ДАЦКОВА

У Вінниці відбулася акція під час хвилини мовчання, присвячена Дню Героїв.
Рідні та мешканці міста о дев'ятій ранку вийшли на одне з перехресть Вінниці з плакатами, портретами Захисників і Захисниць та прапорами.

Сьогодні, 23 травня, у центрі Вінниці відбулася особлива акція «Вшануй». Щотижнева ініціатива, покликана нагадати про хвилину мовчання, цього разу була присвячена Дню Героїв — даті, що бере початок із 1941 року, коли українські повстанці вперше офіційно вшанували тих, хто поліг у боротьбі за незалежність України.

Цього дня вінничани зібралися біля «Книжки» — знакового місця в центрі міста. Понад пів сотні людей тримали в руках портрети своїх близьких: синів, чоловіків, батьків, друзів — тих, хто не повернувся з війни. Ці портрети — не просто зображення. Це — нагадування про конкретні долі, про втрати, що торкнулися сотень родин. Це — візуалізація пам’яті.

Відео дня

v class="video-block">

Ідея зробити цю акцію особливою виникла майже випадково, як розповідає координаторка ініціативи у Вінниці Валерія Кузінська. Організатори побачили, що сьогодні в України згадують День Героїв, і зрозуміли, що мають ще раз нагадати вінничанам і загалом українцям про те, що хвилина мовчання — це про конкретних людей.

— Про конкретні обличчя й імена. І ця хвилина мовчання має бути видимою, а не просто механічною зупинкою, під час якої ми думаємо про свої справи. Тому сьогодні ми вирішили зібратися в цей пам’ятний день разом — саме з портретами Героїв, аби нагадати, що це за день і завдяки кому він сьогодні також настав, — зауважує Валерія.

Кожен портрет — своя історія

Такий формат справді справив враження на мешканців міста. Кожен учасник акції стояв не просто з портретом близької людини, яка віддала своє життя за незалежність України та мирне життя у Вінниці — у всіх були власні історії.

Сама Валерія Кузінська тримала стенд із шістьма портретами.

— Четверо з них — це ті, кого я особисто знала. Один — мій родич по маминій лінії, Сашко. Він загинув ще у 2014 році під Амвросіївкою. Водій 26-ї бригади. Тому війна для мене з того часу теж стала персоналізованою, і вона теж має для мене обличчя, — розповідає молода дівчина.

Серед учасниць є дружина загиблого Героя України — Аліна Мовчан, яка прийшла з портретом свого чоловіка Михайла Мовчана.

— Чоловік пішов воювати ще в жовтні 2019 року, коли підписав контракт. Він брав участь в АТО, ООС. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, служив у Вінниці. Проте після ракетного обстрілу міста 14 липня 2022 року, під час якого загинула його двоюрідна сестра в клініці «Нейромед», він перевівся до 14-ї штурмової бригади «Червоної Калини», — розповідає дружина.

Михайло воював на Донецькому та Запорізькому напрямках. На останньому він загинув 3 серпня 2023 року під час виконання бойового завдання. Йому було 24 роки.

А поряд з Аліною стоїть Ольга Дятлюк. Зараз ці дві дівчини — підтримка одна одній. Їх об’єднало та познайомило спільне горе. Чоловік Ольги, Юрій Дятлюк, загинув у той самий день, що й Михайло — 3 серпня 2023 року, поблизу Мар’їнки. Без військового досвіду він добровільно пішов захищати родину. Зробив це після того, як його кохана ледь не загинула 14 липня 2022 року внаслідок ракетної атаки росіян на клініку «Нейромед», де вона перебувала в той момент.

— Ольга була останньою, хто бачив сестру Міші, — говорить Аліна Мовчан.

Сама Ольга зізнається, що тоді думала: це — найстрашніше, що могло статися з їхньою родиною.

— Він уже тоді служив, але через те, що кацапи хотіли вбити його дружину і маму, він вирішив: не залишиться тут. Він має бути там, на передовій. Казав: якщо я буду там, то буду спокійний, що їх не буде в нас удома. І він пішов туди, наперед. Дев’ять місяців служив вірою і правдою народу, а під час бойового завдання загинув, — пригадує дружина Героя.

