Хліба та інклюзії: особлива пекарня та її не менш особливі працівники

З Інгою ми зустрілися біля «АТБ» на Замостянській. Пройшли через двір багатоповерхівки, минули кілька поворотів та врешті опинилися біля нічим не примітних дверей. Вони були відчиненими. Майже на самому порозі стояв невеликий стіл з кексами, пиріжками та печивом.

– Це на продаж, – пояснила Інга. Звичної для крамниць вивіски тут немає. Тому пересічному перехожому складно зрозуміти, що перед ним пекарня. Заманити сюди покупців може тільки аромат свіжої здоби, що витає в повітрі.

Всередині прохолодно через прочинені двері. Не роздягаючись сідаю на стілець. Інга перевзувається «в чисте», одягає кухарський ковпак і вмощується навпроти.

Говорить, що ідею відкрити інклюзивну пекарню її родина запозичила у киянина Владислава Малащенка. Саме він рік тому заснував перший заклад, де працюють люди з ментальною інвалідністю. Він називається «Good bread».

Інга розкладає свіжу випічку

Про столичну пекарню Інга прочитала у соцмережах і одразу розповіла про неї мамі. Жінці ідея дуже сподобалась. Задля цього вона навіть зареєструвалася на Фейсбуці та написала Владиславу. У неї була сильна мотивація робити це.

– Нам важливий не бренд, а сама ідея, – пояснює управляюча пекарні Інга. – Ми на власному досвіді знаємо, що значить жити поряд з людиною, у якої ментальні вади. Моя сестра Оля народилась з аутизмом.

Інга говорить, що в дитинстві сестричка була у «системі»: навчалася з однолітками, закінчила технікум. Тепер Оля доросла. Їй, як і багатьом іншим, необхідна соціалізація.

Але як можна знайти своє місце у суспільстві, якщо суспільство відторгає: перехожі воліють не помічати, а роботодавці не зацікавлені в їхніх послугах. Мовляв, що можуть люди з вадами? Тим більше ментальними.

Насправді вони можуть. Не все, але багато чого. Сьогодні у вінницькій інклюзивній пекарні працюють п’ять помічників пекарів з різними проявами інтелектуального розладу.

Це ЗПР (затримка психічного розвитку) та аутизм. Вони замішують тісто, печуть пиріжки, розвозять замовлення за адресами і що найголовніше, постійно комунікують з іншими.

Ходять до пекарні за усмішками

Двері, що ведуть до кухні відкриваються. Тілом одразу прокочується хвиля теплого повітря, аромат випічки стає ще більш приємним та сильним. До нас з Інгою виходить Ігор, який тисне мені руку і при цьому вишукує щось поглядом. Аня, яка трішки соромиться. Та усміхнена Уляна. Вона супроводжуючий пекар. І взагалі головна на кухні.

– Коли я сюди тільки прийшла, то не розуміла, що таке інклюзія, – розповідає Уляна. – Кілька разів на тиждень з нами займалися фахівці. Пояснювали, як поводитися з особливими людьми. Проводили цікаві вправи, які допомагають зрозуміти, що в тих або інших ситуаціях відчувають люди з аутизмом чи синдромом Дауна. На практиці складніше. Іноді від них немає зворотного зв'язку, на який розраховуєш.

Уляна пече хліб

Немає іноді і розуміння з боку відвідувачів. Зазвичай на вході весить табличка з поясненнями, що в пекарні працюють люди з ментальною інвалідністю. Деякі її не помічають і сильно дивуються, коли обслуговувати підходить не зовсім типовий для них продавець.

– Якось до нас прийшла одна жінка. Ми (супроводжуючі - авт.) були на кухні та не могли в той момент відволікатися. Тому до прилавка пішла Оксанка, – продовжує Уляна. – Жінку обурило, що її довго обслуговують і вона накинулася на дівчину: «Що з тобою не так?» «Ти не можеш продати мені пиріжок?» Почала кривлятися. Оксана запанікувала. Я підбігла. Показала табличку і пояснила, хто тут працює. Їй стало так незручно. Вона просила вибачення.

Зазвичай покупці дивуються і не знають, як взаємодіяти. Одні хочуть якнайшвидше піти. Інші кажуть, що ходять до пекарні за усмішками її працівників. Це правда. Тут всі усміхнені. Навіть коли мовчать.