Хвилина мовчання — це не просто тиша

Такі історії змушують зупинитися. Змушують слухати тишу й усвідомлювати: хвилина мовчання — це не просто тиша. Це голос кожного з тих, кого більше немає. Це виклик суспільству — не забувати.

На акції була присутня також Леся Шакула — мати Героя України Дениса Лабунського. Він добровільно повернувся з-за кордону, вступив до ССО «Азов», боронив Київщину, Луганщину, Донецьку область.

Але 24 листопада азовець перестав виходити на зв’язок — хоробрий захисник загинув у Бахмуті, прикриваючи побратимів кулеметним вогнем.

— Його слова були: «Я йду за свою родину і за всіх українців. Хто, як не ми? Потрібно починати з себе. Я йду заради наших майбутніх дітей. Перемога буде за нами!» Тому з покоління в покоління наші діти мають пам’ятати про ціну нашої свободи. У Дениса була така мета. Ми маємо передати цю пам’ять дітям. Це наш обов’язок, — каже пані Леся.

Кроїло серце бачити цих самих дітей із портретами батьків. Дехто з них був іще зовсім маленьким, коли їхній тато загинув, захищаючи Україну. Юлія, дружина полеглого Героя Михайла Насадюка, прийшла з портретом свого чоловіка. Поряд із нею — чотирирічний син, а в колясці донька, якій лише рік і чотири місяці.

Оборонець загинув поблизу міста Павлоград 15 серпня 2024 року внаслідок ракетного обстрілу.

— Він був скрізь, а застало його в Павлограді, — ледь стримуючи сльози, розповідає жінка.

Йому було лише 26 років. Попри молодий вік, Михайло був досвідченим командиром, якого поважали та якому довіряли.

Поряд із Юлією тримає портрет чоловіка Марина. Її коханий Дмитро Музика розпочав службу ще у 2017 році у складі 131-ї бригади. У 2019 році був поранений внаслідок пострілу снайпера: куля влучила у бронежилет, уламки потрапили в око.

На момент повномасштабного вторгнення Дмитро перебував на заробітках у Чехії, але одразу повернувся додому й уже 4 березня став на захист нашої держави у складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Був командиром машинного взводу спостереження розвідувальної роти.

Захисник загинув 1 липня 2024 року під час виконання бойового завдання на Донеччині.

— Я вважаю, що до таких акцій обов’язково потрібно долучатися, тому що дуже багато людей не розуміють, якою ціною дається свобода, скільки людей гине. Я й сама — вчителька у школі — і розповідаю дітям під час гімну, скільки жертв серед мирного населення, скільки військових загинуло. Вони не зрозуміють цього, якщо їм не показувати. Не бачити кількість, не бачити біль людей... Бо всі, хто цього не пережив, думають, що це легко. Але це не так. Тому потрібно обов’язково показувати, — зауважує Марина Музика.

«Разом нас будуть помічати»

Підтвердженням того, що такі акції досі потрібні, є й те, що навіть сьогодні деякі перехожі реагували агресивно.

— Навіть сьогодні ми зіштовхнулися з тим, що чоловік накричав на нас. І так постійно. Коли відбуваються такі акції, завжди знаходяться люди, які не розуміють, кидають у наш бік незрозумілі висловлювання. Це дуже прикро — що суспільство не розуміє, що ми робимо, — говорять учасниці сьогоднішньої акції.

І як зауважила Аріна Колмикова, сестра загиблого азовця Романа Колмикова, який загинув під час оборони Маріуполя, такі акції надзвичайно важливі. Адже, по-перше, вони нагадують і допомагають побачити справжню ціну війни, а по-друге — об’єднують.

— Адже разом ми — сила. Разом нас будуть помічати, бачити, — наголосила дівчина.

Акція «Вшануй» — не лише про тишу. Вона — про гідність, про вдячність, про візуалізовану пам’ять. Про те, що війна має обличчя. І ці обличчя — серед нас.