Першою електричкою з Гнівані

Інга говорить, що трапляється різне. Її особливі працівники можуть зненацька втомитись або почати нервувати, як це буває з Олею. Бувають помилки. Якось Аня клала подвійну порцію начинки у кекс «Святковий» і якийсь час цього ніхто не помічав. А Оксана, якось замість трьох грамів солі, кидала у тісто для шоколадних мафінів аж три ложки.

– Таке буває не часто, але ми все одно постійно за ними доглядаємо, – розповідає Інга. – З багатьма речами вони справляються самостійно. Ось в Ігоря нещодавно був класний досвід. Може хочеш розповісти?

Ігор складає кошик. У такі моменти його жартома називають Червоною шапочкою 

Весь час хлопець знаходився поряд і уважно нас слухав. Він наймолодший. Ігорю тільки вісімнадцять. Він працює кур’єром і кілька разів на день робить доставки в різні куточки міста.

– У четвер я возив на Вишеньку хліб і кекси. Це ж далеко. Там такі незрозумілі будинки: перший, другий, третій. Знову перший, другий, третій, – пояснює здивований Ігор. – Я нікого не запитував і сам знайшов необхідну адресу. Просто спочатку я сів не на той трамвай. Довелося виходити раніше і з 600-річчя йти пішки, топ-топ.

Ігор задоволений своєю винахідливістю і хвалиться, що знає всю Вінницю. Потім починає збиратися. Робота кличе. Потрібно відвезти останню на сьогодні партію смаколиків до власної міні-крамнички пекарні, що знаходиться на вулиці Хлібній.

Вони не кращі, не гірші і точно не божевільні. Вони просто інші. Ми маємо це приймати

За кілька хвилин з Хлібної повернулася Оксана. Дівчина одразу зав’язала фартух, одягла кухарську шапку і сіла поряд.

– Подобається мені ця робота, – говорить помічниця пекаря. – Буває печемо пиріжки і начинки для них робимо. Але більше за все полюбляю робити кекси. Вони дуже смачні. Уже хочеться вдома, щось подібне зробити, але ніяк духом не можу зібратися.

Оксана просіює борошно

Подруга Оксани Аня також полюбляє випікати кекси. Та її напрямком є пиріжковий відділ. Першою електричкою з Гнівані, дівчина приїздить до Вінниці, де під керівництвом пекарки Тетяни важить, відрізає та формує тісто.

– Для одного пиріжка необхідно 50 грамів тіста, – пояснює Аня. – Мені не складно тут працювати. Напевно тому, що вчителі хороші. Близькі пробували мої пиріжки. Кажуть смачно.

Вони просто інші

– Знаєте, сама від себе не очікувала, але мені з ними так добре, – зізнається шеф-пекар Уляна. – Я завжди розуміла, що вони є, але боялася дивитися в їхню сторону. У них же інший світ, у якому вони ніби заховані. Їх немає у магазинах і школах. Більшість не знає, як поводитися з ними при зустрічі. Виходить, що між нами кордон.

Жінка говорить, якби люди знали, як з ними цікаво і не складно працювати, то багато підприємців та бізнесів, запрошували би їх на роботу. Нехай і просту, але таку важливу для особливих людей.

Аня та свіжий хліб

– Країна потребує закладів, які включатимуть їх у наше суспільство. Ці люди існують. Як моя сестра. Вона ж є, – говорить Інга. – Для України це наче якась рана. І на її лікування може піти багато років. Для початку нам потрібно помічати тих, хто поряд. Не проходити повз і не сахатися їх на кожному кроці. Вони не кращі, не гірші і точно не божевільні. Вони просто інші. Ми маємо це приймати.

Частина команди, яка була на зміні. Статично, але дружньо

Останні кілька цільнозернових хлібців готові. Про це звуком, що нагадує прибуття поїзда, сповіщає піч: «О, Жмеринка-Козятин. Відправляємось», – жартує Оксана. Усі сміються.

Уляна та Аня

Робочий день у пекарні добігає кінця. На сьогодні все зроблено. Колектив збирається на кухні для вечірнього чаювання. Аня дістає телефон і включає одну зі своїх улюблених народних пісень.

«Зелене листя, білі каштани»... Кухня наповнюється розмовами на різне... «Як ся дізнали – розщебетали»... Оксана не витримує та починає пританцьовувати... «Бодай же ж вони щастя не знали»... Смакуємо випічкою, яку готували присутні пекарі та їхні помічники… «Де двоє ходять – не розлучайте»... Повертається Ігор. Виявляється він дуже полюбляє усіх обіймати… «Пийте, гуляйте, як самі знайте»... П’ємо чай. Насолоджуємось моментом.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.